Навіть частини того, що здійснив великий слобожанин, дворянин Харківської губернії Володимир Іванович Ковалевський, було б достатньо, щоб вписати його ім’я надовго золотими літерами в нашу історію. Значною мірою завдяки старанням того, хто народився 10 листопада 1848 року в Балаклії, у різних регіонах колишньої Російської імперії було створено понад 100 професійних шкіл різного типу, 73 комерційних училища, кілька художньо-промислових училищ, відкрито 35 училищ торгового мореплавання. Найбільшими були Санкт-Петербурзький, Київський і Варшавський політехнічні інститути. До 1906 в різних навчальних закладах Російської імперії налічувалося 25 стипендій його імені.

Життя блискучого державного діяча, талановитого вченого та підприємця Володимира Івановича Ковалевського було настільки сповнене злетів, тріумфів та падінь, що навіть короткий її опис неминуче виллється у величезну статтю. У березні 1889 р. Ковалевський був призначений членом Тарифного комітету та Ради з тарифних справ новоствореного Департаменту залізничних справ Міністерства фінансів, де познайомився із С. Ю. Вітте. Згодом Володимир Іванович став одним із найбільш довірених людей Сергія Юлійовича. Їхня спільна діяльність тривала понад 13 років.

Сергій Юлійович Вітте у 1892 році став міністром фінансів в імперії та Ковалевського тоді ж призначають членом Тарифного комітету Департаменту залізничних справ Міністерства фінансів. У 1892-1900 pp. він стає директором Департаменту торгівлі та мануфактур, у 1899—1901 роках. ― головою Особливої наради щодо підготовки законопроєкту про заснування промислових підприємств, а у 1900—1902 рр. ― товаришем (заступником) міністра фінансів.

Володимир Іванович очолював комісії з підготовки російських відділів на всесвітніх виставках 1893 р. у Чикаго та 1900 р. у Парижі. З його ініціативи 1893 р. почали видавати «Торгово-промислову газету». За активної участі Ковалевського було проведено всеросійську торгово-промислову виставку та всеросійський торгово-промисловий з’їзд у Нижньому Новгороді в 1896 році.

Після закінчення Паризької всесвітньої виставки, у листопаді 1900 р. у французькій газеті «Libegte» під заголовком «Промислова Росія в концерті народів» з’явилася довга стаття про економічну еволюцію в Росії.

Ми ще під впливом почуття здивування і захоплення, випробуваного нами під час відвідування російського відділу. Протягом кількох років російська промисловість і торгівля прийняли такий розвиток, який вражає всіх, хто може скласти собі уявлення про шлях, пройдений у такий короткий термін. Розвиток цей настільки великий, що наводить на безліч роздумів.

Ґрунтуючись на цифрах і статистичних даних, паризька газета стверджувала, що «імперія вступила в нову еру промислового і торгового успіху», причому ці успіхи приписували таланту і піднесеності поглядів міністра фінансів С. Ю. Вітте та його співробітника, директора департаменту торгівлі та мануфактур І. Ковалевського. Тієї ж думки щодо Володимира Івановича були й газети Російської імперії.

Коли восени 1902 року святкували 10-річний ювілей управління Ковалівським департаментом торгівлі та мануфактури, в газеті «Нива» писали:

Одним з найбільших співробітників міністра у багатьох його справах був нинішній товариш міністра фінансів В. І. Ковалевський, який 10 років пропрацював пліч-о-пліч з С. Ю. Вітте — спочатку як директор департаменту торгівлі та мануфактур, а з 1900 року вже на справжній посаді товариша міністра, завідувача справ торгівлі та промисловості. У сфері російської торгівлі, і мануфактур В. І. Ковалевський зробив дуже багато, не тільки як багаторічний глава департаменту торгівлі, і мануфактур, а і як керівник цілої низки комісій в різних галузях російської торгівлі та промисловості. В. І. Ковалевський є рідкісним поєднанням видатного адміністратора і невтомного працівника, що віддає своїй службі всі свої сили, здібності та весь свій час. Поруч із цими важкими службовими обов’язками, Володимир Іванович тісно пов’язав своє ім’я з всеросійською промисловою та художньою виставкою 1896 р. у Нижньому Новгороді. Його організаторському таланту, його невтомній енергії виставка завдячує багатьом. Як віцеголова Високо затвердженої комісії із завідування пристроєм всеросійської виставки в Нижньому Новгороді, Володимир Іванович ніс на собі майже весь тягар попередньої організації виставки та головного керівництва роботами, не шкодуючи для цього ні часу, ні сил, постійно відлучаючись до місця робіт і знову з незвичайною швидкістю повертаючись до своїх занять з міністерства та різних спеціальних комісій. Так само близьке ставлення до виставки продовжував Володимир Іванович мати й з її відкриття, і весь час її існування. Всі, хто тільки стикався з виставкою, чи через службову діяльність, чи як експонент, не могли не стикатися і з Володимиром Івановичем, як з одним з найголовніших дбайливців за її долю, що намагалися зробити її справді вірним відображенням сучасного становища російської торгівлі та промисловості. Так само, головуючи в 1896 р. в комісіях з устрою російського відділу на всесвітній виставці в Парижі 1900 р. і скандинавської виставки в Стокгольмі, Володимир Іванович вживав усіх заходів для того, щоб ці виставки були можливо точним і повним відображенням успіхів нашої промисловості.

Ніщо тоді не віщувало падіння всесильного товариша міністра. Однак несподівано вибухнув скандал. 1896 року, перебуваючи в Німеччині, Володимир Іванович познайомився з Єлизаветою Олександрівною Шабельською. Через два роки вони знову зустрілися на всеросійській промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді, де Ковалевський очолював комісію з її устрою. Шабельська була красунею, яка не відбулася актрисою і… авантюристкою, яка використовувала чоловіків.

У результаті Єлизавета Шабельська стала коханкою одруженого Ковалевського і вжилася в роль утриманки багатого та впливового чиновника. Охочий до пліток відомий книжковий видавець Суворін 12 березня 1900 пише у своєму щоденнику наступне:

Про Шабельську, яка зняла біля будинку Демидова театр, розповідала [В. А.] Неметті. Вона зняла за 25 тисяч, а [П. Ст.] Тумпаков пропонував 30 тисяч. Директор будинку казав, що неодмінно віддасть Шабельській, бо вона із шістьма міністрами мало не у зв’язку. Ковалевський у цій бабі риє собі яму. <…> Протягом кількох років вона стала багатою, роз’їжджає в каретах, наймає будинок-особняк та дає фестивалі <…> Вона роздає місця та сприяє за гроші підприємствам.

А 5 грудня 1902 року Суворін записав уже це:

Був В. І. Ковалевський. Страшно засмучений. Розповідав про шахрайство Шабельської: вона підписала на 120 тисяч фальшивих векселів. Біля неї була ціла зграя шахраїв.

Ковалевський подав на Шабельську за підробку свого підпису на векселях до суду.

Експертизою було встановлено, що підпис справді підроблений. Однак завдяки Шабельській та її друзям у ході слідства надбанням громадськості стали позашлюбні зв’язки товариша міністра фінансів — не лише з Шабельською, а й з новою коханкою Марією Григорівною Іловайською. Ковалевський був змушений подати у 1902 році у відставку, а скандальна справа про «підроблені векселі» затяглася до 23 листопада 1905 року. За рішенням суду Шабельську було виправдано. У 1907 році вона навіть видала роман «Векселі антрепренерши», заснований на матеріалах скандалу та суду з Володимиром Івановичем.

У принципі, якщо одного разу зібрати докупи всі мемуари сучасників, де писалося про Ковалевського, то могла б вийти цікава книга. Адже спогади самого Володимира Івановича від 1919 р. вкрай убогі.

Зі старих нотаток та спогадів.

Витягаю із нотаток і даю спогади у формі сировини, без жодної спроби до систематичної обробки. Так, мабуть, і краще: простіше, безпосереднє, з великим відбитком духу часу, до якого належать факти та, безперечно, із меншою суб’єктивністю. Особистий елемент я, по можливості, намагався усунути, утримуючи його в тих випадках, коли це необхідно для характеристики подій чи дійових осіб. Цілісний, зв’язковий нарис хоча б деяких періодів колишнього на моїй пам’яті я волію дати згодом, коли душі не буде так сумно і похмуро, а тілу так холодно і голодно.

Хоча є в них невелика історія, пов’язана зі Слобожанщиною.

За старих часів можна було в деяких вищих навчальних закладах записуватися слухачами окремих предметів, сплачуючи на рік по три карбованці за кожен. Я записався слухачем хімії та отримав відповідне посвідчення, яке замінювало паспорт. З ним я й виїхав до своєї рідної Харківської губернії. Після приїзду на станцію мені треба було підшукати в сусідньому селі коней для проїзду в маєток мого батька, верст за сорок. Я звернувся до волосного старшини, на прізвище Борщ, із проханням відпустити земських коней. “А хто ви такий будете?” — спитав він. Я подав документ. Борщ був «людина неписьменний» — неписьменний або майже неписьменний, бо папір повернув верхнім кінцем донизу, «догори ногами». На допомогу покликав він писаря Коробку, розбитого малого типу Шельменка. Той прочитав та передав мою кваліфікацію: «Слухач хімії». «Слухач хімії»,— повторив Борщ, карбуючи кожен склад. «Що воно таке: чи чин, чи звання, чи посада? Здорово молодий. Мабуть, неважливий птах». «Ні, міні здається, що то чоловік учений, — пояснив Коробка. – А що молоде, то не дивина, бо вчені завжди молоді бувають. Коней дати треба. Воно, пане голова, так спокійній. Може й справді людина важлива. Не даєте коней, хоч би як вам від станового не влетіло». Борщ погодився. Подали коней. Коли від’їхали кроків двадцять, Борщ наказав зупинитися і запитав: «А казенна печатка?» Я знову показав папір. Печатка зовсім заспокоїла волосного старшину. «Ну, тепер, йдіть з Богом»,— наказав він мені».

Як було написано вище, про Ковалевського писали багато відомих людей того часу.

Проте дуже цікава характеристика, дана Володимиру Івановичу з нагоди його відставки у 1902 р. його ворогом, відомим публіцистом, князем Володимиром Петровичем Мещерським, який час від часу писав на нього доноси. Текст цікавий тим, що сучасники вважали Мещерського вкрай негативним типом, через що мало хто чекав від нього чогось доброго.

В. І. Ковалевський був надзвичайно цікавий тип петербурзького бюрократа і російської обдарованої людини. Другого такого типу людини я за своє життя не зустрічав. Та дивовижна легкість, з якою в його розумі складалися форми не тільки для красномовства, а й для виходу з найважчих положень, і маючи уявлення про зрозумілу будь-якій людині наймудрішу тему, була, без сумніву, його головним обдаруванням і всього, що пройшло через нього руки, він не стільки був творцем, скільки Еолом, під звуки якого дійсність сіра і, часом, безладна приймала найяскравіші фарби та форми фантастичного живопису. Однією з курйозних рис цієї цікавої державної людини було те, що ніколи ніхто її не міг її знайти, і п’ять хвилин розмови зі спійманим на льоту В. І. Ковалевським добувалися днями безнадійних розшуків. А тим часом він нікуди не ховався, а зникав для тих, хто шукав його тому, що протягом дня він встигав перебувати в кількох комісіях і нарадах, у різних осіб, і скрізь говорив, скрізь будував повітряні замки безперечного добробуту для тих, хто його слухав. Інша цікава особливість його була – поєднання повної нездатності уважно слухати, з неможливістю в чомусь відмовляти. Перша нездатність йому не шкодила, тому що ніхто не вмів так солодко маскувати свою неслухняність, як він, так що прохач завжди йшов із враженням, що В. І. Ковалевський його чудово вислухав, а друга нездатність була одним із магічних його талісманів, і тому, хто прийшов би до нього з проханням зайняти його місце, він, напевно, не відповів би відмовою. Ділова імпровізація була теж дивовижним обдаруванням цієї людини. Про нього розповідають у Департаменті, що, гублячись у безлічі комісій, він вдавався до свого кур’єра, як до дороговказу, який вказував йому, в яку комісію колись їхати, і тоді, сидячи у візнику, він готувався до десятої промови за день, з ранку, і імпровізація з питання, про яке він жодного папірця не читав, виходила блискучою. Блиск і зовнішній успіх завжди були його нероздільні супутники та жодного разу не зрадили своєму улюбленцю. Заглибленим у читання, поглиненим слуханням, ніхто його не бачив, але блискуче промовцем його бачила і чула вся Росія протягом десяти років. Напрямку він був ліберального. Але оскільки він, перш за все, був бюрократом найчистокровнішим, то наївним був би той, хто став би шукати в слідах його офіційної діяльності ознаки лібералізму. Навпаки, у всьому тому, що вийшло з його управління за роки його верховенства в галузі торгівлі та промисловості, ви скрізь, перш за все, натрапите на прояви його бюрократизму. Вони полягали в різних загвіздках, які він винаходив, щоб будь-яку справу, яку він застосовує, так чи інакше, поставити в залежність або від Департаменту, або від чиновника, щоб працю ще в зародку вже обкласти податками та регламентацією. Але він був безумовно безкорислива людина.

Після відставки у 1902 році яскраве життя та звершення блискучого балаклійця не закінчилися. Попереду на нього ще чекало чимало перемог. Помер Володимир Іванович у віці 85 років, 2 листопада 1934 року. А в № 1 журналу «Природа» за 1935 р. у розділі «втрати науки» було розміщено статтю «Пам’яті Ковалевського». Автором її був той, хто вважав Ковалевського своїм другом та вчителем – видатний учений, академік Микола Іванович Вавілов.

Але це вже зовсім інша історія…