У 2018 році виповнилося 210 років від дня народження дослідника та етнографа нашого краю Вадима Пассека. Однак не впевнений, що навіть за нинішнього сплеску інтересу до історії Слобідської України та Харкова це ім’я щось скаже більшості. А жаль. Саме тому сьогодні, хай і коротко, мені хотілося б розповісти про нього.
Почнемо з того, що в далекому XVII столітті виходець із Богемії (зараз – Чехія; прим. автора) Данило Іванович після приєднання Смоленська до Російської імперії внаслідок російсько-польської війни 1654–1667 років приймає російське підданство. Саме він вважається родоначальником славного сімейства Пасеків. Його нащадок, “смоленський шляхтич” Богдан Іванович Пассек (1702-1757) служить у Малоросійському генеральному військовому суді. А 1742 р. вже стає воєводою Білгородським. З того часу Пасіки осідають на землях Слобідської України. Чого тільки не було в історії цього роду! І захоплення земель, і махінації, і бездушні родичі… Детальніше про це можна прочитати у чудовій статті В. С. Романовського «Пасіки».
Онук Богдана Василь Васильович відзначився на військовій службі. Він одним із перших виліз на стіну під час штурму Ізмаїла, за що отримав чин майора. Однак на початку XIX століття після чергового доносу Василя Пассека заарештували за звинуваченням в образі імператора та протизаконних вчинках, після чого заслали до Сибіру на каторгу з позбавленням усіх чинів та дворянських прав. В 1824 Пассекам дозволили повернутися до Москви, а дворянські права повернули всім дітям Василя Васильовича лише в 1836 році. Вважається, що від двох шлюбів Василь Васильович мав 13 синів та 5 дочок. Деякі з них стали у тодішній Російської імперії дуже відомими людьми. Так, Василь Васильович (1816 –1864 рр.) прославився як письменник. А Діомід Васильович Пассек (1808 – 1845 рр.) дослужився до чину генерал-майора і був убитий на початку липня 1845 під час боїв за Дарго (резиденція імама Шаміля).
Однак у сьогоднішньому матеріалі мова піде не про них, а про їхнього брата Вадима.
Важливою віхою у житті Вадима Василевича Пассека стала поїздка 1832 року до Харківської губернії. Мета візиту на батьківщину предків була проста – залагодити справи, пов’язані з маєтком сім’ї. Ось як у своїх листах рідним він описує своє перше знайомство з благословенною, за його словами, Слобідською Україною, яку побачив уперше:
…Тут вся природа нова для сибіряка, який бачив лише дикість і колосальність снігових пустель, непрохідність лісів та величезних скель Уралу. Горбисті оброблені поля, дубові ліси, фруктові дерева, глибока синява неба, пісні солов’їв приводять мене то в захват, то в смуток, пробуджуючи спогади про минуле та думки про майбутнє. У минулому трохи радощів, страждання рідної сім’ї, прагнення знання, поділу думок, почуттів; у майбутньому ― все невизначено…
А ось наше улюблене місто, зважаючи на все, Вадиму Пассеку тоді не сподобалося. Ось що він пише про Харків:
Більшість людей, з якими ми повинні стикатися, позбавлені образу людського. Іноді все місто представляється мені кораловим островом, де де-не-де миготять люди. Кожен будинок мені здається клітиною, з якої тварина без розбору хапає все, що пропливає повз: про такі острови розбиваються найвищі думки, найжаркіші прагнення…
Хай там як, але на Слобожанщині Вадим Пассек затримався під час першого візиту, судячи з мемуарів його дружини, на пів року. Живучи у своєму маєтку у Спаському, він займається господарськими справами, читає багато історичних книг. У листі своїй тоді ще нареченій Тетяні Петрівні Кучиній 24 серпня Пассек пише:
…З Харкова я вирушив до Чугуєва, а потім до Вовчанська, і тільки нині повернувся до села. Про Харків та Вовчанськ я вже говорив тобі, тепер про Чугуїв. Місто лежить версти на півтори вздовж і майже стільки ж упоперек. Воно розташоване на трьох пагорбах, розділених трьома глибокими ровами. Це не місто, а солдат. Будинки збудовані за однією формою, покриті однією фарбою, і у всіх одне розташування та однакова кількість вікон та дверей. Між вулицею Солдатською та Офіцерською майже та сама різниця, яка між обома цими чинами. Ось і вся різноманітність. Один корпус відрізняється від інших будівель своєю величезністю. У всьому місті нікого не зустрів, окрім мундирних людей. Людина не військова тут рідкість. Розповідають, що раніше все місто було в садах. Тепер немає жодного…
У 1834 році була видана книга «Дорожні записки Вадима», в якій Пассек із захопленням закоханого юнака у розділі «Україна» просто чарівно описує нашу землю.
…Сонце, що сходить, здавалося мені божественним світлом; у житті та говорі пробудженої природи, у трелях солов’я мені почулись неземні пісні, в них чув я гармонію Всесвіту, голос Бога, що живе душею у своєму створенні. Це було в червні, в селі, над струменями тихого Дінця. Біля вікон шепотіли липи, насаджені моїм дідом. З одного боку річки розкидалися поля і розсипалися сріблястим піском широкі степи; з іншого виднілися крейдяні гори та темні яри, що поросли дубами та грушевими деревами.
…Україна! Як багато мрій пробуджує одне твоє ім’я! Як сильно прикута душа до твоєї бурхливої, мінливої долі, до твоїх безмовних курганів і нерозгаданих статуй! Як легко переносять мене спогади до твого минулого життя, до твоїх войовничих орд і роздолля самої природи. Переді мною знову розкинулися широкі рівнини та степи, і по них ледь котилися чисті води Дінця, Ворскли, Харкова, Псела; переді мною твої поля, застелені зеленими килимами, пожвавлені іграми табунів, що розсипалися. Праворуч темніють ліси та гаї: вони широкою смугою тягнуться до полтавського кордону…
…Хто не замислиться, блукаючи цими безмежними для погляду степами, знаючи, що вони були колись дном великого моря; що тут безтурботно спочивали морські чудовиська, а там, у висоті, де в’ється тепер жайворонок, розсипаючи дзвінкі пісні, там завивала буря, пінилися хвилі та плавці, що гинули, боялися впасти на ці рівнини, де тепер так багато розкоші та роздолля! І це море захоплювала частина нинішньої України та, можливо, я неодноразово тинявся на стародавніх його берегах!
Так! Я ніколи не забуду враження через цей чудовий краєвид. Я був на горі Нижнього Салтова, піді мною котився Донець, тяглися рівнини та степи з розкиданими селами, а мені здавалося: я на високій скелі, і піді мною розкинулося море, і села стали кораблями! В цей час, здається, був штиль, ніщо не рушало з місця; вітер не колихав поверхні, лише часом селянський віз спливав на горизонті безмірного простору, ворушився і здавався якимось чудовиськом; часом розсипані отари грали, як морські птахи, та чайка з криком здіймалася над водою, зупинялася на повітрі, довго тріпотіла крилами, не рушаючи з місця, і каменем кидалася за здобиччю. Це були українські степи. Вони здавались мені затихлим морем!
Місце в Московському університеті Вадиму Васильовичу здобути не вдалося, і в 1834 р. Пассек із молодою дружиною вирушає на Слобідську Україну, де граф А. Н. Панін пообіцяв Вадиму місце лектора історії в Харківському університеті. До нашого міста молоде подружжя прибуло восени. Проте трапилося непередбачене. На той час усіх членів «Герценівського гуртка» було заарештовано. Герцен (відомий письменник і публіцист, що належав до найбільш видатних критиків офіційної ідеології та політики Російської імперії в XIX столітті, прихильник революційних перетворень) був також заарештований, засланий до Пермі, а звідти до Вятки, де і був визначений на службу в канцелярію губернатора. Пассек (зійшовся з Герценом ще в студентські роки та одружений з його родичкою) дивом уникнув опали. Однак його ім’я випливло на допитах, і до Харкова полетів папір: у кафедрі відмовити, залишити під таємним наглядом.
Опинившись у нашому місті без роботи та практично без грошей, Пассек вирішує вирушити до свого маєтку у Вовчанському повіті. Донині ця садиба не збереглася. Але завдяки яскравим спогадам про неї Тетяни Петрівни Пассек ми й зараз можемо скласти уявлення про це місце.
…Село Спаське, Пассеківка також стоїть при невеликій річці, що впадає в Донець. У пів версти від села, на березі Дінця знаходилася на той час панська садиба, що складалася з надвірних будов і старого прадідівського будинку, довгого, низенького, критого очеретом, розділеного широкими сінями на дві рівні половини. Зовні та всередині будинок обмазали глиною і вибілили крейдою. В інших кімнатах підлога була ушкоджена; вікна такі низькі, що з них легко було вилазити до столітнього саду, що оточував будинок з трьох боків. Крізь гілки довгої липової алеї з дому виднівся Донець, а в густому листі буркотіли горлиці. До скла деяких вікон притискалися чагарники, що дико розрослися; коли ми вікна відчиняли – гілки вривалися в них і трепетно схилялися на підвіконня. У цих кущах шаруділи дрібні пташки, навесні заспівали солов’ї.
До 1837 року Вадим Пассек повністю віддається вивченню історії Слобідської України. Подорожує, записує повір’я та казки. На підставі цих поїздок їм було написано:
— «Нарис Харківської губернії», 1839;
— «Куряжський Преображенський монастир», 1840;
— «Міста Харківської губернії з картами, планами та гербами»;
— «Кургани та городища Харківського, Валківського та Полтавського повітів Харківської губернії».
Саме Вадим Пассек у першій половині ХІХ століття зробив найбільший внесок у справу археологічного вивчення Слобожанщини, наносячи всі відомі йому археологічні пам’ятки на карту та проводячи перші планомірні розкопки. До речі, після того, як Вадим Пассек припинив свої дослідження, вивчення археологічних пам’яток на наших землях до кінця XIX століття мало вкрай нерегулярний характер.
У віці 34 років 25 жовтня 1842 року талановитий вчений після тяжкої хвороби помер у Москві. За іронією долі, та сама Пассеківка, де Вадим Васильович жив і творив, у 1960-ті роки опинилася на дні – але не океану, а Печенізького водосховища.