Щоразу, коли я пишу статті про реальне минуле нашого улюбленого міста, переді мною постає проблема: як же називати в тексті його мешканців?

Напишу наше споконвічне «харківці» – і в коментарях від знавців негайно дізнаюся про себе, що:

1) Я псих, такого слова не було і нема.

2) Це мерзенне слово я сам придумав (зрозуміло, суто для знущання з оточення).

Деколи доходило взагалі до абсурду. Якось дуже наполегливі читачі довго вимагали прибрати ненависне визначення з матеріалу. Я ж писати слово «харків’яни» категорично відмовляюсь. У моєму лексиконі його немає. От і доводиться лавірувати…

Хто такі харківці, я чудово знаю. Так, саме так споконвіку назвали мешканців нашого міста. На жаль, авторство цього слова, якби я не хотів, собі приписати не можу, інакше мене довелося б вважати Мафусаїлом.

Якщо ми відкриємо дореволюційні книги, журнали та газети, заглянемо до документів, то переконаємося, що жодних міфічних «харків’ян» там немає. Наприклад, 1910 року в нашому місті деякий час навіть видавалася рекламна газета під назвою «Супутник Харківця». А ось «харків’янами» ми стали відносно нещодавно – у 30-х роках XX століття.

З філологічної позиції «харків’ян» та «харківців» не досліджував – каюся, грішний.

Також я смиренно припускаю, що якби наші великі земляки, якими ми так пишаємося (Д. Багалій, А. Бекетов, представники сімейства Алчевських та багато інших) почули від нас, що вони «харків’яни», то нас просто б не зрозуміли.

Однак одразу відповідаю на цілком передбачуване запитання: «Якщо мешканців Харкова іменували харківцями, то як називали мешканок?» Вся річ у тому, що жінки в період XVIII – початку XX століття не мали таких прав, як зараз. Тому цього слова в жіночому роді просто не існувало.

Ну, а тепер повернемося до минулого…

Перед нами надзвичайно цікава книга в 6 частинах, що містить загалом близько 2000 словникових статей,

яка ні про яких харків’ян не чула. Зате там можна знайти характерну фразу:

Вкрай важливо зауважити, що робота Максимовича була одним із перших географічних словників в імперії. Окрім відомостей про географію, словник також містив великий краєзнавчий матеріал. Описи та характеристики нашого міста там також дуже цікаві. Тому до цієї книги ми ще обов’язково повернемося в наступних статтях.

Звичайна дитяча книжка з казками 1844 року та зовсім неоригінальною назвою «Казка за казкою».

У харківському підручнику, виданому 1863 року Дмитром Івановичем Каченовським «Курс міжнародного права», можемо прочитати:

Через 2 роки після смерті прекрасного письменника Федора Михайловича Достоєвського (1881 року) було видано книгу «Біографія, листи та нотатки із записника Ф. М. Достоєвського».

У ній розміщувалися тексти телеграм із Харкова, в яких наші земляки висловлювали свої глибокі співчуття щодо смерті письменника.

Харків, 31 січня 1881 року

Харківці глибоко вражені смертю незабутнього Федора Михайловича. Завтра до університетської церкви зберемося вшанувати його пам’ять. Сихра.

Чимало мешканців нашого міста люблять Успенський собор. 1894 року було видано його історико-статистичний опис. Кого ми зустрічаємо на сторінках цієї цікавої книги?

Або ось: «Харківці, що залишилися вірними уряду, вигнали бунтівників».

Думаю, ні в кого немає претензій до приголомшливого дослідження Є. А. Альбовського «Історія Харківського Слобідського козачого полку (1651—1765 рр.)», виданого 1895 року?

Книга спогадів Н. І. Пирогова 1900 видання, де також згадуються наші земляки:

До кінця семестру 1827 р. з’явилися й останні члени нашого професорського інституту, харківці, у числі чотирьох.

Видані у 1901 році дорожні нотатки та враження А. Виноградова «У далеких краях» повідомляли читачам:

Прямо із селамлику я вирушив до «Москви». Чи не дивуйтеся, читачу, що на далекій чужині зустрічається це дороге кожному росіянину ім’я. «Москва» у столиці турків — назва єдиної російської корчми, яку тримають два харківця. Тут кожен земляк може отримати чай, російську горілку, пиво і навіть певну подобу млинців…

З текстів 1901 року товариства піклування про учнів, що потребують у нижчих навчальних закладах у м. Харкові, дізнаємося:

Колишній єпископ Харківський та Охтирський (1874—1879 рр.) Сава (у світі Іван Михайлович Тихомиров) у п’ятому томі своїх автобіографічних записок «Хроніка мого життя» порівнює мешканців нашого міста зі стародавніми римлянами:

На честь вельми улюбленого багатьма екскурсоводами мовознавця, літературознавця, філософа, першого великого теоретика-лінгвіста в імперії Олександра Панасовича Потебні не лише названо одну з вулиць Харкова, а також інститут мовознавства НАН України.

Йому на початку XX століття було присвячено ще чимало книг. Наприклад, таких:

Автор пише буквально наступне:

Я думаю, кожен із російських університетів, сам того не знаючи, відображає в собі особливості свого краю. Ми, харківці, не помічаємо своєї оригінальності доти, доки бачимо лише себе.

З книги 1909 року «Громадський рух у Росії на початку XX століття» під ред. Л. Мартова, П. Маслова та А. Потресова, дізнаємося що:

Взагалі 1903-04 роки мало відрізнялися від 1902 р. Тимчасово вибули з ладу жорстоко упокорені полтавці та харківці…

Улюблена і шанована багатьма жителями нашого міста Крістіна Данилівна Алчевська у своїх мемуарах, виданих 1911 року «Придумане та пережите» жодних харків’ян не знає. Зате згадує:

Настав радянський час. Певна річ, колишні революціонери почали писати мемуари з романтичними назвами. Наприклад, такими: Генкін Н. С. «За в’язницями та етапами», 1922 рік. Напевно, під час перебування у вищезгаданих закладах в автора щось пошкодилося в голові, оскільки він пише про одного з мешканців нашого міста:

У стенографічному звіті «XV З’їзду Всесоюзної Комуністичної Партії (б)» за 1928 рік читаємо про «товарищів-харківців».

А от у 30-х роках XX століття «харківці» та «харків’яни» поки що мирно сусідять на сторінках різних книг.

Також по-новому та свіжому розробляють цю тему молоді поети. У їхньому хорі ми чуємо ще не зміцнілі, не поставлені, але перспективні голоси: уральця Бориса Руч’єва («Друга батьківщина»), донбасівця Ю.Черкаського («Крокви»), ленінградця О. Решетова, сибіряка В. Непам’ятних, харків’янина І. («Поезії»)…

Антон Макаренко у своїй «Педагогічній поемі», виданій 1935 року, пише:

Харківці дуже здивувалися нашим комсомольським лихам…

Судячи з усього, до кінця 1930-х – початку 1940-х років слово “харківці” було остаточно витіснено. У виданні радянських письменників Узбекистану, «Ташкентському альманаху» 1942 писали:

Можна навести приклади ще з сотень і тисяч книг XVIII початку XX століття, де зустрічається крамольне визначення. Але впевнений в одному – тих, кому наша споконвічна назва ріже вухо, ці незаперечні аргументи навряд чи переконають. Отже, яким словом іменувати себе: споконвічним «харківцем» чи відносно молодим, радянським «харків’янином», вирішує кожен сам. Адже те й те має право на існування.