У дореволюційному Харкові, судячи з путівника 1915 року, діяло близько 3500 візників. Головним чином вони були однокінні (2 пасажири), парокінних (максимум на 3 пасажирів було мало. Запуск трамвая сильно скоротив кількість візників.

Кращі візники їздили на гумових шинах з камерами, але за додатковий комфорт доводилося доплачувати більш ніж утричі, ніж за проїзд на візку з колесами без шин або на санях взимку. Проміжним варіантом були гумові шини без камер. Вартість проїзду на них теж була неабиякою. Як бачимо з таблиці тарифів, поїздка від вокзалу до Паровозобудівельного заводу (нинішнього заводу ім. Малишева) на однокінному візку з хорошими шинами коштувала 1 руб 20 коп. при середній зарплаті 37 рублів на місяць, тобто. зарплата була еквівалентна 30 поїздкам.

Як і зараз, у перший день Великодня, на Різдво Христове, а також на Новий рік — такса збільшувалася вдвічі. За зайвого пасажира також належала додаткова плата.

Після Української революції 1917-1921 рр. автомобілізація міста, що ледве почалася, ще сильніше сповільнилася. Імпортні автомобілі практично перестали поставлятися, а масове виробництво власних автомобілів у СРСР вдалося налагодити лише на початку 1930-х. Тому біля нової будівлі Держпрому, символу майбутнього, стояли старі візники, з гумовими та дерев’яними шинами, тоді як на фото американських міст кінця 1910-х побачити коня в міському потоці вже дуже важко.

Варто відзначити, що закриті карети у візників були тоді не прийняті, та й взагалі, зображень будь-яких закритих карет на старих харківських фото ми практично не знаходили. Захист від поганої погоди забезпечував невеликий відкидний верх, який прикривав по суті лише плечі та голову пасажирів. Якщо вітер із дощем били в обличчя, то не захищав і відкидний верх. Візник був відкритий повністю завжди – йому діставалися всі примхи погоди та бруд з дороги. Називали тоді візників “ванько”. Нині ж таксистів, які чекають на перехожих клієнтів на вулиці в Харкові, називають “Іванами”.