Періодично гуляючи вулицею Конторською, люблю я зупинитися біля однієї будівлі. З кожним роком будівництво кондитерської фабрики Д. К. Кромського занепадає і, судячи з усього, рано чи пізно буде знесено через аварійність. Адже саме це підприємство було основним конкурентом Жоржа Бормана.

Вироблялася там чудова продукція, фабрика мала представництва у багатьох містах… А найголовніше, було воно нашим, слобожанським. Але хто зараз пам’ятає у Харкові засновника фабрики Дмитра Кромського та її наступних власників, братів Романенків?

Практично звідусіль чути лише одне – Жорж Борман! Слід сказати, що, якщо розглянути діяльність інших найбільших кондитерських компаній імперії, а саме Абрикосова, Ейнема, Сіу, можна дійти висновку, що жодного «феномена Бормана» у солодкій промисловості не було.

Прекрасні жерстяні коробки були у всіх. Шикарно оформлені магазини та вітрини були у всіх. Машини із символікою були у всіх. Знамениті художники, які оформляють етикетки, були у всіх. Благодійністю також активно займалися всі представники «солодких» компаній.

Таким чином, підприємство Жоржа Бормана не виділялося і навіть багато в чому програвало своїм основним конкурентам. Проте було кілька суттєвих моментів. По-перше, Борман був єдиним з усіх чотирьох, хто тримав і фабрику, і фірмові магазини у нашому місті. А по-друге, його кондитерські вироби були дешевшими та тому користувалися надзвичайною популярністю у населення. Причому різниця була настільки великою, що саме шоколад Бормана можна зустріти в багатьох літературних творах кінця XIX – початку ХХ століття.

Про історію фабрики на вулиці Конторській та харківських міфах, пов’язаних з Борманом, я якось ще напишу. Сьогодні ж я хотів би опосередковано торкнутися саме теми літератури. Ось, наприклад, книга Івана Опанасовича Кущевського (1847—1876 рр.) «Маленькі оповідання: Нариси, картинки та легкі начерки» (Санкт-Петербург, А.Ф. Базунов, 1875 р.), оповідання «Перед золотим тельцем»:

– Шеколаду б … О-о-ох! О-о-о!
Полковник метався на дивані, намагаючись повертати обличчя до стіни, бо не сподівався втриматися від сміху.

– У нас є, дядечко, тертий ванільний шеколад від Бормана, сімдесят п’ять копійок за фунт… Накажіть зварити, дядечко? – нила Ольга Петрівна.
– Мабуть… О-о-ох! О-о-о!

Аркадій Тимофійович Аверченко (1881—1925 рр.), збірка оповідань «Киплячий котел» (Константинополь, 1922 р.).

-Слухайте… Адже вам ваша вивіска на ніч, коли ви замикаєте крамницю, не потрібна? Дайте мені її почитати на сон прийдешній – не можу заснути без читання. А текст там дуже цікавий, і мило, і свічки, і сметана – про все так написано. Прочитаю – поверну.
-Та всі ви так кажете, що повернете! А напередодні один теж те – узяв почитати дошку від ящика з бісквітами Жоржа Бормана, та й зачитав. А там і картинка і літери різні… У мене теж, чи значите, син росте!

І так далі. Справді, подібних згадок у літературі є чимало.

Зараз стрімко наближаються новорічні та різдвяні свята. Міські вулиці, вітрини магазинів, сквери та площі набувають гарного вигляду, мерехтливі вогні гірлянд надають усьому цьому якогось ореолу казки та чарівництва. Звичайно, найбільше раді діти, що відбувається. На дорослих же лягає весь клопіт з підготовки.

У 1885 році в Петербурзі було видано чудову збірку гумористичних оповідань вкрай відомого на той час письменника Миколи Олександровича Лейкіна «Квіти блакитні». Бувши талановитим письменником, Лейкін майстерно відтворював у своїх творах сценки з купецького та міщанського побуту. За радянських часів твори Лейкіна були забуті та мало перевидавались.

Дія оповідання під назвою «У кондитерській» із вищезгаданої збірки відбувається у пітерській кондитерській Жоржа Бормана. Попри те, що в нашому місті борманівські магазини з’явилися значно пізніше, саме цією розповіддю мені хотілося б поділитися сьогодні. Вона чудово передає передноворічний настрій, що панувала тоді атмосферу і точно описує звичаї того часу. Та й подібних розповідей про харківські кондитерські я, на жаль, не зустрічав.

Час — перед святами. Різдво на подвір’ї. У Вітальному дворі – натовп. На іграшкові крамниці – облога. Кондитерські – переповнені. У кондитерську Жоржа Бормана на Невському ввалюється купець у шухляді. Відкинувши комір, піднятий кибиткою, купець обчистив бороду і вуса від крижаних бурульок і став озиратися на всі боки, намагаючись протискатися між покупцями до прилавка.

— Кирил Максимович! – пролунало над його вухом.

Купець у єноті обернувся і побачив іншого купця, молодого, з вусиками й у шинелі на солоних лапках.

― А! Сенічка! Жива душа на милицях! Яким вітром?

― Так само як і ви, Кирило Максимовичу. Сів біля Глазового моста на жовтоокого і кажу: вези за двогривневий до Бормана на Невський.

— Та ти ж новорічний і без приплоду, то навіщо тобі ялинкове задоволення?

― Новонародженим, Кириле Максимовичу, до Бормана і їздити.

― Чи свою власну законницю ялинкою потішити хочеш?

― Зовсім не той коленкор. Ми до Бормана їздимо на кшталт як в аптеку. Лікувальний фураж для дружини візьмемо, і цим снарядом її користуємо. Я щодо шоколаду…

— Це в яких сенсах?

― А щоб цим предметом її відгодовувати та у тіло увігнати. У пансіоні її дуже заморили, ну, ось ми й намагаємося, щоб на кшталт купецький відгодувати. Я, Кирило Максимович, взяв освічену. Вона в мене і на фортепіано грає, і французькою мовою говорить. Навіть вірші французькі читає та гімнастику знає. Спів будь-який за нотами може. Їй Богу… – розповідав молодий купець. — Звичайно, вся ця освіта для чоловіка дуже приємна, тому завжди й перед гостями похвалитися є чим, зате від науки цій самій тілу шкода вийшла. Заморили дуже вже в науці.

― Навіщо таку брав? – запитав купець у єноті. — Адже на те очі на лобі.
― Освіта її дуже принадила. Уявіть — по-французьки вірші так і садять, нотами всякі циганські пісні співають і самі собі на фортепіано канканують. Будь-кому приємно.
― Що ж тут приємного, коли в тілі вади.
― Вади, Кирило Максимовичу, у них ніякого. Тільки одне — худі вони дуже. Судіть самі: таку науку в пансіоні витримати! Семеро вчителів з академій наук їх навчали. Годівля була погана… Ну, і вийшли вони звідти дівчиною у всій своїй тілесній тонкощі та на офіцерський смак…
― Купець, а з офіцерського смаку одружився! ― підморгнув купець у єноті.
― Дозвольте… Вони хоч і на офіцерський смак, а з гарним купецьким посагом. У нас, Кирило Максимовичу, губа не дурна. І з освітою, і при гарному купецькому посагу! Тільки тілесності не вистачає, купецького вигляду немає; але купецький вид ми їм у пів року дамо. І ось для цього сюди за шоколадом і їздимо, — додав молодий купець.
― Толокном треба розгодовувати, а не шоколадом, — сказав купець у єноті.
― Толокно, Кирило Максимовичу, тільки черево товстіє, а для всього тіла круглоти не дає. Повірте совісті… Це мені лікаря та коновали казали. Коновали в цих сенсах навіть краще за вчених лікарів знають. Ось вівсяний кисіль — річ інша… Але вівсяний кисіль, знов-таки, фарби не дає. Від нього тіло нагуляти можна, але яскравості в особі немає, а шоколад борманівський і тілу круглому надає, і лик рум’янцем підфарбовує. Чи зволили бачити борманівські портрети однієї дами?

Купець витяг з кишені дві хромолітографовані картинки, що додаються до шоколаду Бормана, із зображенням на одному худому, як оселедець, жінки та на іншому — товстому і круглому, як гарбуз, жінки.

― Ось ця дама до відгодовування щиколодом у таких тонких сенсах була, а на цій картці та ж дама вже після годування щиколадом. Дозвольте бачити, який несподіваний карамболь з жінкою вийшов! Пуда три ваги прибуло. Хоч зараз у балагані показувати…
— Та це, може, все набрехано, — засумнівався купець у єноті.
― Амфілоха Степановича бажаєте знати?
— Ще б пак… Наш же ярославський. Чотирнадцять верст від нас.
― Ну, так от у таких же сенсах свою законну борманівським щиколодом роздобрив.
— Невже й ти під цей же калібр підганятимеш свою законницю?
― Ні, це вже занадто. Нам таких фокусів не потрібно, щоб таця з чашками могли на грудях ставити. А ми доб’ємо до половини цього калібру, як на наш смак потрібно, та й страйкуємо.
— Щодня годуєш?
― Щодня по три рази. Вранці, ввечері та в обід.
— І охоче вона в тебе жує?

― Спочатку прийнялася охоче, тому, з пансіонського життя їм було в диво, та жіночий стан і взагалі всяку насолоду любить, ну, а потім відставати почала. А я все годую та годую. Тепер уже припинити просить, а я насильно… Навіть строгість легеньку пустив. Плачуть, а за суворості їдять. Вже тепер про щиколод та чути не можуть без здригань почуттів.
— Дивись, не втекла б від такої їжі… — сказав купець у єноті.
― Навіщо  втекти! Адже вони мене люблять сердечно і їм навіть втішно своїм купецьким виглядом чоловікові догодити.
— Чи є користь?
― У тілі  почалося вже значне підганяння, а з обличчя поки що не дуже помітно, хоча вже рум’янець з’явився. Думав, чи не надуває, шельма, чи не підфарбовується… Потер білою сукнею — фарби не залишилось. Та тут Кирило Максимович рік годувати треба, а я тільки з Катерининого дня годувати її почав.
— Скільки мук їй ще доведеться перенести!
― Нічого не поробиш, Кирило Максимовичу. Чоловік велить, то треба слухатися. А ви сюди теж за щиколодом забажали завітати?
— Мені навіщо? У мене моя власна і так на полуторну дрожку не сідає. Нині замовив нову двомісну.
― І без щіколода?
― Без щіколода. А я ось зайшов сюди дітлахам ялинкові солодощі купити. Не можна, брате, нині без ялинки. Така модель вийшла, що хоч вовком вий, а ялинку дітям подай! – зітхнув купець у єноті, просунувся до прилавка і сказав:
― Цукерок би нам різних із висюлечками фунтика три. Тільки ви відпустите таких, щоб животи у хлопців не розболілися. А то, адже нині, кажуть, у цукерки купорос і сірку для кольору підмішують. Тож, будь ласка — без купоросу і без сірки.

Минули роки. Так само в передсвятковий час у кондитерських магазинах панує метушня. «Таця із чашками на грудях» для деяких купців, як і раніше, є символом краси, а чарівні властивості «щіколада», хай і не борманівського, відомі кожній жінці. Слава Богу, що хоч у цукерки купорос та сірку для кольору не підмішують.