Як я писав раніше, наше місто пов’язувало чимало з одним з найпрекрасніших письменників кінця XIX століття, Всеволодом Михайловичем Гаршиним. У Харкові він жив, творив, спілкувався з друзями, блукав вулицями, був пацієнтом відомої багатьом «Сабурової дачі». І навіть, за спогадами його близького друга Віктора Андрійовича Фаусека, восени 1879 року, декламуючи улюблений вірш авторства Михайла Лермонтова «Не смійся з моєї пророчої туги…», пророкував свою смерть. Тож у нашому місті Всеволода Гаршина справді знали, любили та, звичайно ж, пам’ятали.

Вже за рік після трагічної загибелі письменника (5 квітня 1888 р.) члени клубу шанувальників його творчості звернулися до «Харківського Товариства розповсюдження в народі грамотності» з пропозицією передати організації капітал, зібраний для влаштування школи імені Гаршина. На той час «Харківське Товариство поширення в народі грамотності», засноване ще 1869 року групою викладачів Харківського імператорського університету на чолі з відомим Миколою Миколайовичем Бекетовим, мало багатий досвід в організації шкіл для незаможних.

Перша така школа була відкрита ними ще 1869 року на Москалівці. З 1898 року вона мала ім’я свого першого піклувальника, Федора Сергійовича Карпова. Друга школа виникла у 1872 році завдяки фінансовій підтримці групи єврейських купців Харкова. Її головним меценатом і першим піклувальником був Ісаак Йосипович Рубінштейн, а повна назва – «Елементарна єврейська школа Товариства Грамотності». Тому гроші, зібрані шанувальниками Гаршина, прийняли, але з одним застереженням – школу буде відкрито лише тоді, коли сума виявиться достатньою для подальшого утримання самої школи. Тож шанувальники творчості письменника продовжували збирати гроші й надалі. Також вони видали збірку на згадку про Всеволода Михайловича, чистий дохід від продажу якого надійшов до «Харківського Товариства поширення в народі грамотності». 1890 року відомий художник Микола Олександрович Ярошенко для майбутньої школи Гаршина пожертвував 5000 рублів.

До 1 січня 1898 зібрана сума становила 7623 рубля 16 копійок, що було явно недостатньо ні для спорудження будівлі, ні для утримання школи. Але того ж року «Харківське  Товариство поширення в народі грамотності» за духовним заповітом вже знайомого нам Федора Сергійовича Карпова отримало капітал понад 187 тисяч рублів, відсотки з якого мали піти на розвиток початкової освіти. Завдяки цьому з весни 1898 року товариство нарешті почало працювати над створенням школи імені Всеволода Гаршина. Однак одних грошей і бажання було недостатньо, адже для будівництва була потрібна земля. Допомога, як водиться, прийшла тоді, коли її найменше очікували. 1 листопада до правління «Харківського Товариства грамотності» від землевласника Миколи Степановича Мігрина надійшла заява:

У хуторі Мігринівці на орендованій та купленій у мене землі утворилося селище до 200 дворів із різних станів, переважно селян сусідніх сіл та повітів; через відсутність жодної школи в цьому селищі та в сусідньому селищі Павлівка потреба в училищі для цього селища дуже велика. Бажаючи прийти на допомогу цим біднякам, прошу Правління Товариства Грамотності влаштувати в цьому хуторі на свої кошти народне училище, для якого дарую землю в кількості від 300 до 350 квадратних сажнів, якщо це училище може бути побудоване та влаштоване з потрібним навчальним персоналом не пізніше 1900 року на початок 1-го навчального півріччя. Місце буде відведено на горі, з усіма потрібними документальними даними щодо отримання повідомлення мене від Правління про згоду на цю мою заяву.

Звичайно, така щедра пропозиція була прийнята, і 20 грудня на загальних зборах членів Товариства затвердили постанову, щоб наступного року нарешті розпочати будівництво будівлі. «Харківське Товариство поширення в народі грамотності» лише наприкінці 1898 року нарешті позбавилося зобов’язання, що тяжіло над ним 10 років. На початку 1899 року правлінням організації було складено план та кошторис проєктованої будівлі, а також обрано будівельну комісію, очолював яку інженер П. М. Константинов. Проєкт великої двоповерхової будівлі на 120 учнів створив архітектор Величко.

Попри те, що Харківське земство на будівництво школи виділило субсидію у розмірі 1680 рублів, грошей все одно не вистачало. Тому 13 березня 1899 року у стінах драматичного театру відбувся літературно-музичний вечір, і зібрані на ньому кошти пішли на будівництво школи. ЗМІ того часу описують його так:

У ньому брали участь аматори, а також пані Строєва-Сокільська та м. Бенш. При цьому В. М. Ковалевська вперше дебютувала як художник-статист і поставила кілька живих картин. «Останнє прощання Орфея та Евридіки» за картиною В. П. Верещагіна та «Пророк Ілля перед царем Охозієм» за картиною Моллера були найкращими картинами. Вечір був сповнений художнього інтересу і, якби не тривале й часте читання про тяжку хворобу і «божевілля», його можна було б вважати одним із найкращих вечорів. Театр, хоч і не був сповнений, але публіки було достатньо

Таким чином зібрали капітал у 15436 рублів. У травні того ж року розпочалися будівельні роботи. А до 22 жовтня 1900 вони були вже практично завершені. Попри те, що в доповіді будівельної комісії кошторис будівельних робіт становив 11814 рублів, витрачено за фактом було лише 10022. Залишок суми був витрачений членами товариства на влаштування надвірних будівель, а також обнесення школи огорожею. Зважаючи на те, що відсотків від капіталу імені Всеволода Гаршина на подальше утримання навчального закладу було недостатньо, правління «Харківського Товариства поширення в народі грамотності» звернулося до повітової Земської управи з проханням клопотати перед повітовими Земськими зборами про прийняття на себе половину витрат. Прохання це було схвалено і надалі на утримання школи щороку з харківської Земської управи виділялася сума 650 рублів. Також Земські збори задовольнили восени 1900 року та інше прохання правління: виділити одночасно 500 рублів на закупівлю для школи меблів та навчальних посібників. У грудні того ж року у селищі Новопавлівка Харківського повіту нарешті відкрилася школа із безплатним навчанням імені Всеволода Гаршина.

Першими учнями стали 33 хлопчики та 31 дівчинка. 1904 року в ній навчалося вже 165 учнів. І здається мені, що Всеволоду Гаршину, якого його друг-поет Микола Максимович Мінський у своїх віршах називав «хворою совістю століття», це сподобалося б. Через 13 років у місті Харкові вшановували 25-річчя від дня смерті письменника та вирішили навіть назвати на честь нього окрему вулицю. Але про це вже наступного разу. Тож далі буде.