Через 20 днів з моменту нашої поїздки Сумщиною ми з Інною Роменською, Дмитром Кривулею та Антоном Біжком знову вирушили в дорогу. Нові слобожанські далечини звали та манили нас. Очі розбігалися від кількості місць, куди хотілося поїхати. Цього разу наш вибір припав на маршрут Славгород – Мезенівка – Рясне, що на території колишнього Охтирського повіту. Як завжди, з дорогами у нас величезна проблема. Однак удача все ж таки посміхнулася: до нас приєдналася частина команди організаторів «1st Auto Grad Rallye» з УАР (Український Автомобільний Рух) в особі Богдана Бондаренка, Олексія Сорокіна та Ольги Дзюби. Саме завдяки їх Nissan Patrol та Jeep Wrangler, які змогли подолати будь-яке бездоріжжя, ми й дісталися всіх запланованих місць.

Отже, перша точка нашої подорожі – Славгород.

Спочатку це було укріплене містечко, населене боярськими дітьми, пушкарями та стрільцями. 1686 року охтирський полковник Іван Перекрестов купив Славгород у боярських дітей Вільнівської служби та заселив його «черкасами».

Однак у 1704 році через свою жадібність і утиск козацтва він потрапляє в опалу.
За Високим наказом Петра I його усувають від полковницького уряду, а величезні й багаті маєтку Перекрестова відбирають і передають до скарбниці.

Слід зазначити, що полковники та сотники слобідських полків на той час справді не відрізнялися ідеальною поведінкою. Їхня боротьба за владу, доноси один на одного, корупційні схеми тощо чудово і детально описані в книзі Володимира Маслійчука «Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII ст. ― першої третини XVIII ст.».

У 1720 році Славгород серед інших колишніх володінь Перекрестова був наданий Петром I своєму духовнику Тимофію Васильовичу Надаржинському.

До кінця XVIII століття існувало у Славгороді чотири храми:

1) Святителя Миколая;
2) Троїцький;
3) Архангельський;
4) Введенський.

Однак згодом вони або згоріли, або були розібрані. У 1807 році коштом поміщиці Варвари Надаржинської було споруджено однопрестольний кам’яний храм у класичному стилі в ім’я св. Трійці, прикрашені колонами та з дзвіницею. Потім маєток переходить до Косакових, а потім – до князів Голіциних.

Перед самим храмом на площі 18 квітня 1818 року на могилі генерал-майора А. І. Корсакова було споруджено прекрасний мавзолей з червоної цегли. Коли 1914 року садибу відвідав Григорій Лукомський, виглядав мавзолей дуже сумно. Зараз же від нього зовсім не залишилося і сліду.

1843 року Софією Олексіївною, княгинею Голіциною, уродженою Корсаковою, храм цей було відновлено. У ньому з’явився новий іконостас, два кіоти в притворі, паркетна підлога у вівтарі. У нішах зовнішньої стіни храму, що сиротливо пустують зараз, були поставлені дивовижно красиві алебастрові зображення архангелів Гавриїла та Михайла, святителя Олексія, мучениць Софії та Олександри, вмч. Варвари та Катерини, ап. Петра, св. Василя та мученика Віктора.

Дзвіниця ж була побудована дуже незвичайно: у вигляді масивного, чотирикутного, з прямим отвором куба.

Під час перебування на посту єпископа та архієпископа Харківського та Охтирського Амвросія (у світі – Олексій Йосипович Ключарьов), а саме у 1882 -1901 роках ці статуї були прибрані, а в нішах замість них були написані фрески або встановлені нові статуї єпископів у митрах. Водночас був прибраний «за старістю» і чудовий іконостас. Причина цьому була дуже проста: річ у тому, що пильне око Харківського єпископа побачило у храмових статуях ознаки католицтва.

У цьому, до речі, нічого екстраординарного. На Слобожанці, справді, у храмах можна було зустріти й статуї, і ікони, властиві католицтву. У книзі В. Ф. Давиденка 1901 року видання «Сучасний стан розколу-сектантства в Харківській єпархії» читаємо:

Крім того, в рядах ікон, що прикрашають храми та божниці наших православних селян, дуже нерідко зустрічаються ікони та зображення святих та священно-історичних подій католицького характеру або самовигадливі зображення, що становлять плід фантазії місцевих живописців. І такі зображення в багатьох по селах під час ярмарків складають предмет блюзнірської торгівлі.

Іншими заходами, схваленими Місіонерським З’їздом духовенства для підняття релігійно-морального рівня в православному населенні парафії та для боротьби зі штундо-толстовщиною, визнано такі:

…10) Просити єпархіальне начальство звернути увагу кого слід на ікони так званого суздальського і католицького письма, що поширюються в народі, і на недбалий спосіб їх продажу на відкритій площі, на рогожі, під возом…

Проте борці за чистоту віри забували, що в Україні, як і на Півночі, були поширені скульптурні зображення святих. Але, навіть попри нові перебудови, Лукомський на початку ХХ століття писав, що «храм цілком може бути зарахований до кращих будівель губернії».

У саду при церкві знаходився цвинтар, на якому над прахом колишніх власників височіли дивовижної краси пам’ятники.

З роду Голіциних там було поховано:

• Князь Василь Петрович Голіцин (на прізвисько «Рябчик»), 1800—1863 рр., який обіймав посаду харківського губернського ватажка дворянства у 1841—1852 роках.
• Його дружина, Софія Олексіївна (уроджена Корсакова), 1808-1858 рр.
• Князь Віктор Васильович Голіцин (1835—1885 рр.), охтирський повітовий ватажок дворянства.
• Його дружина Єлизавета Миколаївна (уроджена Анненкова), 1840-1886.
• Князь Віктор Вікторович Голіцин, 1860-1877 гг.
• Княжна Олександра Вікторівна Голіцина, 1864-1866 гг.

Поховання залишалися недоторканними до 1930-х років. Потім вони були варварськи розриті, оскільки «експлуататори» могли мати коштовності…
І лише могила без пам’ятника, що залишилася на сьогодні, скромно нагадує про колишніх власників Славгорода.

Навпроти храму, на іншому боці великої площі була розташована садиба, від якої в наш час, попри її чималі розміри, не залишилося й сліду.

Однак розкидані довкола площі старовинні двоповерхові флігелі можна побачити й досі. Місцеве населення розповідало нам, що ще кілька років тому на насипаний посеред ставка острів у садибному парку можна було потрапити «голіцинським мостом», і десь там (за їхніми словами) є ще руїни оранжерей. Але, на жаль, зараз мосту немає, а очікувана приємна прогулянка панським парком для нас виявилася схожою на похід по непролазних джунглях.
І цілком правий був Григорій Лукомський, написавши у своїй книзі:

Сумне враження залишається загалом від огляду Славгородка. Чудове дворянське гніздо з гарним будинком, з садом «задумливим», з церквою високохудожньою – скільки коштів, скільки праць було витрачено на влаштування всього цього для того, щоб тепер зазнати поступового руйнування!

У Славгороді зараз справді сумно. Те, що не змогли зруйнувати більшовики та німці, поступово приходить у ще більше запустіння зараз. З такими думками ми покинули колись славне місце і вирушили далі. Адже попереду на нас чекали чудові руїни в Мезенівці…