Попри небувалий інтерес до минулого нашого улюбленого міста, тему перебування у Харкові та губернії військовополонених у роки Першої Світової війни вивчено досить слабо. Хоча, думаю про це варто говорити та писати. Для початку я хотів би зазначити таке:

1. У жовтні 1914 року імператор Микола II затвердив «Положення про військовополонених», яке базувалося на засадах Гаазької конвенції 1907 року.
2. Через масову мобілізацію і величезні людські втрати в державі виник гострий брак робочих рук. Тому було розроблено та прийнято низку документів, що регулювали порядок та процедуру використання фізичної праці військовополонених у різних сферах господарської діяльності.
3. Умовно це виглядало так: усіх захоплених у полон військовослужбовців ворожих армій спочатку відправляли на збірний пункт і допитували. Після чого через фронтові розподільні та пересилальні станції направляли у внутрішні райони країни та розміщували у тимчасових та стаціонарних таборах.
4. Ті, хто хотів отримати військовополонених як робітників, подавали заявки до земської управи, звідти вони потрапляли до губернатора. Після його схвалення прохання вирушали до спеціальної комісії при Головному управлінні Генерального штабу, яка й займалася розподілом військовополонених.
5. У 1914—1915 роки полонених солдатів німецької та австро-угорських армій розміщували лише в російських губерніях європейської частини імперії.
6. На території українських губерній (а отже, і Харкова) військовополонені з’явилися лише у 1916—1917 роках.

Якщо обійтися без багатьох подробиць, на наших землях у ті роки перебувало кілька десятків тисяч військовополонених. Почнемо з того, що дефіцит робочих рук у нас справді відчувався. У фондах Державного архіву Харківської області за бажання можна знайти чимало прохань харківському губернатору, подібних до того, що подав у 1916 році селянин хутора Шевченкове Філіп Леонтійович Благий:

Зважаючи на те, що я, покликаний зараз на військову службу, маючи порядне сільське господарство, залишаючи при цьому дружину і матір стару, щоб не привести господарство до руйнування, честь маю покірно просити Ваша ясновельможність дозволити через Повітову Земську Управу відпустити одного або двох осіб для обслуговування мого господарства; оскільки нині російської людини (прим. автора ― мають на увазі жителі Російської імперії) ні за які гроші знайти не можна. Вартовим над ними буде селянин Харківської волості Григорій Андрійович Федорченко 60 років від народження, вільний від військового обов’язку, близький сусід.

На підставі численних «Списків у числі та місцеперебуванні військовополонених, які перебувають на сільськогосподарських роботах» можна зробити висновок про те, що солдати Німеччини та Австро-Угорщини перебували на роботах у багатьох мешканців нашого краю.

Також більш ніж промовисто про проблему дефіциту робочих рук говорить і документ, поданий харківському губернатору головою повітової земської управи наприкінці серпня 1916:

У розпорядження Харківської Повітової Земської Управи для земських робіт прибули військовополонені, серед яких є перукарі, офіціанти, ювеліри, гравери та робітники із сукняної фабрики, зовсім непридатні до сільськогосподарських робіт. А тим часом у місті Харкові є великий попит на ювелірів, граверів та перукарів. Чи не знайдете Ви можливим, Ваша ясновельможність, дозволити посилати зазначених військовополонених із казарми, що знаходиться на Журавлівці, на роботи, відповідні їх спеціальності.

Щоправда, харківський губернатор 10 вересня відповів негативно. Однак ще до кінця літа – початку осені життя військовополонених Німеччини та Австро-Угорщини в нашому місті місцями було не таким вже й тяжким. Так, військовослужбовці та співробітники правоохоронних органів того часу у своїх документах констатують, що полонені блукають вулицями без караульних, іноді одягнені у звичайні цивільні костюми, на шапках не мають встановлених розпізнавальних написів зі словом «військовополонений», при перевірці документів пред’являють звільнювальні записки від осіб, у яких вони перебувають на роботах, курять на вулиці, не віддають честь зустрічним офіцерам. Та й зі столиці в цей час почали писати до Харкова гнівні депеші, вказуючи на те, що через вкрай слабкий нагляд лише в період з 8 травня по 7 червня на наших землях  відбувалося понад 20 втеч військовополонених. Важко сказати чому так відбувалося, проте факт залишається фактом. На початку вересня харківська влада вжила досить жорстких заходів, а саме:

1. Усіх полонених, які порушують описане вище, наказувалося негайно заарештовувати та передавати до харківського тимчасового пункту розміщення військовополонених.
2. Прізвища осіб, у яких на роботах були порушники, доносити особисто харківському справнику.
3. Який, своєю чергою, клопотатиме у губернатора про подальше притягнення недбайливих господарів до судової відповідальності за недотримання правил утримання військовополонених, а також позбавлення надалі права взагалі використовувати їх на роботах.

Все це було виконано. Як приклад наведу вам наступний випадок. 25 вересня у нашому місті затримали військовополоненого австрійця Івана Клеша, який працював у селі Васищеве у коваля Акіма Шелестова і був відпущений останнім без вартового до Харкова за покупками. Вже 3 жовтня Шелестов було позбавлено права отримання робочої сили.

Але не лише це було проблемою з військовополоненими. Набагато злободеннішим і актуальнішим було питання умов їх утримання. Усі інциденти, пов’язані з цим, підлягали детальному контролю та розслідуванню. Так, у лютому 1917 року дев’ять військовополонених, які працювали на одному з харківських цукрових заводів, демонстративно відмовилися працювати, а також почали підбивати до страйку своїх товаришів, мотивуючи це поганою їжею та непосильною працею. Однак харківський повітовий справник, що виїхав туди негайно, зміг з’ясувати наступне:

1. Робота на заводі як підприємства оборонної промисловості йде дійсно цілодобово.
2. Розділена вона на 3 зміни.
3. Внаслідок чого робочий день кожного полоненого становить 8 годин.
4. За свою працю військовополонені одержують залежно від тяжкості роботи матеріальну винагороду від 25 до 75 копійок за зміну.
5. Їжа складається з обіду та вечері, 3-х фунтів хліба та 2-х шматків цукру на день. Чай є весь день. На обід вони отримують борщ і кашу (ячмінну або пшоняну), присмачену олією, також 4 дні на тиждень їм видається м’ясо. На вечерю полонені їдять те, що залишилося від обіду.
6. На тих самих умовах працюють і інші 200 осіб, які є громадянами Російської імперії.

Внаслідок чого дев’ять військовополонених, які влаштували страйк, після суворої догани були арештовані на 14 діб.

Звісно, ​​як кажуть, «немає диму без вогню». Випадки жорстокого та нелюдського поводження також траплялися. На початку січня 1917 року старший ад’ютант управління начальника Харківської бригади, прапорщик Чепаніс приїхав з перевіркою в економію якогось Миколи Володимировича Березовського, що на станції Рогань. Відомості про умови утримання там військовополонених, які можна дізнатися зі складеного ним рапорту, просто вражають. Тож слабонервним рекомендую далі не читати. Отже, у вищезгаданій економії на роботах було 26 осіб, розміщених у двох приміщеннях. У так званій «казармі» жило 18 полонених, у сараї при хліві – вісім. Під час огляду «казарми» виявилося, що солома на влаштованих нарах мокра і підгнила, спати на ній без ризику для здоров’я не можна було. Підлога в приміщенні земляна і дуже мокра, при вході були сіни, в яких знаходився водогін, суцільно залиті водою. У момент огляду Чепаніс застав у «казармі» двох хворих на полонених, що лежать на мокрих нарах. В одного з них були відморожені ноги, рани обмотані брудними ганчірками. Попри те, що обмороження трапилося близько двох тижнів тому, лікаря хворий бачив лише один раз. Інший військовополонений вже третій день страждав на лихоманку, проте в лікаря жодного разу не був. Приміщення на вісім осіб виявилося більш сухим та придатним для житла. Попри це, в обох будівлях спостерігався кричущий рівень бруду. Усі 26 військовополонених під час опитування одноголосно заявили таке:

1. З ранку до обіду їм не дають нічого їсти, вони постійно голодують. Чай дають лише в неділю.
2. Працюють вони з ранку до пізнього вечора, без вихідних, навіть у неділю або церковні свята.
3. Їх сильно б’ють батогом та палицями керівник Березовського Іван Рябуха та прикажчик Кирило Герасемчук, іноді вони запрошують для участі в розправах місцевого урядника. Причому такі побиття зазнають також і хворі військовополонені. Сліди від побоїв, виявлені під час огляду, це підтвердили.
4. Оскільки всі 26 людей не милися протягом 7 місяців, їх просто заїдали воші, люди в прямому сенсі благали Чепаніса, що приїхав, видати їм «в ім’я людинолюбства» білизну.
5. Одяг в економії Березовського не прали централізовано, у багатьох військовополонених не було навіть нижніх сорочок і кальсонів, тож, виправши верхній одяг, у сирому приміщенні взимку вони ходили в прямому розумінні голі.

На допиті мати власника підтвердила, що один військовополонений був справді настільки побитий керівником та двома його друзями, що лежав потім три дні. Щоправда, опитати постраждалого Чепанісу не вдалося, бо «той був десь на роботах». Сам же Іван Рябуха під час допиту підтвердив, що робочий день військовополонених становить 12 годин, також вони погано харчуються і не мають вихідних. Однак, за його словами, «полонені неслухняні та взагалі лінуються працювати». Влаштованого ним побиття полоненого Рябуха також не заперечував. Але виправдовував це тим, що той планував тікати. На підставі всього цього 20 січня було ухвалено рішення через неприпустимі умови утримання на роботах у Березовського всіх 26 осіб зняти з робіт. Потім цей інцидент, зважаючи на все, «зам’яли», причому на найвищому рівні, оскільки в березні віцегубернатор Харкова писав помічнику начальника Московського військового округу:

Подальших заходів щодо землевласника Березовського мною не вживали через відсутність урядових розпоряджень про накладення стягнень…

Згоден, історія справді моторошна. Але будемо чесні, минуле нашого міста – це не лише знамениті люди та великі звершення. А ще й такі кричущі порушення прав людини, про які також варто знати та пам’ятати.