Впевнений, що серед мешканців нашого прекрасного міста є чимало тих, хто на дозвіллі не проти почитати (крім книг та статей про історію Харкова) фантастичні книги у так званому жанрі «альтернативної історії». Дія в таких творах відбувається в реальності, яка могла б бути, якби історія в один зі своїх переломних моментів (їх називають точками біфуркації, або точками розвилки) пішла іншим шляхом.

Справді, питання «А що було б, якщо…?» вкрай цікаве. Пам’ятаю, як у юні роки мене було складно відірвати від циклу книг Гаррі Гаррісона «Зірки та смуги», де громадянська війна в Америці закінчується об’єднанням сил янкі та конфедератів перед спільним ворогом — Британією та наступним розгромом англійців. Цікаво, а що сталося б, якби Наполеон Бонапарт не помер, а втік з острова святої Єлени та спробував заснувати в Африці могутню імперію?

Саме цій темі, до речі, був присвячений перший у російській літературі твір у жанрі «альтернативної історії». Повість під назвою “Друге життя Наполеона” була опублікована в 1917 в “Журналі пригод”. Автор її ― зараз, на жаль, зовсім забутий наш із вами земляк.

То хто ж він, цей «слобожанський Герберт Уеллс», один із найплідніших письменників-фантастів початку ХХ століття, який працював під безліччю псевдонімів і в різних жанрах? Як і імена багатьох найвеличніших мешканців Харкова, ім’я найталановитішого письменника, журналіста, перекладача Михайла Костянтиновича Первухіна (1870—1928 рр.) було безжально викреслено з пам’яті та забуто. Майже вся його багата спадщина залишилася розпорошеною за періодикою і ніколи не перевидавалася в його рідному місті, попри пильну увагу до нього з боку іноземних учених.

Народився Михайло Костянтинович Первухін 6 вересня 1870 року в Харкові, в сім’ї повітового чиновника межової канцелярії Костянтина Павловича Первухіна та Марії Андріївни (уродженої Дмитрієвої). Хрестили майбутнього великого письменника у Свято-Дмитрієвському храмі. Хресними його стали колезький реєстратор Лев Матвєєв та дочка губернського секретаря Олімпіада Андрєєва, а таїнство хрещення чинив протоієрей Павло Дахневський.

Крім двох синів (Михайла та Костянтина), у сімействі Первухіних була і дочка Лідія, про яку на цей час більше нічого не відомо.

Після закінчення 1890 року реального училища Михайло Костянтинович вступив до Харківського університету, звідки був виключений через свої політичні переконання. Потім дев’ять років він служив в управлінні Курсько-Севастопольської залізниці. У 1896 р. почав друкуватися у «Харківських відомостях» в А. Юхимовича. У цій газеті він розміщував «східні легенди» на кшталт іншого відомого нам письменника Миколи Каразіна. Однак у 1899 році Михайло Костянтинович захворів на сухоти та переселяється до Ялти. Там він незабаром стає організатором та редактором «Кримського кур’єра», який надалі очолює у 1901—1906 роках. Первухін видає у 1900 році свою першу збірку оповідань «На самому березі синього моря». Також пише для газети “Одеські новини”. У 1902-1903 pp. його оповідання та нариси друкуються в журналах «Освіта», «Російська думка», «Світ Божий», «Наука і життя» та ін. У Ялті ж Михайло Костянтинович знайомиться з А. П. Чеховим і Л. М. Толстим, О. І. Купріним, про яких згодом напише численні мемуарні нариси, надруковані в різних журналах та газетах російської еміграції. Далекий 1906 є переломним у житті Михайла Первухіна. За наказом генерала Думбадзе як «небезпечного бунтівника» його висилають із Криму. Михайло Первухін їде до Німеччини та починає працювати в Берліні кореспондентом московської газети «Ранок». Там він пише і публікує в 1907 році в журналі «Пробудження» свій перший великий твір – невеликий роман «Золотий Якір», що є побутовою драмою з життя однойменного питного закладу. Через рік, побувавши в Баварії та Австрії, він переїжджає до прекрасної Італії, з якою пов’язує все своє подальше життя. Спочатку Михайло Костянтинович зупиняється у Венеції, де мешкав тоді його рідний брат і близький друг — художник Костянтин Костянтинович. Надалі Михайло мешкав у Неаполі, два роки на острові Капрі (де знайомиться з А.М. Горьким та його оточенням) і в результаті в 1910 році нарешті осідає в Римі. У 1911 році під псевдонімом М. Де-Мар він пише прекрасне оповідання «На суші та на морі», дія якого розгортається на Соломонових островах, де досі мешкають плезіозаври.

Живучи в Італії, Микола Костянтинович працює кореспондентом таких російських видань, як «Біржові відомості», «Російська думка», «Новини дня», «Сучасний світ», «Освіта», «Пробудження». Він багато подорожує країною, районами Калабрії та Сицилії, переживає потужний землетрус, що зруйнував Мессіну, їздить до берегів Північної Африки. Все це послужило поштовхом до написання численних нарисів про Італію. Згодом він стає редактором «Російського слова» Ф. І. Благова, «Мовлення» та «Російських відомостей».

Автор активно публікує свої розповіді в Московській щомісячній ілюстрованій збірці «Світова війна в оповіданнях та ілюстраціях». Серед письменників Михайло Костянтинович вважався «художником чеховської школи, який зумів передати скорботу сіренького життя».

Крім свого справжнього імені, Первухін працював під псевдонімами: Марк Волохов, К. Алазанцев, М. Де-Мар, М. Замятін, Староверів.

Займався Первухін також перекладами. Саме завдяки йому з італійської мови були перекладені російською мовою чудові твори італійських письменників Еміліо Карло Джузеппе Марія Сальгарі та Луїджі Піранделло.

Після перемоги Жовтневої революції у 1917 році практично всі видання, в яких працював Первухін, закриваються, і літературні зв’язки з батьківщиною перериваються. Саме тоді Микола стає активним противником більшовизму, його ідейна позиція близька до позиції російського публіциста Володимира Львовича Бурцева (1862—1942 рр.), з яким співпрацював аж до смерті. Роман «Пугачов-переможець» Первухін пише у 1924 році також у жанрі «альтернативної історії». Зміст його не менш цікавий, ніж «Друге життя Наполеона». Панування на троні селянського ватажка автор представив читачеві як національне лихо, яскраво описавши весь той страх і хаос, який стався б у разі перемоги Пугачова.

У середині 1920-х Первухін починає симпатизувати ранньому італійському фашизму, в якому бачить ідеологію національного відродження та спосіб протистояння більшовизму як у Росії, так і в Італії. Через це у вересні 1927 року він публікує своєрідний маніфест «Думки про фашизм», який назавжди викреслює його ім’я із радянської історії літератури.

Останній роман Первухіна «Перлинне намисто. З життя богеми» 1928 р. носив скандально-порнографічний характер на кшталт російської белетристики початку століття. А окультний роман “Земний бог” так і залишився недописаним.

Письменник, який задихався від сухоти, помер у Римі 30 грудня 1928 року у злиднях. Похований він на римському некатолицькому цвинтарі для іноземців Тестаччо.

Незадовго до смерті Микола Костянтинович написав у листі популярному тоді письменнику Василю Івановичу Немировичу-Данченку (1848—1936 рр.):

Ми – я і дружина – їмо раз на день, та й те стільки, що й горобця не нагодуєш…

У наші ж дні імена двох геніальних і напрочуд схожих один на одного братів Первухіних, Михайла та Костянтина, ганебно забуті в їхньому рідному місті.

Адже в Харкові, який так пишається своїми «великими», немає зовсім нічого, що нагадувало б людям про те, що колись у ньому народилися і жили чудовий художник та всесвітньо відомий геніальний письменник, який став основоположником жанру альтернативної історії у сучасній літературі…