Спочатку я планував написати про те, як наприкінці XIX – на початку ХХ століття заможні (і не дуже) жителі Харкова заповідали своє майно для потреб та розвитку нашого улюбленого міста. Подібних історій, які можуть викликати захоплення, збереглося безліч. Але погодьтеся, жити у Харкові та любити його досить легко. Набагато складніше продовжувати любити та пам’ятати місто, виїхавши з нього, або не маючи до нього безпосереднього відношення. Адже заповіти, де знамениті та успішні люди, які живуть не в Харкові, щось залишали нашому місту чи краю, були не рідкісні для того часу. Про деяких із них сьогодні і йтиметься.
19 грудня 1885 року в далекому Санкт-Петербурзі помер любитель витончених мистецтв, художній критик та почесний вільний член громади Академії мистецтв Аполлон Михайлович Матушинський. Він заповів університету нашого міста свою багату колекцію книг, картин та інших художніх предметів. Це був справді неоціненний дар. Ретельно зібрана протягом усього життя бібліотека складалася з друкованих праць Матушинського, безлічі наукових книг, дорогих і унікальних художніх видань у розкішних палітурках.
Про її розміри й значущість можна судити хоча б з того, що лише назв книг (багато з яких були багатотомними) в ній було 1961! Крім того, колекція містила 237 фотографій та 57 гравюр. Зважаючи на те, що в наш час славне ім’я уродженця Слобідської України Аполлона Михайловича мало кому що скаже, для розуміння причин такого щедрого дару хотілося б хоч трохи розповісти про нього самого.
Народився він 1 листопада 1828 року в слободі Котельва у дворянській родині. Освіту здобув у приватному харківському пансіоні Сливицького, а потім з 1845 по 1849 рік навчався на історико-філологічному факультеті Харківського Імператорського університету. Після Матушинський, прослуживши кілька років у Петербурзі, вийшов у відставку і довгий час подорожував Європою, де присвятив себе повністю вивченню скульптури та живопису. Завдяки глибоким знанням Аполлон Михайлович все життя писав у різні газети та журнали великі статті про сучасний рух у мистецтві, різні виставки, а також біографії видатних художників. Попри те, що жив у Петербурзі, Матушинський намагався приїжджати до Харкова та своєї рідної Котельви. Тож зовсім не дивно, що всі зібрані ним книги дісталися нашому місту.
У січні 1897 року у Ростові-на-Дону помер відомий лікар Георгій Іванович Ткачов. Частина немалого стану, що залишився після нього, згідно із заповітом дісталася Харківському університету. А якщо бути точнішим, то 75000 рублів. На відсотки з цієї суми в нашому місті було засновано:
- Дві університетські премії за найкращі есе з медицини;
- Чотири стипендії для студентів університету;
- Три стипендії для студентів Харківського технологічного інституту.
Премія за 1 місце становила 600 рублів і 400 рублів за друге, а стипендії по 300 рублів видавалися на руки стипендіату рівними частинами. Для премій:
- Теми творів щорічно визначалися медичним факультетом університету у порядку. У першому році – з терапії, у другому – з хірургії, у третьому – з гінекології. Також факультет встановлював терміни їхньої подачі.
- Щоб уникнути усіляких підозр в упередженості оцінка творів розглядалася як ученими нашого міста, а й ще двома представниками інших університетів Російської імперії. Однак остаточне рішення про присудження премії залишалося все ж таки за порадою Харківського університету.
А ось стипендію могли отримати далеко не всі, хто потребує. Адже правила її чітко і ясно говорили:
…Стипендії видаються православним уродженцям міста Ростова-на-Дону, суто російського походження, відмінним старанністю, успіхом і схвальною поведінкою…
…У разі неуспішних занять та несхвальної поведінки стипендіату він може бути позбавлений стипендії.
Як на мене, обмежувати людей, які прагнуть знань, за національною чи релігійною ознакою, це повний абсурд. Однак, на превеликий жаль, подібна дискримінація у вишах тодішньої Російської імперії була далеко не рідкістю. З іншого боку, не виключено, що Георгій Іванович Ткачов, сам бувши в юні роки іногороднім студентом у стінах Харківського університету, просто хотів підтримати своїх незаможних земляків, що не може не викликати поваги.
Відомий публіцист, перекладач і видавець Олександр Миколайович Аксаков, який помер у січні 1903 року в Петербурзі, також у своєму заповіті згадав наше місто. Завдяки чому Харківській громадській бібліотеці дісталася частина чудової колекції книг із понад 600 томів. Видання ці були в основному на іноземних мовах та стосувалися богослов’я, філософії, природознавства та історії.
Того ж року пішов із життя і колишній командир 124-го піхотного Воронезького полку (який, як відомо, був розквартирований у Харкові) – відставний генерал-лейтенант Василь Митрофанович Гуляєв. На згадку про своє 14-річне командування цією військовою частиною у заповіті він залишив їй капітал у 15000 рублів. Відсотки з нього йшли на допомогу офіцерам, священнику та лікарям полку, а також на виховання дітей у навчальних закладах. Капіталом завідувала особлива комісія, яка щорічно обиралась офіцерами, а рішення щодо кожного конкретного випадку приймалися більшістю голосів. Особливо нужденним видавалися посібники для дітей у навчальних закладах. Офіцери, священники та лікарі полку, які бажають отримати допомогу, повинні були подати своєму командиру прохання, яке потім передавалося голові комісії. В такій ситуації сума допомоги не була фіксованою, а індивідуальною та заснованою на реальних потребах кожного.
Слід зазначити, що високопосадовці у своїх заповітах залишали фінанси не лише військовим частинам нашого міста. Так, генерал-лейтенант Федір Агафонович Преображенський, який помер у 1895 році під Коломною, заповів Харківському університету 5400 рублів для заснування стипендії в сумі 190 рублів його імені. Умови для її отримання були дуже прості: обрання стипендіата надавалося на розсуд правління університету, а її отримання не накладало на студента жодних зобов’язань. Щоправда, одна вимога все-таки була, а саме православне віросповідання.
Відомий юрист та автор праць з цивільного права та судочинства Костянтин Ніканорович Анненков, який помер у своєму родовому маєтку 22 лютого 1910 року, також не обійшов своєю увагою Харків. Згідно із заповітом, вся його велика бібліотека переходила до Харківської громадської бібліотеки. А всі права на перевидання його численних творів передавались Харківському університету з умовою перерахування авторської винагороди до фонду для виплати допомоги малозабезпеченим студентам (переважно юристам), «які до знаходження собі оплачуваних за працю занять не матимуть коштів на утримання». Причина такого по правді благородного вчинку проста. Адже ще у 14-річному віці Костянтин Ніканорович вступив до другої Харківської гімназії, курс якої закінчив 1861 року із золотою медаллю. А потім упродовж п’яти років навчався на юридичному факультеті Харківського Імператорського університету. Так що немає нічого дивного в тому, що надалі відомий та успішний юрист зберіг до кінця своїх днів теплі спогади про наше місто та свою альма-матер.
Та й померлий літом 1912 року у Ростові-на-Дону міщанин М. Ф. Горбачов, зважаючи на все, також любив наш край та його жителів. На підставі його заповіту все рухоме майно, яке тільки перебувало в день його смерті у квартирі, він просив продати та гроші роздати на школи та благодійні справи у селах Банне, Тетянівка та Уди, що перебувають в Ізюмському та Харківському повітах.
Ну а про те, що конкретно залишали нашому місту і краю у спадок на той час його жителі, я напишу докладніше вже наступного разу.