Зі старовинних садиб Харківської області, що збереглися, дуже я люблю Гиївку (нині – територія м. Люботина). Може, у Гиївці просто дуже добре та красиво. А може, тому що ця садиба – живе нагадування про те, як можна безжально убити наше славне минуле. Якщо вбити у Google запит «екскурсії Гиївка» з налаштуваннями «показати результати за рік», то отримаємо інформацію приблизно такого роду:
- До 1881 року садибою володів невідомо хто.
- 1881 року її викупили деякі князі Святополк-Мирські.
- Тому маєток називається скрізь «Садиба Святополк-Мирських».
Ми так пишаємося своїм українським минулим, так любимо про нього покричати і подумати, що найчастіше проходимо повз реальні факти.
У 1816 році харківський поет і байкар Василь Маслович починає видавати в нашому місті сатиричний журнал «Харківський Демокріт». На той момент це було перше і єдиним суто сатиричне видання у всій Російській імперії. У журналі розміщувалися чудові жартівливі вірші, літературні пародії, сатиричні замітки, епіграми та низка гумористичних творів на місцеву харківську тематику, написаних Василем Масловичем розмовною українською мовою. Таким чином, це був перший досвід використання української мови у періодичній пресі. Попри те, що «Харківський Демокріт» виходив лише з січня по червень 1816 року, його значення у літературному житті Слобожанщини та й усієї Лівобережної України величезне. У 1821 році Василь Маслович отримує у спадок маєток у Гиївці. Надалі він, а потім його син покращують та добудовують кам’яну садибу. Тим, кому ця історія цікава у подробицях, раджу почитати дослідження Андрія Парамонова, що базується на документах ДАХО «Зі втрачених осіб: харківський байкар В. Г. Маслович».
А 1881 року Микола Васильович Маслович продає Гиївку князю Дмитру Івановичу Святополк-Мирському. На Слобожанщині графських, баронських та князівських садиб залишилося дуже мало. Мабуть, тому ми й читаємо зараз про «садибу барона Кеніга» та «палац графів Шидловських», власники яких насправді таких титулів не мали. Дуже дивно бачити в текстах на туристичних сайтах скромне «Гиївка. Садиба Святополк-Мирських».
З цим князівським титулом у нових власників садиби Масловичів (так все ж таки правильніше назвати Гиївку) пов’язана одна вкрай цікава історія. Спочатку ніхто з роду білоруських служивих людей (відомого, до речі, з XVI століття), які були далеко не найбільшими землевласниками, з титулованою знаттю не асоціював себе та ім’ям Святополк не користувався. У вісімнадцятому сторіччі з’являються перші претензії Мирських на походження роду від князя Святополка Окаянного. Потім Мирські приписують собі рідність із князями Святополк-Четвертинськими (князями Великого князівства Литовського) і починають іменуватися Святополк-Мирськими.
В 1821 Томаш Богуміл Ян Мирський, спираючись на сімейну традицію, домагається від Сенату царства Польського визнання для сім’ї княжого титулу. Іменним Високим указом від 30 (18) квітня 1861 року йому, його синам та його потомству було дозволено називатися князями.
Однак вказувалося, що «без пред’явлення документів на цей титул, втрачених під час Польського заколоту 1831». Мабуть, саме через таку фатальну «втрату» документів отримана цією гілкою роду князівська гідність не поширювалася на інші гілки роду Мирських. Більшість же дослідників дворянських пологів зараховує Мирських до псевдокнязів.
Також існує думка, що, попри відсутність документів, отриманню князівського титулу в 1861 році сприяли особисті заслуги та авторитет Дмитра Івановича Святополк-Мирського, який, як ми пам’ятаємо, і став у 1881 році власником садиби. Справді, він був дуже цікавою особистістю.
З 1841 по 1853 р. брав участь у «чеченській» військовій кампанії на Кавказі. У 1853-1856 роках брав участь у Кримській війні. Потім Мирський повернувся на Кавказ, продовжуючи воювати проти чеченців. У 1859 став генерал-майором, мав численні ордени та нагороди. З 1881 по 1882 роки князь виконував обов’язки командувача військ Харківського військового округу та тимчасового харківського генерал-губернатора. Саме в цей час Мирський і набуває Гиївки. Коли 1899 року Дмитро Іванович помер, поховали його біля розташованої поряд із садибою Миколаївської церкви.
Якщо колись про сина першого власника Гиївки з роду Мирських вийде книга, то я впевнений, що це буде товстий фоліант. Бо князь Петро Дмитрович Святополк-Мирський був справді видатним громадянином і зробив чимало цікавого.
З 11 червня 1895 року по 30 грудня 1897 року обіймав посаду пензенського губернатора. З 30 грудня 1897 року по 13 квітня 1900 року вже був губернатором Катеринослава. Далі, 20 квітня 1900 року його було призначено командиром Окремого корпусу жандармів. А з 8 травня – товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ. З 15 вересня 1902 по 26 вересня 1904 займає пости віленського, ковенського і гродненського генерал-губернатора.
Після вбивства В’ячеслава Костянтиновича фон Плеве 15 липня 1904 посада міністра внутрішніх справ стає вакантною. На неї 26 серпня призначають Петра Дмитровича. Події, що відбулися в Санкт-Петербурзі 22 січня 1905, більшості відомі як «Кривава неділя». Розгін ходи, що спричинив загибель кількох сотень людей, розбурхав країну. Всю відповідальність за кровопролиття опозиція поклала на царя та міністра МВС.
Наступного дня після подій князь Святополк-Мирський, як людина честі, подав у відставку. Про те, яку роль насправді у тих страшних подіях відіграв власник Гиївської садиби, досі дискутують історики.
Хоча за комуністів, ясна річ, усю провину звалили на нього – забуваючи, що Петро Дмитрович вирізнявся вкрай м’яким і доброзичливим характером, та й досвідченим політиком теж не був. Він дотримувався ліберальних поглядів, на посаді міністра внутрішніх справ послабив цензуру. Навіть один із найбільших поетів початку ХХ століття Олександр Блок у своїх листах називає МВС у той час, коли його очолював князь Святополк-Мирський, «сентиментальним міністерством». А Сергій Юрійович Вітте писав, що «Святополк-Мирський є людиною видатної моральної чистоти. Це людина абсолютно кришталево чиста, бездоганно чесна, людина високих принципів, рідкісної душі людина і дуже культурний генерал генерального штабу… Скрізь, де Мирський служив, його всюди любили та поважали». Після виходу у відставку князь більше у політику не повернувся.
Помер Петро Дмитрович у віці 56 років від розриву серця в Санкт-Петербурзі 16 (29) травня 1914 року. Після відспівування в церкві Спаса-на-Водах тіло залізницею було відправлено для поховання до Гиївки.
На платформі Люботинського вокзалу потяг із прахом князя зустрічали натовпи народу та різні депутації. Не обійшлося на похороні князя і без події. На стрічці одного із трьох надгробних вінків був напис наступного змісту: «Творцю весни князю П. Д. Святополк-Мирському». Влада вирішила, що це текст «демонстративно-політичного характеру» і почала розслідування. Виявилося, що вінок із таким написом було піднесено вчителями Гиївського земського народного училища з ініціативи голови делегації Івана Олексійовича Козирєва. У результаті слідством було встановлено, що 43-річний шкільний вчитель не бажав цим написом висловити будь-яку демонстрацію, а зробив її, не вдумавшись у сам зміст, на догоду сім’ї Мирського, який багато чим був зобов’язаний.
Але, як кажуть, у сім’ї не без виродка. У фондах Державного архіву Харківської області можна за бажання ознайомитися з однією досить скандальною справою: «Про внесення на обговорення дворянських депутатських зборів про марнотратний спосіб життя князя Семена Миколайовича Святополк-Мирського». Розпочато цю справу 5 жовтня 1913 року, а закінчено аж 17 травня 1914-го. Що ж стало приводом?
Семен Миколайович (двоюрідний брат Петра Дмитровича), який жив постійно у своєму маєтку Гіївці, в домашніх витратах був вкрай сором’язливий, ввічливий і розважливий до скупості.
Проте, вириваючись кілька разів на місяць до Харкова, перетворювався на зовсім іншу людину. Випивав одразу 2-3 склянки горілки, розкидав гроші, йшов на 3-5 діб у безпробудні запої. Бувши п’яним, оплачував пред’явлені йому рахунки на 1000 і більше карбованців, не переглядаючи їх. У подібному стані міг підійти у ресторані до чужого столу. Якщо люди не обтяжувалися присутністю князя, то всі їхні рахунки там-таки й оплачувались. Ясна річ, що цим багато хто користувався. Якось узимку князь разом із дружиною прибув до Харкова та зупинився у готелі Гранд Готель. Залишивши там дружину, Мирський поїхав пити. Коли ж його о 3 годині ночі привезли назад мертвецькі п’яного, він не тільки перебудив і обурив своїми витівками всіх постояльців, що жили в готелі, але й примудрився довести свою дружину до нервового припадку.
Розмах п’яних неподобств благородного гуляки в Харкові був таким, що його просто вже відмовлялися приймати у себе багато пристойних готелів та ресторанів нашого міста. Однак такі відмови не дуже засмучували Миколу Семеновича. Двері харківських борделів та будинків його друзів, де можна було продовжувати далі кутити, з радістю відчинялися для князя.
Розгляд цієї справи депутатськими зборами кілька разів відкладався та переносився, попри численні скарги, через «відсутність даних про марнотратство». Тож тоді, як і зараз, гроші та становище у суспільстві вирішували все…
Як ми з вами пам’ятаємо, першим власником садиби у Гиївці був письменник Василь Маслович. За іронією долі останнім власником маєтку виявилася також людина, відома у літературних колах.
Ним був чудовий літературознавець, літературний критик, публіцист, перекладач – син Петра Дмитровича, князь Дмитро Петрович. Народився він у Гиївці 1890 року. Знав кілька мов, писав вірші. Брав участь у Першій Світовій війні та Громадянській (на боці «білих»). З 1920 емігрував до Польщі, а потім до Греції. З 1921 по 1932 жив у Лондоні, читаючи курси російської літератури в Королівському коледжі Лондонського університету. Завдяки колосальній ерудиції та новаторським підходам та на чужій землі отримав визнання. Мав репутацію провідного історика літератури в Європі, навіть суворі англійські вчені визнали книги Мирського «ідеальним зразком». Ініціював приїзд Марини Цвєтаєвої до Лондона, попередньо опублікував першу англійською мовою статтю про неї, відкриваючи тим самим поетесу британським читачам.
Однак у 1932 році Мирський за сприяння Горького повернувся до Радянського Союзу, став одним із найяскравіших аристократів, що побраталися з Кремлем. У радянській Росії він перекладає твори англійських письменників, працює над біографією Пушкіна. 1937 року в Ленінграді тиражем 5300 екземплярів вийшла чудова книга «Антологія нової англійської поезії. 1850-1935» з коментарями М. Гутнера. Ця робота відоміша як «гутнерівська антологія» (до речі, була настільною книгою молодого Бродського).
Однак її справжнім автором був заарештований влітку 1937 року член Спілки радянських письменників, колишній власник маєтку у Гиївці князь Дмитро Петрович Святополк-Мирський, який згодом помер у 1939 році у табірній лікарні під Магаданом.
Про Гиївку та її власників писали та пишуть чудові роботи дослідники Харкова ― Андрій Парамонов та Довженко Олена Борисівна. У ДАХО також можна знайти чимало цікавих справ, пов’язаних із нею. До середини 2015 року садиба мала такий вигляд:
Однак у серпні того ж року сталася пожежа. Частина садиби постраждала. Якщо ви прийдете туди зараз, то вас зустрінуть такі мальовничі руїни.
Що заважає зберегти садибу, з історією якої пов’язано стільки прекрасних імен, щоб потім зробити її місцем паломництва? Риторичне питання…