В історії турецької діаспори, як і ісламської громади Харкова, досі чимало білих плям. Ті, кому цікаво, сьогодні можуть прочитати три невеликі розповіді, які пов’язують наше улюблене місто з цією країною та народом.
Почнемо з того, що турецького консульства у Харкові не було. Однак саме з цим дипломатичним представництвом пов’язана одна вкрай важлива та цікава подія, що стосується життя ісламської громади міста.
4 грудня 1899 року турецькі піддані, що жили у нашому місті, звернулися до генерального турецького консула в Санкт-Петербурзі. Вони писали:
Під час релігійних свят: Рамадан, Байрам та Курбан-Байрам, в які ми зобов’язані виконувати, особливо цілий місяць Рамадану, наші обряди, говіння та Богослужіння, ми для цього в Харкові не маємо ні окремого приміщення, ні окремої особи, яка може відправляти Богослужіння. Хоча в Харкові й знаходиться мулла, але він татарин, мови якого ми не розуміємо, ні в проповідях, ні за обрядів при богослужінні; крім того, він живе далеко від центру міста, так що обряд Рамадану для нас скрутний, особливо при обряді Таравіх Намаз, при обряді якого ми, протягом місяця Рамадану, зобов’язані виконувати обряди вечорами. За таких умов ми, не маючи можливості правильно приносити Богу молитви та вислуховувати релігійно-моральні настанови, обрали своїм керівником щодо цього турецького підданого Абдуллаха Омеру, який користується званням «хаджі», який має дозвіл від Турецького уряду, щоб поповнити наші недоліки при виконанні релігійних та богослужінь. З огляду на такі незручні для нас у релігійному відношенні умов життя маємо честь покірно просити вашу ясновельможність поклопотати над приміщенням в Харкові для богослужіння та відправлення релігійних обрядів під керівництвом та спостереженням Абдуллаха Омера, якого ми визнаємо бути нашим наставником у духовно-релігійному відношенні як за освітою, так і за поведінкою. Причому насмілюємося просити прискорити наше прохання через наступ 20 грудня 1899 року говіння і Богослужіння місяця Рамадан…
Також у документі вказувалося, що проживав вищезгаданий Абдуллах Омер на вулиці Коцарській у будинку №20. Власником будинку була вдова міщанина Ганна Іванівна Хохлова, стоїть він на тому самому місці та під тим самим номером і зараз.
Після отримання прохання турецький консул, який схвалив наміри своїх земляків, написав харківському губернатору. Відповідь влади нашого міста була дуже неоднозначною. З одного боку, до прохання мусульман, які не розуміють татарську мову, щодо відкриття тимчасової молитовні поставилися позитивно. З іншого боку, Абдуллаху Омеру, через те, що він не був підданим імперії, було відмовлено обіймати посаду духовного наставника громади.
А 19 серпня 1907 року стався невеликий теракт. Щоправда, трапився він не у Харкові, а у Слов’янську. Того дня о 9 годині вечора до булочної турецького підданого Акоса Мешур Огли через відчинені вхідні двері було кинуто бомбу. При падінні біля самого прилавка за 12 кроків від входу снаряд розірвався. Оскільки день був святковий, у приміщенні знаходилися лише троє людей – службовці магазину, які працювали за прилавком. Постраждалим було негайно надано медичну допомогу, а поранення їх виявилися безпечними для життя. Завданий вибухом булочної шкоди було оцінено в 300 рублів.
У ході проведеного розслідування вдалося встановити, що злочин скоїли булочники, які також були турецькими підданими. Все було просто: власник булочної навідріз відмовлявся підіймати ціни на свою продукцію, тому його якісний товар продавався набагато краще, ніж в інших. Ось конкуренти й вирішили з ним розправитися у такий «оригінальний» спосіб. Винних затримали. За вироком суду, що відбувся у Харкові 20 квітня 1909 року, підсудних було засуджено на каторжні роботи строком: Соркес Пілос’янц – 8 років, Акоп Казаров – 4 роки, Агабаб Мінасов – 4 роки.
А ось і третя історія не менш цікава. 3 листопада 1912 року Департамент Духовних Справ повідомляв харківського губернатора про те, що війна, що почалася на Балканах, безсумнівно, приверне до себе увагу різних народностей, що проживають в імперії мусульман. А також викличе з їхнього боку цілком природне бажання надати допомогу своїм єдиновірцям – збір пожертв та передачу їх за кордон. У цих діях центральна влада побачила можливість поширення серед населення імперії ідей панісламізму. Харківському губернатору наказувалося вжити максимальних заходів щодо недопущення у місті та губернії зборів допомоги на потреби закордонних мусульман. На початок зими ситуація трохи змінилася. Міністерством внутрішніх справ було дозволено у приміщенні Турецьких консульств приймати добровільні пожертвування на користь організації «Червоний півмісяць». Однак, як ми з вами знаємо, у нашому місті дипломатичного представництва Туреччини не було, тому МВС надіслало голові міста уточнювальну вказівку.
Не вбачаючи зі свого боку через це особливої необхідності у допущенні будь-яких інших зборів на ту саму потребу, прошу Вашу Ясновельможність, у разі надходження до Вас прохань про дозвіл збору пожертв на користь «Червоного Півмісяця» і взагалі на потреби турків, що постраждали на війні, відхиляти такі, роз’яснюючи водночас прохачам, що окремі мусульмани, які бажають прийти на допомогу їх турецьким єдиновірцям, не позбавлені можливості здійснити це бажання шляхом відсилання своїх жертв безпосередньо названим консулам для подальшого спрямування за призначенням.
Отже, мав рацію великий американський письменник Амброз Бірс, говорячи, що «Дипломатія ― це патріотичне мистецтво брехати заради блага своєї батьківщини».
Ось такі три невеликі та зовсім різні турецькі історії, пов’язані з нашим містом та краєм. Немає у них ні відкриттів, ні сенсацій. Вони лише маленькі штрихи до портрета минулого ― такого різного, але такого улюбленого Харкова та Слобожанщини. В історії яких свій слід залишив, мабуть, кожен народ.