Після незапланованої зупинки у Тростянці 22 липня цього року ми нашою дружною командою вирушили далі.

За 2 км від міста Суми розташоване село Токарі. Хоча за фактом нинішні Токарі є двома населеними пунктами (Токарі та Мала Чернеччина), згодом об’єднані в одне. У самих Токарях ще на початку ХХ століття можна було помилуватися прекрасним маєтком А.Д.Ігнатьєва. Це був двоповерховий будинок із висунутим портиком, перед яким росли пірамідальні тополі. Перший поверх садиби був напівцокольним, другий — дрібно рустований.

На жаль, у наш час від садиби не лишилося й сліду. Тому ми вирушили до східної частини села, де було раніше село Мала Чернеччина, яку також називали Монастирок. З назв цих можна зробити цілком логічний висновок, що даний населений пункт був якось пов’язаний з ченцями. І це правда.

На невеликій височині в оточенні гір, покритих лісом, давним-давно знаходився Сумський Успенський чоловічий монастир. Засновником його був знаменитий полковник Герасим Кондратьєвич Кондратьєв. Вважається, що монастир заклали у 1658 році, хоча найраніші документи на ці землі з’являються лише з 1671 року. У першій половині XVIII століття в монастирі було три храми – всі кам’яні. В 1750 побудували храм Успіння Богоматері, а в 1753 стараннями підполковника Якова Олексійовича Шубського створена була надбрамна церква і дзвіниця в ім’я Всіх Святих.

У 1755 році на честь архангела Михаїла заснували третій храм, при якому була братська трапезна. Сумський Успенський чоловічий монастир вважався одним з осередків культури та освіти в тих краях. Вважають, що якийсь час у ньому у 60-х роках XVIII століття жив знаменитий український просвітник, філософ та поет Г. Сковорода. Успенські ченці володіли шістьма великими фруктовими садами, а на річці Псел – млином із 10 колесами.

Під час правління імператриці Катерини II було влаштовано секуляризаційну реформу. Одним із напрямів було вилучення церковних володінь та скасування частини монастирів. У 1787 році секуляризація (яка почалася в 1764) дісталася і до слобожанських земель. Монастир закрили, братії було наказано перейти до Куряжу. Самі ж будівлі розібрали. Цегла головного храму була продана для церкви Верхньої Сироватки, залізо – для Сумської Воскресенської, а залізні двері – для Сумської Миколаївської. Іконостас, за визначенням Святішого Синоду, було передано до Каплунівської церкви. Архангельський храм був розібраний на будівництво дзвіниці Сумської Покровської церкви. Кам’яну огорожу, що оточувала монастир, продали для Богословської Чернеччинської церкви, а дерев’яні келії ― сумським жителям. До інших споруд перейшли монастирські селяни Чернеччини та стали приходом колишньої монастирської Всесвятської церкви. Лише один храм Усіх Святих залишився.

Однак на сьогодні повністю Всесвятський храм у Малій Чернеччині не зберігся — від нього залишилася лише дзвіниця, що самотньо височіє посеред села і помітна здалеку.
Витративши 20 хвилин на огляд старовинної чотириярусної споруди XVIII століття, явно пристосованої під оборону, ми рушили далі.

На запитання, чи повернувся б я знову в це «сковординівське» та «кондратьєвське» місце, щоб помилуватися прекрасною спорудою в стилі бароко, однозначну відповідь я, на жаль, дати не можу. Начебто й цікаво там, але назад не тягне.

Отже, наступною точкою нашої подорожі є село Краснопільського району, Сумської області під назвою Грунівка. По дорозі туди неподалік повороту на нашу улюблену Могрицю знаходиться садиба сільського зеленого туризму. Дуже радісно, що, хоч і важко, але на Слобожанщині він все ж таки розвивається. До речі, відстань від садиби до могрицької краси — всього близько 6 кілометрів.

А ось із самою Грунівкою ситуація складна. Вона наче й наша, слобожанська, а наче й не зовсім. Річ у тому, що в 1796 році в результаті губернської реформи імператора Павла I було відновлено Слобідсько-Українську губернію, і Миропільський повіт, який раніше входив до складу Харківського намісництва, був скасований. А його землі перейшли до Суджанського повіту Курської губернії. До складу УРСР ці території повернули лише 16 жовтня 1925 року. Ось і виходить, що наше та не зовсім. Хай там як, але їхати до Грунівки все ж таки варто. І ось чому.

Стародавній рід князів Барятинських походив від чернігівських князів. Родоначальником їх вважається князь Олександр Андрійович (XVI коліно від Рюрика).

У XVIII-XIX столітті представники цього старовинного роду коштом успішної кар’єри та вигідних шлюбів значно покращили свій добробут. Князь Іван Сергійович Барятинський (1738—1811 рр.) був відомим дипломатом катерининської доби, посланцем у Парижі. Його єдиним спадкоємцем був князь Іван Іванович (1767-1825). У 1799 році Павло I подарував йому родове командорство Мальтійського ордену. Працюючи в дипломатичній місії в Лондоні, князь одружився з дочкою лорда Шерборна. У 1806-1812 роки був послом при дворі короля Баварії в Мюнхені, де уславився як відомий англоман.

У період з 1811 по 1820 роки Іван Іванович створює поблизу села Івановського (заснованого ще гетьманом Іваном Мазепою) прекрасну родову садибу Мар’їно, названу на честь двох дружин князя: Марії Франциски Деттон, яка померла незабаром після народження дочки, та Марії Федорівни Келлер.

Від двох шлюбів у князя було вісім дітей, які також надалі зміцнили становище сім’ї. Дочки Івана Івановича славилися своєю незвичайною красою. Відома шотландська художниця-портретистка Крістіна Робертсон, яка працювала при дворі Миколи I, створила портрети Ольги Іванівни Барятинської – дружини графа Володимира Петровича Орлова-Давидова.

Леонілла Іванівна (у заміжжі Сайн-Вітгенштейн) вважалася взагалі однією з найкрасивіших жінок свого часу і дожила до 102 років. Один із наймодніших німецьких портретистів середини XIX століття Франц Ксавер Вінтерхальтер у своїх полотнах навіки відобразив для світу її образ.

А, наприклад, старший син князь Олександр Іванович відомий тим, що зламав опір військ Шаміля і в 1859 взяв його в полон. Не лише красу, блискучий розум і становище у суспільстві успадкували від своїх батьків діти Івана Івановича. Князі Барятинські були одними з найбільших землевласників у Курській губернії. У спадок їм дісталися численні будинки, маєтки, села.

У 1860 році лише у Льговському повіті Курської губернії князю Володимиру Івановичу Барятинському належало близько 30 населених пунктів. Ну, а наймолодший із дітей князя Івана Івановича, Віктор, якраз і володів у Суджанському повіті селом Миколаївкою та слободою Грунівкою. Особистістю він був не менш примітною, ніж його старші брати та сестри.

У 1841 році, закінчивши курс Петербурзького університету, князь пішов за власним бажанням на морську службу і невдовзі мічманом вступив до Чорноморського флоту. Незабаром Віктор Іванович придбав репутацію чудового парусного офіцера, а також привертав до себе увагу адміралів Лазарєва, Корнілова, Нахімова та інших. Бувши членом Одеського товариства історії та давнини, князь увесь вільний час присвячував археології, яка була його пристрастю. Навіть власну особисту яхту він назвав «Ольвія». Живучи в Севастополі, а пізніше в Греції, під час закордонного плавання Барятинський присвячував вільний від служби час археологічним дослідженням і першим вів розкопки Херсонеса Таврійського. До речі, вважається, що саме він визначив місце в Афінах, де мав знаходитись біля підніжжя Акрополя театр Діонісія. Тільки відплиття його судна з Греції завадило йому докопати до тієї глибини, де згодом відомим археологом Шліманом дійсно було знайдено цей театр.

Талановитий живописець Ованес Айвазян (Іван Костянтинович Айвазовський) створив не одну роботу на тему Кримської війни. Одній із битв художник присвятив дві картини: «Морська битва при Синопі 18 листопада 1853 року» та «Синопський бій. Ніч після бою». Останню роботу Айвазовський відтворив за схемою князя Віктора Барятинського, яку той замалював за дорученням віцеадмірала Нахімова. У цьому цікаво, що князь не тільки відзначив розташування російських судів, а й записав окремо основні кольори битви. «Для того,— говорив він пізніше,— щоб передати все це якомусь художнику».

Взяв власник Грунівки також участь в обороні Севастополя. Захворівши на тяжкий тиф, був вивезений з міста для лікування. Восени 1855 року Віктор Іванович одружився з Марією Аполлінарівною Бутьонєвою. Молода дружина була за розумом і оригінальністю рівною чоловікові. Через те, що народилася у Константинополі, мала прізвисько «княгиня Кокона». Дитинство і юність провела в Римі, вільно говорила італійською і знала італійське мистецтво досконало, чудово музикувала і чудово малювала.

Після укладання миру Віктор Іванович вийшов у відставку в чині капітана 1-го рангу та проживав то в Одесі (де купив чудовий будинок), то у своєму улюбленому маєтку в Грунівці. Там він збудував величезну садибу (відповідно до родового маєтку в Мар’їно) на 42 кімнати, яку іноді називали «дзеркальний палац». У ній князь влаштував цілий музей старовини, величезну бібліотеку та картинну галерею.

Живучи в садибі, князь старанно займався і громадськими справами як почесного мирового судді та земського голосного. Близько 1861 року з’являється у Грунівці й вкрай незвичайний храм святого Архістратига Михаїла.

Унікальність цієї церкви полягає в тому, що вона поєднує в собі католицький і православний стилі. Можливо, це пов’язано з тим, що Марія Аполлінаріївна була вірянкою латинського обряду. Поруч у такому ж стилі, як і храм, зведено будівлю церковнопарафіяльної школи.

Слід зазначити, що проводились у Грунівському храмі церковні служби як для православних, так і для католиків. У 1874 році там же княгинею Баратинською був заснований дитячий притулок.

Потребуючи теплого клімату через хворобу, останні майже всі 12 років свого життя князь Віктор Іванович провів в Італії. Помер він 8 травня 1904 року в Римі на 81 році життя. Через два роки в Лозанні померла і Марія Аполлінаріївна.

Сьогодні від величезної садиби князів Барятинських у Грунівці не залишилося й сліду. Унікальний храм, попри те, що його дзвіниця трохи втратила свою первісну форму, зберігся практично повністю. Будівля церковнопарафіяльної школи також збереглася…

Але чи надовго? Це все залежить лише від нас.