У далекому 1926 році в Ужгороді побачила світ книга «Риби Підкарпатської Русі та способи їх лову». Автором її був 28-річний емігрант з Російської імперії Вадим Дмитрович Владиков. Дане дослідження було настільки високого наукового рівня, що вже у 1931 році книга була перекладена французькою мовою та була відзначена у Парижі золотою медаллю. У наш час робота Владикова вважається найкращою науковою працею з риб всього Підкарпатського краю. І все було б добре, якби автори у своїх публікаціях про вченого згадували про його зв’язок з нашим краєм. У сьогоднішньому тексті вирішив трохи додати «слобожанських штрихів» до біографії великого дослідника.
Отже, 1884 року Дмитро Владиков закінчив Харківську духовну семінарію, а згодом відучився два роки у стінах Варшавського університету. Є підстави вважати, що він був далеко не першим священником у своїй сім’ї. У Харківській єпархії наприкінці XIX – на початку XX століття священників з таким прізвищем було чимало. Через деякий час, 4 грудня 1887 Дмитро Владиков отримав сан. З 1887 по 1905 рік служив в Успенському соборі міста Богодухова, який до наших днів, на превеликий жаль, не зберігся. У цей час о. Владиков перебував на посаді голови повітового відділу училищної ради, завідувача та законовчителя місцевої церковно-парафіяльної школи, законовчителя та катехизатора Богодухівського народного училища.
За свою службу та вагомий внесок у церковну освіту та боротьбу з сектантами у тих краях Дмитра Владикова було неодноразово нагороджено керівництвом Харківської єпархії. 1898 року 18 березня (за старим стилем) у нього народився син, якого назвали Вадимом. Але біографи Владикова-молодшого місцем народження вказують зовсім незрозуміле «під Харковом». З урахуванням активної діяльності при своєму приході о. Дмитрія Владикова можна з високою ймовірністю припустити, що саме місто Богодухів слід вважати батьківщиною всесвітньо відомого вченого. Далі ті, хто згадує у своїх дослідженнях Вадима Владикова, пишуть, що він був сином священника. Але це повністю відповідає дійсності, адже Дмитро Владиков був далеко не простим священнослужителем. Про його діяльність та нагороди в період життя в Богодухові я вже писав вище. У наступні роки церковна кар’єра старшого Владикова також йшла нагору. Так, із 1905 року о. Дмитро стає першим настоятелем нового, збудованого за проєктом архітектора Володимира Християновича Нємкіна Преображенського храму у місті Охтирка.
Потім кілька разів за свою діяльність був нагороджений керівництвом єпархії, а також був членом кількох важливих церковних комісій. 1911 року в Охтирці було видано книгу, написану ним у співавторстві з іншим богословом Левом Захаровичем Кунцевичем: «Посібник при розмовах з баптистами, молоканами та іншими сектантськими раціоналістами». А видана у 1913–1914 роках вже самостійна праця Дмитра Владикова у 3 частинах «Посібник для розмов з баптистами, пашківцями (еванг. християн.), молоконами та ін.» став у Харківській (і не лише) єпархії справжнім, висловлюючись сучасною мовою, релігійним бестселером. Сам тодішній архієпископ Харківський і Охтирський Арсеній (Брянцев) відгукувався про неї: «Праця похвальна і для єпархії корисна: рекомендую книжки ці духовенству Харківської єпархії виписати до церковних бібліотек. Також низка авторів стверджує те, що саме «Посібник для розмов з баптистами…» є найкращою та повною антисектантською роботою в Харківській єпархії кінця XIX–початку ХХ століття.
Далі у всіх публікаціях про Вадима Дмитровича Владика вказується, що освіту він здобув у якомусь «лицеї міста Охтирка», а першою його надрукованою науковою публікацією була робота «Риби Керченської протоки», видана в 1923 році в Празі (Vladykov, Y.D. 1923). The Kertch Channel (Bull. of Institute for Study of Russia, Prague 1). Проте все це теж не відповідає дійсності. Адже під час роботи з документами вдалося встановити, що місцем навчання Вадима Владикова в Охтирці була чоловіча гімназія, будівля якої досі збереглася. У 1916 році, в друкарні І. Є. Певзнера було надруковано перший номер журналу «Шкільний промінь», «Видання учнів старших класів Охтирської чоловічої гімназії». У вступному слові першого випуску його творці серед іншого писали, що, журнал «Шкільний Промінь» призначений для учнів середнього та старшого віку, дбає про кругозір учнів та розвиток у них допитливості, а також прагне дати їм можливість випробувати свої, часто скромні, сили на сторінках учнівського журналу. А також вказували на те, що в історії є чимало прикладів того, що свої перші кроки майбутні великі письменники та поети робили саме на сторінках таких журналів. А на сторінці ж № 24 там була опублікована перша частина нарису «Прісноводний акваріум та його мешканці» 17-річного учня Охтирської чоловічої гімназії Вадима Дмитровича Владикова. Саме цю публікацію варто вважати, як на мене, першою.
Наступні дві частини цього не шкільного дослідження були розміщені в № 2 і № 3 журналу «Шкільний промінь» в 1917 році. Буквально з перших пропозицій автор у буквальному значенні чіпляє читача, починаючи свій нарис зі слів: «Ми звикли вважати акваріум окрасою багатих будинків та приналежністю добре обладнаних наукових кабінетів, а насправді пристрій навіть хорошого акваріума може обійтися любителю дуже недорого». Потім приділяє велику увагу розгляду таких тем як пристрої акваріума, догляд за акваріумом, рослинний світ і тваринний світ. Робить досить детальні описи риб, яких містили в акваріумах того часу і дає поради щодо їх утримання та годівлі, демонструючи свої глибокі знання у цій темі. Прочитати та завантажити всі ці три унікальні випуски журналу «Шкільний промінь» можна на сайті Центральною науковою бібліотекою Харківського національного університету імені В. М. Каразіна ― «eScriptorium».
Того ж 1917 року Вадим Владиков стає студентом Харківського Імператорського університету відділення природничих наук фізико-математичного факультету. Його вчителями стали відомий вчений-зоолог та палеонтолог Петро Петрович Сушкін і не менш відомий вчений-ботанік зі світовим ім’ям Валерій Іванович Талієв. Покинув Слобожанщину Володимир Дмитрович зі своїм батьком (що став на той час за свої заслуги протоієреєм), зважаючи на все, на початку грудня 1919 року, разом з військами Добровольчої армії генерала Антона Денікіна, що відступали під натиском більшовиків. Щоправда, досі так і не зрозуміло, чи брав участь студент Владиков безпосередню участь у бойових діях, а також з якого конкретно міста тікало з «білими» сімейство Владикових — з Харкова чи Охтирки. З Криму виїхали до Стамбула близько 146 тис. осіб, серед яких були й протоієрей Дмитро Владиков зі своїм сином.
Через деякий час проживання у столиці Туреччини шляхи старшого та молодшого Владикових розійшлися. Протоієрей Дмитро до 12 червня 1922 року був настоятелем церкви при російському гуртожитку № 9 у Константинополі. А з 10 травня 1921 року по 12 червня 1922 року у тому ж місті обіймав посаду і настоятеля церкви при дачі «Буюк-Бері» російського посольства. Але вже 1922 року він залишив Туреччину і переїхав жити до Чехословаччини, де був прийнятий до кліру Сербської православної церкви. Його син опинився там роком раніше. А вже 1925 року Вадим Владиков закінчив Карлів університет у Празі.
Потім уже в Ужгороді життєві шляхи батька та сина знову перетинаються. З 1926 по 1928 рік Дмитро Владиков обіймає посаду настоятеля православного храму, а син працює інспектором рибоохорони, очолює товариство акваріумістів. Вадим публікує у місцевих газетах та журналах багато статей, присвячених охороні та вивченню риб, привчає до цієї роботи дітей, організовуючи для них різні екскурсії. Саме в цей період Володимир Владиков створює саму фундаментальну та найвідомішу книгу «Риби Підкарпатської Русі та способи їх лову». Дане дослідження, до речі, автор присвятив карпатській молоді – крім описів способів та знарядь рибальства в ній перелічені і народні назви риб кожного виду. Тож книга цікавить і етнографів і філологів. У передмові Вадим Владиков звертається до читача:
«Ha Підкарпатській Русі досі не було жодної книги, яка описувала місцевих риб, їх життя та значення для людини. Тим часом потреба в подібній книзі відчувається дуже велика. Не тому тільки, що природа тутешнього краю ще не вивчена, чому знайомство з нею може принести багато цікавих та нових наукових даних, а також тому, що дослідження місцевих риб може мати велике практичне значення… Але підняти культурний і матеріальний добробут краю можливо лише тоді, коли вивчимо його природні умови. Пізнавши природу свого краю, пізнавши його краси, людина починає глибоко любити свою батьківщину, пишається нею і прагне підняти також матеріальний добробут…»
1928 року молодий вчений залишає Ужгород і переїжджає жити до Франції, де згодом знаходить роботу в Інституті Пастера та Національному музеї природознавства (Париж). Вадим Владиков був нагороджений медаллю Центрального товариства агрономії та рибальства.
Цього ж року, можливо, разом із сином їде з Ужгорода та Дмитро Владиков. Переїхавши до Бельгії, відомий у минулому священник Харківської єпархії осел у місті Шарлеруа, де до 1938 року був настоятелем невеликого Свято-Троїцького храму, парафіянами якого були білоемігранти. 1942 року о. Дмитро Владиков, попри свій похилий вік, знову став настоятелем храму. І лише 1949 року 90-річний священник нарешті пішов на пенсію. Помер Дмитро Владиков 17 липня 1955 року у місті Шарлеруа і там похований.
Його талановитий син Вадим із 1930 року осів у Канаді, де згодом став професором університету в Оттаві. Колишній учень Охтирської чоловічої гімназії та Харківського Імператорського університету став всесвітньо відомим ученим, написав близько 290 наукових праць англійською, німецькою, французькою, російською та чеською мовами. Також у наш час Вадима Владикова визнано засновником наукової іхтіології (розділ зоології хребетних, який вивчає риб, їх будову, функції їх органів, спосіб життя) на Закарпатті та основоположником сучасної іхтіології колишньої Чехословаччини та Канади. Помер наш із вами великий земляк у віці 87 років 14 січня 1986 року і був оплаканий у тому числі двома дочками та чотирма онуками.
У 1988 році колективом авторів англійською мовою була видана на згадку про Вадима Владика меморіальна антологія «On lampreys and fishes: a memorial anthology in honor of Vadim D. Vladykov». На рідних слобожанських теренах ім’я всесвітньо відомого вченого відоме досі значно менше, ніж у тому ж Ужгороді.
У 2012 р. на честь Владикова було названо дослідницьке судно для Міністерства морських ресурсів Канади.
