У літературному альманаху «Північні квіти» за 1829 близьким другом А. С. Пушкіна бароном Антоном Дельвігом було опубліковано твір «Хор для випуску вихованок харківського інституту».
Написав його Антон Антонович у 1828 році під час свого перебування у нашому улюбленому місті на честь колишнього тоді випуску вихованок Харківського інституту Благородних дівиць. Вірш настільки сподобалося начальниці інституту, що був представлений нею імператриці. З цієї нагоди автор був відзначений увагою її Величності Марії Федорівни.
Справді, «лінивий улюбленець» (так іноді називали Антона Дельвіга, про лінощі якого ще з часів його навчання в Ліцеї ходили легенди) через службову потребу разом зі своєю дружиною Софією Михайлівною (уродженою Салтиковою) з лютого по червень 1828 року прожили в нашому місті.
Яке ж враження справило на подружню пару наше місто? Що їм запам’яталося? Що сподобалось? На всі ці запитання нам можуть дати відповідь листи, які Дельвіги писали своїм друзям та близьким із Харкова. Завдяки цьому ми з вами можемо побачити наше найулюбленіше місто їхніми очима.
Ось як описує приїзд до нашого міста у своєму листі від 9 лютого 1828 року Софія Михайлівна:
Зайнята приготуваннями до досить тривалої подорожі [у Харків – прим. автора], я була тим більше ним поглинена, що готувалася до того, щоб залишити Петербург, не більше, ніж до того, щоб бачити прихід кінця світу… Ми були в дорозі 15 днів, рахуючи 5 днів, проведених у Москві у моїх батька та брата… Я тут (у Харкові) від учорашнього дня, тобто з 8 лютого. У нас була жахлива дорога і морози у 25 градусів, і я ще зовсім втомлена і пишу тобі для того, щоб відпочити, тому що пошта звідси йде тільки раз на тиждень, і я маю чекати ще три дні, щоб надіслати листа. Все ще у нас безладно. Ми зупинилися в шинку, поки не відвели нам казенної квартири. Міста ще зовсім не знаю. Я тут як у лісі, знайомих немає ні душі, а заводити нове знайомство ще неприємніше; мене втішає принаймні думка, що я зустріну весну у чудовому кліматі — у тіні українських черешень, як каже Пушкін. Посилаю тобі «Північні Квіти» з портретом Пушкіна і тисячу ніжностей вам обом, милим і добрим друзям нашим, від нас обох, що вас істинно люблять.
Пройшов майже місяць, баронеса Дельвіг почала нудьгувати та ділитися новими та докладнішими враженнями про місто в листі від 1 березня.
Бог знає, коли я покину Харків. Справа, за якою мій чоловік був посланий сюди, заплутана, і ніхто не може сказати мені, коли можна сподіватися на її закінчення. Мій Антоша дуже зайнятий, і це ще додає мені туги, тому що я змушена бути одна більшу частину часу — що, проте, все-таки краще, ніж бути оточеною новими фізіономіями, які, хоч би як люб’язні не були, не можуть мати нічого спільного зі мною ні за інтересами, ні за знайомствами, ні за зв’язками. Я привезла з собою книг, як ти можеш здогадатися, бо інакше я збожеволіла б з нудьги; у мене є фортепіано і деякі ноти. Найприємніші для мене хвилини, коли я читаю; у мене всі твори Шекспіра. Що за насолода, любий друже! Я хотіла б від щирого серця, щоб ти їх прочитала…
Вже 9 березня на баронесу чекає з нетерпінням передбачуваного від’їзду.
…Сподіватимемося: надія дає нам сили переносити багато чого; напр., я не знаю, що сталося б зі мною, якби мені не давали надії, що я покину Харків наприкінці квітня. Яке задоволення для мене це буде.
Однак у квітні від’їзд подружжя Дельвігів так і не відбувся. У своєму листі від 21 квітня Софія Михайлівна описує свої муки:
Попри гарне суспільство в Харкові та люб’язність усіх дам, про яких я говорила, я не дочекаюся, коли їх покину, бо я втомилася від пліток, які постійно чую. Вони завжди бувають у невеликих містах (ти про останні сама щось знаєш), але я б’юся об заклад, що ніде не займаються ними так, як тут. У харківців цілком особлива схильність до втручання у справи, які їх не стосуються, і до того, щоб стати цензорами поведінки осіб, які мали б бути абсолютно для них байдужі. Що за нескінченні чвари! Навіть я, перебуваючи тут лише на мить, також не могла їх уникнути! Це мене анітрохи не засмучує, тому що я не дуже дбаю про думку, яку можуть мати про мене особи, мною не шановані (щоб не сказати більше), але це набридає мені до надзвичайності…
Далі, у квітневому листі ще цікавіше:
Я була хвора і лежала в ліжку і тепер ледве встала. Ти пам’ятаєш, що ми з чоловіком зробили невелику поїздку, – так це вона завдала мені шкоди, оскільки ми здійснили цю маленьку подорож за жахливою погодою та обидва застудилися; мій чоловік також був хворий, а я мало не отримала гарячку; я щасливо уникла її завдяки турботам одного дуже гарного лікаря, якого нам тут рекомендували… Я зовсім не створена для харківського способу життя протягом трьох місяців, що я прожила тут і які видалися мені дуже довгими. Мені хочеться бути трохи далі від будь-яких пліток, які я чую щодня; до того ж я не можу дочекатися, коли буду в родинному колі мого чоловіка. Тільки про двох тутешніх осіб я шкодуватиму щиро — це про мадам Щербіну, яка воістину чарівна і яку неможливо не любити, і інша — таких же якостей… Багато моїх петербурзьких знайомих радили мені не йти за чоловіком до Харкова, кажучи, що відсутність його продовжиться тільки три місяці та що я можу позбавити себе поїздки за ним на такий короткий час. Три місяці здаються мені тепер роком, навіть коли я перебуваю разом із чоловіком, — що ж було б, якби я залишилася без нього!
У травні, мабуть, у баронеси був гарний настрій і 19 числа вона пише не так різко:
Ти не можеш собі уявити, мій ангел, до чого мені набридло моє місцеве перебування і плітки, які я маю слухати. Чи знаєш що? І мене хотіли заплутати в якусь дурну історію, хоч я нікого не чіпаю і ні про кого не говорю нічого. Це змусило мене провести кілька неприємних хвилин, тому що я ненавиджу плітки та завжди намагалася поводитись так, щоб не давати до них приводу. Ось що мене тут розважає та втішає. Погода вже кілька днів чарівна; ми з Батинькою їздимо вечорами за місто гуляти, милуємося прекрасними місцями та слухаємо солов’їв, яких тут дуже багато. Ти не можеш собі уявити, яка це для мене насолода: я готова цілу ніч їх слухати!
А ось 6 червня баронеса чесно зізнається, що вважала б себе найнещаснішою жінкою на світі, якби була засуджена провести тут своє життя.
Я писала тобі 10 днів тому, сповіщаючи, що я покидаю Харків, і дійсно, наша подорож була вже, на мою велику насолоду, призначена наступного дня, коли ці панове (в тому числі й мій чоловік) отримали папір з Петербурга, в якому їм наказувалося залишитись тут ще за новою справою, яка їм доручалася: знову якесь слідство. Суди про мій розпач: я вже попрощалася з усіма і зовсім приготувалася до від’їзду. Я розірвала мого листа до тебе, бо він уже не годився… На щастя, справа ця не може простягтися, як то кажуть, понад два тижні чи навіть менше; ось уже десять днів минуло з отримання фатальної звістки, і так я сподіваюся, що зможу рушити звідси через 4 або 5 днів; вони майже закінчили справу, чоловік мій працює з усією старанністю і як тільки може, інші діють так само, бо і вони так само жалкують, що повинні продовжити своє перебування тут після того, як приготувалися до від’їзду. Я дуже засмучена, що обдурила очікування моїх свекра та свекрухи, які з нетерпінням чекають на побачення з нами. До того ж для нас важливо не надто запізнитись з приїздом до Петербурга, де у нас є грошові та інші досить термінові справи… Посилаю тобі, мій ангеле, епіграму мого чоловіка на харківські плітки; він просить тебе сказати про неї твою думку. Треба тобі сказати, щоб ти її краще зрозуміла, що Харків та Лопань — суть імена двох річок, найбрудніших і смердючих, які тільки є на світі. Щодо прекрасного тутешнього клімату, про який я чула стільки хвастощів, то я не можу нічого іншого сказати про нього, як: червоні бубни за горами. Принаймні він не захотів дати нам дивуватися собою; можливо, що це такий рік видався. Що б там не було, я залишаю Харків із задоволенням, і вважала б себе найнещаснішою жінкою на світі, якби була засуджена провести тут своє життя. Чи то справа в Оренбурзі! Зараз би полетіла туди!
Нарешті, 12 червня 1828 року подружжя Дельвігів, на величезне щастя Софії Михайлівни, залишило наше місто.
Її чоловік Антон Антонович Дельвіг у своїх листах про наше місто відгукувався більш ніж лаконічно. Навесні 1828 року він пише своєму другові Євгену Абрамовичу Баратинському:
Повідомляю тебе, що в місті Харкові бруд класичний зі спостереженням трьох єдностей, з яких найнестерпніше називається нудьгою… Бажаю і прошу Бога допомогти вирватися звідси.
За довгу історію нашого міста в ньому побувала у службових відрядженнях величезна кількість людей. Кожен із їхніх спогадів про Харків для нас неоціненний. Особливо коли ми читаємо про нього не тільки захоплені відгуки… Зі сторони часом видніше те, чого не помічаєш, живучи всередині.
