У Київському районі нашого міста є маленька тиха вуличка. Небагато її назва щось розповість. Зізнаюся чесно, випадково потрапивши туди багато років тому, я був щиро впевнений, що її названо на честь якогось активного комуніста. Гуляючи ж цього року Харковом з київськими друзями, я привів їх на вулицю Гаршина. “Ну, і що тут цікавого?!” – спитали мене вони тоді. «Казку «Жаба-мандрівниця» читали?» – спитав їх я. Та частина, що старша, кивнула головою.

«Картину Іллі Рєпіна «Іван Грозний та син його Іван» пам’ятаєте?» Інша частина, що молодша, нарешті радісно кивнула. «Так ось, Гаршин ― автор казки та модель для сина Грозного на картині!» – резюмував я.

Прикро, що ось так, практично в одній фразі, вмістилося життя та досягнення одного з найпрекрасніших письменників кінця XIX століття, сина Слобідської України – Всеволода Михайловича Гаршина.

Адже колись його популярність була настільки великою, що 1913 року мешканці вул. Проєктної на згадку про 25-річчя від дня смерті письменника написали заяву з клопотанням про перейменування своєї вулиці на вулицю імені письменника В.М. Гаршина. У радянські часи він був одним із тих дореволюційних авторів, чиє ім’я не тільки не зазнало опалі, а було віднесено владою до жертв царизму, які протестували проти самодержавства всіма доступними їм способами.

Книги його широко видавалися, а такі розповіді, як «Сигнал» та «Червона квітка», старше покоління, напевно, пам’ятає зі шкільної лави. Через це у Харкові вулицю Гаршина після 1917 року не перейменували.

Про геніальність цього письменника можна говорити нескінченно довго.

У своєму листі до Василя Назаровича Афанасьєва від 31 грудня 1881 року Всеволод Михайлович, зокрема, визнається:

«Писати я не можу (мабуть), а якщо і можу, то не хочу. Ти знаєш, що я писав, і можеш мати поняття, як діставалося мені це писання. Добре чи погано виходило написане, це питання стороннє; але що я писав насправді одними своїми нещасними нервами і що кожна буква коштувала мені краплі крові, то це, мабуть, не буде перебільшенням. Писати для мене тепер – значить знову почати стару казку і через три-чотири роки, можливо, знову потрапити до лікарні душевнохворих. Бог з нею, з літературою, якщо вона доводить до того, що гірше за смерть, набагато гірше, повір мені. Звичайно, я не відмовляюся від неї назавжди: через кілька років, м. б., і напишу щось. Але зробити літературні заняття єдиним заняттям життя я рішуче відмовляюся…»

Мабуть, саме через ці рядки й подейкували, що «Гаршин пише своєю кров’ю». Одні називали його «сучасним Гамлетом» або «Гамлетом серця». З цим шекспірівським героєм письменника зближало болісно-загострене неприйняття будь-якої несправедливості, недосконалості людських взаємин, що викликало в нього постійні, майже фізичні муки совісті та напади співчуття.

Інші ж сучасники, наділені художнім талантом, малювали цю незвичайну людину, доносячи у своїх картинах глядачеві її «чисту душу».

У своїй автобіографії «Далеке близьке» Ілля Юхимович Рєпін пише:

«З першого ж знайомства мого з В. М. Гаршиним, — здається, у залі Павлової [концертно-театральний зал на Троїцькій вулиці, нині вулиці Антона Рубінштейна – ред.], де його супроводжувало кілька людей молоді, курсисток та студентів, — я затлівся особливою ніжністю до нього. Мені хотілося його посадити зручніше, щоб він не забився і щоб його якось не зачепили. Гаршин був симпатичний і гарний, як мила, добра дівчина-красуня. Майже з першого погляду на Гаршина мені захотілося писати з нього портрет, але здійснився цей намір пізніше…»

Ми бачимо Всеволода Михайловича на етюді голови царевича для картини «Іван Грозний та її син» 1883 року.

У своєму листі Павлу Михайловичу Третьякову від 10 серпня 1884 року Рєпін напише:

…Тим часом у відпочинку пишу два портрети: Всеволода Гаршина тут у Пітері, та Надії Василівни Стасової на дачі в Юкках. Люблю я цих обох суб’єктів, симпатичні люди, особливо Гаршин – цієї лагідності, цієї голубиної чистоти в людині мені ще не доводилося зустрічати в житті. Який кристал його душа!

Коли Гаршин входив до мене, я відчував це ще до його дзвінка. А він входив безшумно і завжди вносив із собою тихе захоплення, наче безтілесний ангел.

«У характері Гаршина головною рисою було – не від цього світу – щось ангельське. Найдобріша, делікатна натура: все переносила у собі на користь мирних добрих відносин. Всі молоді друзі любили його як ангела»,— пише Рєпін.

Ми бачимо улюблену модель художника і на картині «Не чекали» (1884 р.), яка була вперше представлена на XII пересувній виставці. А ось Всеволод Михайлович, мабуть, найвідомішій та найскандальнішій картині Рєпіна 1885 року «Іван Грозний і син його Іван».

Сам Рєпін зізнавався: «Задумавши картину, я завжди шукав у житті таких людей, у яких у фігурі, в рисах обличчя висловлювалося б те, що мені потрібне для моєї картини. В особі Гаршина мене вразила приреченість: він мав обличчя людини, приреченої загинути. Це було те, що мені потрібне для мого царевича».

На офіційній виставці в Петербурзі публіка була шокована цим полотном – у деяких не витримували нерви та вони плакали прямо перед ним, в інших навіть траплялися істеричні напади. За іронією долі, з цією картиною пов’язаний страшний містичний збіг. 19 березня 1888 року у віці 33 років Гаршин після довгої безсонної ночі вийшов зі своєї квартири в Пітері та кинувся у сходовий проліт. За кілька днів, 24 березня, від отриманих травм він помер. Дехто стверджує, що смертельна черепно-мозкова травма, яку письменник отримав під час падіння, опинилась у тому самому місці, яке було вказано художником на знаменитому полотні.

Зі Всеволодом Гаршиним взагалі пов’язано чимало містичних історій.

Його близький друг Віктор Андрійович Фаусек згадує, як, бувши в гостях у Гаршина восени 1879 року в Харкові, почув від нього улюблений вірш авторства Лермонтова:

Не смійся з моєї пророчої туги;
Я знав: удару долі мене не омине;
Я знав, що голова, кохана тобою,
З твоїх грудей на плаху перейде;
Я казав тобі: ні щастя, ні слави
Мені у світі не знайти; — настане година кривава,
І я впаду; і хитра ворожнеча
З усмішкою очорнить мій недоцвілий геній;
І я загину без сліду
Моїх надій, моїх мук;
Але я без страху чекаю на довгий кінець.
Давно час мені світ побачити новий;
Нехай натовп розтопче мій вінець:
Вінець співака, вінець терновий!
Нехай! Я їм не дорожив

Далі Фаусек пише

«Він стояв переді мною, нерухомо втупивши в мене погляд, і в його сумних, серйозних очах, у його глухому схвильованому голосі було стільки туги, стільки глибокого переконання, стільки впевненості в пророчій правді тих слів, які він вимовляв… «Але я без страху чекаю на передчасний кінець. Час мені світ побачити новий», – читав він, і я чув у цих словах і в його тоні вираз його щирої думки, безнадійної, важкої впевненості у своїй загибелі».

Після смерті автора його близький друг поет Микола Максимович Мінський написав напрочуд чудовий вірш. Саме їм я хотів би закінчити цей текст. Адже перш ніж писати про все те, що пов’язувало геніального письменника Всеволода Гаршина з нашим містом, я дуже хотів би показати просто живу людину, прізвище якої в наш час стали, на превеликий жаль, забувати…

Над могилой В. Гаршина»

Ти сумно прожив життя.
Хвора совість століття
Тебе відзначила глашатаєм своїм;
У дні злості ти любив людей та людину
І жадав вірувати, безвір’ям томимо.
Але надто було глибоке джерело твоєї печалі;
Ти знеміг душею, найправдивіший з нас,
― І струни порвалися, ридання відлунали…
лихолітті ти жив, тимчасово згас!

Я нічого не знав прекрасніше і сумніше
Променистих очей твоїх і блідого чола,
Ніби тобі земне життя було
Тугою по батьківщині недосяжно-далекою.
І творчість твоя, і краса обличчя
В одну гармонію злилися з твоєю долею,
І жереб твій схожий, до страшного кінця,
На сумну вигадку, розказану тобою.

І ти пішов від нас, як той співак хворий,
У слави відібраний подихом могили;
Як буря, смерть пройшла над нашим поколінням,
Вершини все скосивши заздрісною рукою.
Чия совість найглибше за нашу брехню хворіла,
Ті довше не могли між нами життя тягти,
А ми живемо у темряві, і темрява нас здолала…
Без вас нам тяжко, без вас нам соромно жити!