В історії нашого міста були не тільки перемоги та здобутки, великі люди та дивовижні відкриття. Зустрічалися в нашому минулому й такі моменти, про які не те що говорити не прийнято, а й згадувати боляче.

1914 року почалася Перша світова війна. Харків втрачав своїх синів не лише на полях битв – чималі втрати були й серед мирних жителів. Найстрашніше, що ці втрати відбувалися без жодного пострілу. Адже тоді багато німців, які жили в Харкові, раптом різко стали ворогами та зрадниками. Сьогодні це здається немислимим, але ті, хто народився в нашому місті, любив його, допомагав розвиватися – зазнали репресій. Про масштаби цієї трагедії ми можемо судити за матеріалами, знайденими в архіві.

А як все чудово починалося…

Ім’я Ернеста Мельгозе, талановитого промисловця німецького походження, який заснував у 1874 році свій завод, відоме багатьом любителям минулого нашого міста.

Цей завод випускав кінні приводи, сівалки, віялки, молотарки, жниварні машини та іншу сільськогосподарську техніку, а також здійснював реалізацію імпортних жниварних машин, переважно німецького та американського виробництва. Був відзначений понад 50 нагородами.

Основним конкурентом заводу Мельгозе на ринку виробництва сільгоспмашин значився завод землеробських машин товариства «М. Гельферіх-Саде», засновником якого був німець Максиміліан Гельферіх. За іронією долі й Ернст, і Максиміліан одночасно були активними членами «Німецького благодійного товариства» у Харкові.

В 1923 більшовики скасували завод Мельгозе як окремий промисловий об’єкт і об’єднали з колишнім заводом Гельферіх-Саде, перейменованим в 1922 в 1-й Державний завод сільськогосподарських машин «Серп і молот».

Історія заводу землеробських машин Е. І. Мельгозе — окрема тема. Для нас важливою є оцінка самих сучасників, дана Ернсту Мельгозе та його дітищу. У книгу 1913 року «Ювілейне історичне та художнє видання на згадку про 300-річчя царювання державного Будинку Романових» потрапляли біографії “най-най” людей. Завдяки своїм досягненням опинився там (щоправда, посмертно) Ернст Мельгозе. Ось що ми можемо прочитати про нього:

Е. І. Мельгозе

Мельгозе Е. І., покійний нині, засновник заводу землеробських машин. Був одним із перших, хто ввів вживання кінної молотарки.

Діяльність свою Е. І. почав з маленької майстерні тільки з 2 робітниками, яка послужила фундаментом подальшого розвитку справи. Перша заслуга Е. І. ― винахід дволемішного плуга, який приніс винахіднику багато приємних відгуків. У 1876 році Е. І. випустив свою першу молотарку, а через 36 років було випущено 23.000 молотарок, що є кращим і незаперечним доказом високих якостей продукту, що знайшов собі 23.000 споживачів навіть серед малоосвіченого порівняно селянського люду. Крім молотарок Е. І. удосконалив і випустив на ринок рядові сівалки, які користуються величезною популярністю в Росії. За якість виробництва фірма має п’ятдесят медалей та почесний диплом на виставках, а також масу листів подяки споживачів. В особі покійного російське селянство зазнало великої втрати. Зараз справами заводу керує правління, яке з успіхом продовжує велику справу свого попередника.

м. Харків.

Після смерті батька сімейну справу продовжив його син Володимир. Вже 1912 р. на всеросійській виставці в Петрограді сівалки заводу Мельгозе за свої визначні якості були відзначені великою золотою медаллю.

Однак усі ці заслуги у минулому, як виявилося, не мали жодного значення.

4 серпня 1914 року харківському губернатору приходить прохання від саксонської підданої, купецької вдови Луїзи Яківни Мельгозе:

Мій син Володимир Ернестович Мельгозе, який народився в Харкові, 36 років, як саксонський підданий Німецької імперії, заарештований як військовополонений. Через те, що він є головою заводу землеробських машин і знарядь у Харкові та виключно один завідує технічною частиною від дня смерті мого чоловіка та його батька, що настала у 1909 році, а в останні півтора року і комерційною частиною, бо на заводі він один є вченим техніком і будівельником машин, то відкликання його від прямої справи неминуче викличе як зниження діяльності заводу, і навіть саму зупинку його.

В іншому своєму листі любляча мати пише харківському губернатору докладніше та емоційніше:

Бувши членом сім’ї та власником всього заводського підприємства, висланий мій син Володимир, як інженер вів заводську справу як свою, на що була моя повна згода, тим більше, що за своїми літами, мені 75 років, і за слабкістю здоров’я, я не можу займатися заводською справою.

Зараз заводом прийнято військове замовлення двоколок і ведуться переговори про прийняття іншого замовлення бомбометів. За виконання цих замовлень мій син Володимир Мельгозе, який поєднує у собі теоретика і практика інженера, може надати величезну послугу справі оборони.

Зважаючи на це і неможливість зараз знайти такого фахівця, який міг би замінити мого сина, Володимира…

Але ні долі 350 робітників, ні важливі військові замовлення та похилого віку матір не змогли розжалувати владу. У вердикті від 26 серпня 1915 року вражає не тільки відмова (вона була цілком очікувана), а й той факт, що, попри листи, мати Володимира вказана як його дружина.

Самопочуття дружини Володимира Ернестовича, до речі, було дуже поганим. Тому люблячий чоловік 18 жовтня 1915 пише з місця свого заслання, міста Стерлітамак, харківському губернатору:

Дружина моя, Антоніна Оттонівна Мельгозе, яка проживає в місті Харкові по Кінній вулиці, в будинку № 27, вже з давніх-давен страждає на туберкульоз легень і за отриманими мною відомостями, здоров’я її останнім часом дуже погіршилося, так що для виправлення її здоров’я їй доведеться вирушити в один із закордонних санаторіїв.

Зважаючи на це, дозволяю собі звернутися до Вашої Ясновельможності з покірним проханням дозволити мені приїзд до м. Харкова хоча б на кілька днів, щоб я міг побачитися з дружиною до її від’їзду за кордон.

Я сподіваюся, що Ваша Ясновельможність не відмовить у мойому покірному проханню і повідомить мене про це через пана Уфимського Губернатора.

Вже 28 листопада того ж року уфимському губернатору з Харкова прийшла довгоочікувана відповідь, відмова.

Скільки було у Харкові подібних історій на той час?! Думаю, що чимало. Вкрай важливо пам’ятати, що трагедія сімейства Мельгозе – це не тільки драма однієї конкретної сім’ї, а й нашого з вами міста. Але подальша доля Володимира Мельгозе, як численних харківських німців, ― це вже зовсім інша історія…