У роки Першої Світової війни наш народ пережив одну із найстрашніших трагедій у своїй історії. Українці, які живуть у Російській та Австро-Угорській імперії, бувши громадянами двох країн у стані війни, опинилися по різні боки лінії фронту і не з власної волі змушені були вбивати один одного. Що пов’язувало на той час наш край та місто зі Львовом та Галичиною? Чи не повірите, але досить багато. Наприклад, у документі «Визначення Св. Синоду 17—18 лютого 1915 р. № 1243» знаходимо запис:
Архієпископ харківський Антоній, беручи до уваги, що паства харківська — потомство переселенців з Галичини та Волині (XVII століття), при зборі на користь галичан вказав у своєму зверненні на особливо близьку спорідненість жителів харківської єпархії з пригнобленими голодом та руйнуваннями галичанами, встановив для цього навмисний день 25 січня, обіцявши в особливому зверненні, що зібрана сума, за дозволом Святішого Синоду, піде не звичайним порядком за своїм призначенням, а безпосередньо буде відправлена, як братський дар з Харкова до Львова, благодійному комітету. Збір, завдяки цьому, виявився вельми рясним, а тому владика просив дозволити зібрану 25 січня суму, понад дві тисячі рублів, надіслати безпосередньо до Галицького благодійного комітету. Святішим Синодом клопотання архієпископа Антонія було задоволене.
Хтось скаже, що випадок цей суто пропагандистський. Для мене ж це просто черговий факт, коли жителі нашого міста продемонстрували свою чуйність і самоідентифікацію як це було, втім, не раз у ті часи. Адже погодьтеся, якби паства харківська не вважала себе нащадками переселенців із Галичини та Волині, то, мабуть, і грошей не дала б.
Під час війни до міста прибувало чимало біженців. Однак їхали тоді не з південного сходу, і з заходу. Зустрічали їх тоді, як кілька років тому, на Південному вокзалі. У місті виникли численні благодійні організації, у тому числі й «Суспільство для надання допомоги малоросійському населенню, яке постраждало від воєнних дій». Серед документів, що зберігаються в державному архіві Харківської області на цю тему, за бажанням можна знайти дуже цікаві відомості, пов’язані з жителями Львова та Галичини. Зокрема дуже цінні вони з позиції генеалогії.
Після відступу армії Російської імперії з Галичини в 1915 на території нашого краю з’являються адміністративно вислані та заручники. Зрозуміло, що всі вони, а також місце їх проживання були переписані та перебували на обліку.
Судячи з документів із фонду Харківського губернатора, таких восени 1916 року у Богодухівському повіті не було.
Як і не було їх в Охтирському, Зміївському, Ізюмському, Старобільському, Куп’янському, Лебединському та Харківському повітах.
Натомість у Вовчанському, Валківському та Сумському повітах вони були. Серед 13 осіб, адміністративно висланих із Галичини, виявився мешканець Львова Володимир Якович Димитришин. Як знати, можливо, їхні нащадки й досі живуть зараз у цьому чудовому місті.
Проте найбільша кількість заручників із Галичини була розміщена у Сумах.
Усі іноземні священники протестантського, католицького та греко-католицького віросповідання, які приїхали у мирний час на територію нашого краю, з початком війни набули статусу військовополонених. Однак військові капелани, які потрапили в полон під час бойових дій, також були. Усі дані щодо них, а також їх місце проживання ретельно фіксувалося. Тож подібні документи можуть, на мій погляд, представляти чималий інтерес для дослідників історії української греко-католицької церкви.
Завдяки документам стає відомо, що у 1917 році у слободі Терни Лебединського повіту перебував полковий священник австрійської армії Роман Адамович Каленюк. Віросповідання він був також греко-католицького. Взятий у полон був разом із гарнізоном фортеці Перемишль. А в Терни прибув із Київського табору військовополонених. Там само (в Тернах) побував і його рідний батько, православний священник зі Львова Адам Самсонович Каленюк. Проте, на відміну свого сина, він знайшов собі заняття на Слобожанщині, став служити у місцевому Покровському храмі.
В Охтирському Свято-Троїцькому монастирі проживали 1917 року 6 греко-католицьких священників:
- Іоанн Васильович Мокрицький,
- Михайло Андрійович Радошицький,
- Григорій Максимович Гонтаревський,
- Василь Антонович Рудавський,
- Омелян Васильович Лінкович,
- Данило Юхимович Полошимович.
Всі вони не були затримані або заарештовані після початку війни, змушені були залишити свої парафії та стали біженцями.
Як відомо, Австро-Угорщина була багатонаціональною державою. Ряд дослідників наводить дуже цікаві дані про національний склад армії. Вказуючи, що на початку XX століття 29% становили німці, 18% – угорці, 15% – чехи, 10% – південні слов’яни, 9% – поляки, 8% – русини, по 5% – словаки та румуни та 1% – італійці.
На національність полонених у Російській імперії також звертали увагу.
Наприклад, Наприклад, щодо військовополонених євреїв складалися окремі списки. з військовополоненими євреями складалися окремі.
І у всіх цих горах документів 100-річної давнини можна знайти справжні скарби. Адже за окремими солдатами вказувались вкрай докладні відомості. Наприклад, можна дізнатися, що рядовий 3-го уланського полку Йосип Твердохліб був за національністю русином, віросповідання греко-католицького, народився 1896 року в селі Надиби Самбірського повіту, а 16 вересня 1915 року в Рівному був узятий у полон. Окрім найдокладніших біографічних даних, що мають колосальну цінність для нащадків, у таких документах є й фотографії у дуже хорошому стані. Завдяки чому ми з вами й зараз можемо подивитися на юного українця Йосипа Твердохліба, який опинився в роки Першої світової війни як військовополонений на Слобожанщині.
Думаю, на той час наші предки не мали особливого вибору, на чиєму боці боротися. Вони просто як громадяни своєї держави виконували свій обов’язок. Біженці, заручники, військовополонені – далеко не найприємніші сторінки історії. Однак вони все ж таки пов’язують два прекрасні українські краї, Галичину та Слобожанщину, і показують нам увесь трагізм ситуації, коли українці, воюючи за різні держави, вбивали одна одну… Сподіватимемося, що таке ніколи більше не повториться в нашій історії.