Наприкінці 40-х – на початку 50-х років ХІХ століття відомий письменник-етнограф, збирач народних пісень, прислів’їв, загадок та байок Павло Іванович Якушкін жив на Слобожанщині.

З 1849 року Павло Іванович вирішив спробувати свої сили на педагогічній ниві та викладав історію та географію в Обояні та Богодухові, а також російську граматику у Харківському повітовому училищі.

Його друзі згадували дуже цікавий випадок, пов’язаний з цим:

П. І. Якушкін просто використовував ту систему поводження з учнями, яка тепер визнана обов’язковою для всіх і стала загальновживаною. Начальнику училища, який мав звичай говорити підлеглим «ти», Якушкін зауважив: «Ти» я говорю лише добрим приятелям, людям, яких я ціную і поважаю, а «ви» говорю навіть слугам.

Під час служби у Харківській губернії Якушкін продовжував збирати фольклорно-етнографічні відомості. Кримська війна застала його у м. Богодухові. Ось що він сам пише про це:

…у богорятованому місті Богодухові; а місто Богодухів стоїть зовсім осторонь, у такій глушині, що цьому місту доводилося читати газети принаймні через 2 тижнів після виходу їх у Петербурзі. Газети, зрозуміло, отримували сильні, якщо всього світу, то всього Богодухова, як міста, і всього Богодухівського повіту. Знайомі з поштовою Богодухівською конторою, які бажали знати газетні новини, у день приходу пошти приходили до поштової контори та чекали з нетерпінням приходу пошти, а з цим і будь-яких новин.

Павло Іванович звертався до харківського генерал-губернатора з проханням вступити до ополчення, проте отримав відмову.

Якушкін згадує про висвітлення подій Кримської війни у Харкові так:

…У Харкові були хоч інші чутки, але мало чим вони відставали від богодухівських. Через Харків із Криму на той час з-під Севастополя проїжджало щодня принаймні чотири кур’єри до Петербурга з донесеннями, і для харківців у буквальному розумінні збувалися слова казки: по вусах текло, а до рота не потрапляло. Кур’єри їздили, тільки в Харкові ні слова нікому не говорили, і ми дізнавалися про новини тільки з газет, які отримували з Петербурга…

Все ж таки один епізод цієї війни, пов’язаний з нашим містом, став безсмертним завдяки заміткам Якушкіна:

Стали до Харкова привозити поранених. Призначено було влаштувати лікарні для двох, здається, тисяч хворих. Пересилання поранених до Харкова було більш ніж незадовільним. Одного разу всі були здивовані одностайною подякою розпоряднику транспорту — всіх хворих, що знаходилися в цьому транспорті, хоч у транспорті й було, здається, кілька сотень, але ніхто з них без подяки не згадував про начальника транспорту.
Чутки про цього чудового начальника ходили у Харкові такі.
Одного дня до генерал-губернатора приходить молода дівчина:
— Квитанцію дайте, ваша ясновельможність, — каже вона генерал-губернатору.
— Яку квитанцію? – запитує той, ніяк не чекаючи від цієї особи такого прохання: – Яку квитанцію?
— Я поранених із-під Севастополя привезла.
— Ти? З-під Севастополя?
— Я, ваша ясновельможність.
— Як так?
— Партія хворих доручена була офіцеру. З офіцером цим я давно була знайома, та й до Севастополя з ним поїхала. Із Севастополя його і послали до Харкова, з пораненими. А на дорозі такий гріх трапився! На дорозі він захворів! Добре, що я тут трапилася! Не стояти ж хворим серед дороги! Взяла я в нього всі гроші, кому можна довірити гроші? Довірити комусь, той витратить: відповідати доведеться! Ось, я взяла гроші та сама й повезла транспорт.
— Що ж, щасливо ти довезла? – запитав генерал-губернатор.
— Дякувати Богу, ваша ясновельможність! Здається, за всю дорогу нічого поганого не було.
— Чи багато грошей витратила?
— Багато, ваша ясновельможність!
— І витрачала свої гроші?
— Де своїх взяти?! У мене та казенних багато лишилося! Будьте ласкаві отримати! – сказала дівчина, подаючи гроші.
Генерал-губернатор узяв гроші – і ахнув. Він, знаючи довідкові ціни, ніяк не думав, щоби так дешево можна було довести хворих до Харкова.
— Тільки, будь ласка, ваша ясновельможність, квитанцію накажіть скоріше видати, бо мій, мабуть, і без мене душу богу віддасть, при смерті лежить.
— Чи добре ти з людьми поводилась?
— Здається, добре, ваша ясновельможність; жоден солдатик на всю дорогу не засмутився.
— А в книжці в тебе розписувались?
— Які там книжки! Я не грамотна!
— Добре, іди!
— А як же квитанцію?
— Прийди після!
— Та коли ж?
— Хоч години за три.
— Так я збиратимуся назад, ваша ясновельможність: мій при смерті лежить.
— Добре, добре, іди!
Надіслали запитати солдатів: чи задоволені вони були розпорядженнями цієї дівчини під час шляху?
— Матері рідної не треба! ― відповідали ті. — На всю дорогу сама доглядала за всіма, сама за всіма доглядала!
— Чи немає від когось на неї скарги?
— Яка скарга?! Матері рідні, і ті б всім так не догодили. Унтерам усім руки притиснула.
— Як унтерам?
— А так: який унтер не по ній — я тебе заарештую, каже. Ти в мене не балуй! Ось усі її й слухали; тому й порядки були.
Прийшла ця дівчина знову до генерал-губернатора; той дав їй, як чутки гасали, двадцять п’ять карбованців сріблом за її заслуги та відпустив.
Славна була, мабуть, дівчина!

На превеликий жаль ім’я цієї героїні так і залишилося невідомим.

Коли у Харкові було влаштовано великий лазарет для поранених, Якушкін часто відвідував його, розмовляючи з пораненими солдатами та записуючи їхні розповіді. Завдяки цьому виникли його чудові нариси «З оповідань про Кримську війну».

Не бувши прийнятим до ратників (так тоді називали ополчення), Павло Іванович відвідував їх у Харківському шпиталі. Як людина дуже чутлива, дала їм дуже цікаву характеристику, яка актуальна й донині. Саме нею хотілося б закінчити цю замітку.

Живучи в Харкові, важко було не бачити поранених, а якщо хтось хотів поговорити з ними, то таких речей чув би, що довго й не забув би! Я любив з ними розмовляти, і мене завжди вражала добродушність солдатів, а особливо ратників…

Мене завжди вражала благодушність поранених оповідачів про їхні подвиги, байдужість або, краще сказати, крайня відсутність самохвальства в оповіданнях людей, що були в страшній небезпеці. Якщо вони не знали пунктиків, нині знищених, якщо вони не вміли відповідати начальству як потрібно, зате ніхто не вмів так вмирати, як вмирав російський солдат або ратник.