У серпні 1914 р. місто Санкт-Петербург було поспішно перейменовано на Петроград.

Причина була дуже проста: йшла Перша світова війна, і в Російській імперії різко зросли антинімецькі настрої. Надалі владою було ухвалено чимало законів проти німців. Внутрішні негаразди, військові поразки на фронті ще більше підігрівали германофобію. Окрім мітингів у країні почалися погроми…

Найбільш відомий Московський погром, що відбувся з 26 по 29 травня 1915 року. Тоді столицею прокотилася хвиля терору проти німецького населення: за різними даними, від 50 тисяч людей влаштували масові заворушення, розгромивши 475 торгових підприємств та 207 квартир та будинків. За найбільш поширеною версією, постраждалими було визнано 113 німецьких та австрійських підданих, а також 489 підданих Російської імперії з іноземними та 90 — з суто російськими прізвищами. Збитки становили понад 50 мільйонів рублів. Кількість жертв досі залишається неясною (звичайно, адже тема не модна).

Описи погрому та спогади про нього можна знайти, зокрема, у книзі Володимир Руга та Андрія Кокорєва «Повсякденне життя Москви. Нариси міського побуту під час Першої світової».

Еще одна кривава трагедія розігралася на сусідній фабриці, яка належала Роберту Шрадеру. У викладі Н. П. Харламова це виглядало так:

«…Частина тих робітників, які маніфестували з царськими портретами та національними прапорами, увірвалися спочатку у квартиру директора-розпорядника цієї фабрики, якого вже було виселено з неї, німецького підданого Германа Янсена, а потім у сусідню квартиру російської підданої, спадкової дворянки Бетті Енгельс, два сини якої були прапорщиками Російської Армії. У квартирі Енгельс ховалася дружина Янсена – Емілія Янсен, його сестра Конкордія Янсен – голландська піддана і теща Емілія Штолле – німецька піддана. Усі чотири жінки були схоплені, причому двох із них — Бетті Енгельс та Конкордію Янсен — втопили у водовідвідному каналі, а двох інших побили так сильно, що Емілія Янсен померла на місці побиття, а 70-річна стара Емілія Штолле померла в лікарні, куди була доставлена поліцією, що її відбила…

…Фабрику Шрадера натовп розгромив, а квартиру Енгельса підпалив, причому пожежній команді, що прибула, не давали гасити пожежі, а поліції прибирати трупи вбитих жінок. За словами поліцейського пристава Дієвського, який пережив жахи московського збройного повстання 1905 року, він «ні тоді, ні взагалі будь-коли в житті не бачив такої запеклості та розлючення натовпу, до якого він дійшов до вечора 27 травня. Це були якісь божевільні, які нічого не чули та не розуміли…». Єдине, на що того дня виявився здатний градоначальник, це віддати наказ про видалення з московських фабрик усіх німців. Погромники ж отримали від нього таку характеристику: «…Натовп хороший, веселий, патріотично налаштований». Самі події у місті генералом Адріановим були оцінені як «звичайне вуличне буяння, яке тепер і припинилося».

…З ранку 28 травня роботу було зупинено на всіх заводах Москви. Густі юрби заповнили вулиці. На Микільській була розгромлена аптека товариства Феррейн, яка постачала, між іншим, медикаменти у московські шпиталі. Вилучені з її підвалів п’ять пудів спирту розпили на місці. Дії поліції обмежилися «взяттям під охорону» німців-підприємців — їх звозили до в’язниці під захист міцних стін… О другій годині народний гнів почав виливатися у вигляді конкретних дій. Першими були розгромлені магазини «Ейнем» та «Циндель» у Верхніх торгових лавах. Потім епідемія погромів охопила усі центральні вулиці. За короткий час вщент було рознесено 8 магазинів та 7 контор. Крім німців, серед постраждалих виявилися росіяни, французи та навіть позаштатний консул колумбійського уряду П. П. Вортман.

…Певні принципи проглядалися й у проведенні самих акцій. Магазини та контори не грабували, а просто розкидали на прах: били шибки, ламали меблі, прилавки, полиці; товари псували та викидали на бруківку. Начальник московського охоронного відділення А. П. Мартинов писав про побачене: «Коли я через два дні їхав Неглинним проїздом, кінь мій крокував по купах художніх видань Кнебеля. Не краще було й на інших вулицях». При розгромі фірми Кнебеля було знищено рукописи та ілюстративний матеріал «Історії російського мистецтва» Ігоря Грабаря. З музичного магазину Циммермана роялі та фортепіано летіли на бруківку з вікон другого поверху.

…Доволі скоро погроми стали супроводжуватися грабежами. На Варварці в головній конторі торгового будинку Вогау і К° були зламані вогнетривкі шафи, звідки зникли всі гроші. Теж саме погромники зробили із товарами на складах. На завершення будинок фірми було віддано вогню. І таких місць по Москві було багато. До ночі на 29 травня «патріоти» перестали розбирати, хто німець, хто ні. Так, на Великій Спаській типолітографія, якою володіла «вдова прусського підданого» Параска Дмитрівна Гроссе, була атакована натовпом у кілька тисяч людей. Попри пред’явлені документи, що свідчили, що господиня — купчиха другої гільдії та російська піддана, підприємство було розгромлено та підпалено. Пожежею було знищено всю готову продукцію: ноти, надруковані для Румянцівського музею, Великого театру, консерваторії, Синодального училища, Сергія Рахманінова».

Торкнувся погром і молодого Бориса Пастернака, який згадував про ті події так:

Тоді я у два терміни з перервами близько року прослужив домашнім учителем у сім’ї багатого комерсанта Моріца Филипа, гувернером їхнього сина Вальтера, славного хлопчика. Влітку під час московських протинімецьких заворушень серед найбільших фірм Ейнема, Ферейна та інших громили також Филипа, контору та житловий особняк. Руйнування робили за планом, з відома поліції. Майно службовців не чіпали, лише господарське. У хаосі мені зберегли білизну, гардероб та інші речі, але мої книги та рукописи потрапили в загальну кашу і були знищені.

Пастернак Б. Л. «Люди та положення»

Однак, не втрата свого архіву жахнула Бориса Пастернака. Його жахало тоді зовсім інше.

А саме ― знущальна бездіяльність поліції, звірство натовпу та беззахисність ні в чому не винних, давно обрусілих німців, яких і так майже не залишилося в Москві. Сім’я Филипа врятувалася у старшої дочки (вона була одружена з росіянином і мала нейтральне прізвище Котляревська). Пастернак запропонував Филипам віддати йому Вальтера, щоб він спокійно пожив у Молодях – Леонід Йосипович знову зняв там дачу; фабрикант погодився і Борис відбув із вихованцем на станцію Столбова. Весь червень він пробув там, а в липні залишив Вальтера під опікою свого сімейства.

У Харкові німецьких погромів не було (і слава Богу). Однак за законом німецькі та австрійські піддані чоловічої статі від 18 до 45 років, які жили у нашому місті, підлягали арешту і висилці, оскільки формально вважалися військовополоненими. За розмову в публічному місці німецькою мовою, вираження радості перемогою німецьких військ або, наприклад, за показ фільму в кінотеатрі про те, як добре жити в Німеччині, також могли заарештувати.

Численні німецькі колонії у Харківській губернії (які, уявіть собі, у нас були) викликали як у місцевої, так і центральної влади чималу увагу.

Ясна річ, що ставлення до них було більш ніж упереджене. Як ілюстрацію германофобських настроїв на Харківщині може служити уривок з виступу 14 червня 1915 року депутата Харківської губернської земської управи 1915 року «Про ліквідацію німецького землеволодіння в Харківській губернії»:

…Зараз, коли весь світ бореться з підступним ворогом, усередині країни існує яскраво виражений сумнів і побоювання в успішності нашої боротьби з «внутрішнім німцем», його засиллям в економічному житті, і особливо в галузі землеробства. Ворог не лише попереду, а й у тилу. Виявилося, що поселення німців розташовані по зручному напрямку для ворога, що наступає, і що ці поселення являють собою чи не форти, укріплені пункти…

А 14 січня 1916 року товариш (нині заступник – ред.) міністра внутрішніх справ Степан Петрович Білецький відправляє до Харкова телеграфний запит. Сенатор бажав, щоб йому повідомили відомості про всі німецькі колонії в Харківській губернії, а також про кількість колоністів та їх настрої.

І ось, з різних повітів до Харківського Губернського правління почали надходити телеграми та рапорти від справників. Здебільшого вони мали такий зміст: «Німецьких колоній у повіті немає».

Однак у Зміївському, Ізюмському та Старобільському повітах німецькі поселення все ж таки були — і чимало.

Справники цих повітів у своїх рапортах (на багатьох із яких, до речі, стояв напис «таємно») описували німецькі колонії дуже докладно. У документах вказували серед іншого: «настрій у колонії мирний». Так робили всі, окрім одного.

У надрукованому на друкарській машинці рапорті Зміївського повітового справника про німецьку колонію «Горохівка» після фрази «настрою спокійного» чорнилом зроблено страшну приписку від руки: «Але, мабуть, бажають німецького панування».

Чи розуміла людина, що, роблячи це, вона, по суті, виписує смертний вирок 86 чоловікам і 89 жінкам лютеранського віросповідання, які прибули на Слобожанщину з Таврійської губернії? Адже з урахуванням антинімецьких настроїв у той час після подібного ці люди були приречені.

Село Горохівка, що було раніше німецькою колонією, і досі існує. Знаходиться воно у Лозівському районі Харківської області. За даними, розміщеними в інтернеті, проживає там аж 2 особи.

Страшна ж приписка від руки на документі «але, мабуть, бажають німецького панування» більш ніж красномовно говорить нам про настрої, що панували на той час на Слобожанщині та «чорні сторінки» в історії нашого краю, про які необхідно говорити та пам’ятати.

Далі буде…