Як ми з вами пам’ятаємо, 19 серпня 1902 року, під час XII археологічного з’їзду, у Харкові був також проведений етнографічний концерт. Кобзарі та лірники з Харківської, Полтавської та Чернігівської губерній, які виступили на сцені, справили тоді на глядачів своєю майстерною грою приголомшливе враження.
Археологічний з’їзд у Харкові також ухвалив клопотати перед міністром внутрішніх справ про припинення переслідувань з боку поліції бандуристів та лірників. Після чого саме у Харкові було складено на цю тему петицію, яку, між іншим, підписали всі делегати з’їзду.
Проте на цьому справа не закінчилася. Адже навесні 1903 року в нашому улюбленому місті, попри низку труднощів, таки було проведено вечір пам’яті Тараса Шевченка. Як і раніше, у залі звучали українські пісні у виконанні кобзарів та лірників. Про все це розповів “Російській музичній газеті” її кореспондент-харківець, Костянтин Михайлович Біч-Лубенський.
До речі, сам Костянтин Михайлович був особистістю більш ніж видатною, хоча зараз і незаслужено забутою. Адже це саме він на одному із засідань Харківського товариства імені Квітки-Основ’яненка промовив знамениту фразу, про те, що Україна, подібно до біблійного Лазаря, має «повстати із савану смердючого». Ну, а тепер все ж таки повернемося до самого Шевченківського вечора, який описаний автором дуже яскраво.
Нам пишуть з Харкова про дуже цікавий, у мистецькому відношенні, вечір, на згадку про Шевченка. Програма концерту була присвячена читанню творів улюбленого малоросійського поета та музичним творам М.В. Лисенка на їхній текст. Виконавцями виступили: м. І. Галайда, який заспівав кілька чудових старовинних дум під акомпанемент бандури, піаністка пані Ходкевич, яка зіграла дві речі Лисенка, співак м. Алчевський, м. Васильєв та сліпий співак м. Лаврів, а також бандуристи: Ігнат Гончаренко, Петро Древченко та лірник Іван Зозуля.
Докладно говорити про виконання кожного з учасників я не буду і зупинюся тільки на Лаврові. Цей співак бессарабець за походженням, здається, селянин. Вигляд цього бідняка в убогому одязі, з атрофованими очима, боязкого й незграбного – справив дуже обтяжливе враження, яке цілком зникло, як тільки він заспівав романс Лисенка “Ой чого ти почорніло”.
Надзвичайно чистий і красивий за тембром тенор, глибоко художня виразність і вдумливість інтерпретації, ясно говорили, що в цій, жорстоко скривдженій природою нещасній людині ми чуємо обдарованого артиста і співака. Гарний за звуком був спів м. Алчевського, але спів сліпця Лаврова був гарний не по одному звуку голосу, але невимовно підкуповував своєю великою художністю і майже змусив забути про виконання інших артистів. Мені передавали, що Лавров дуже швидко вивчає найскладніші речі, коли йому награють на скрипці мелодію. Тяжко було прочитати на третій день, після концерту, сповіщення священника о. В. Вертухова про тяжке становище цього сліпця та заклик до благодійності добрих людей. І знову в усій пекучості постає питання, підняте членами XII археологічного з’їзду, про піклування за бідними сліпими співаками та поетами народу малоросійського, про виділення їх зі стану жебраків, які несправедливо туди занесені адміністрацією і жорстоко нею переслідуються. Яким корисним членом церковного хору міг бути цей чудовий сліпий артист співак Лавров! А скільки непотрібної підозрілості, образливої та неприємної довелося відчути організаторам Шевченківського вечора концерту під час клопотів про дозвіл його. Збір із цього вечора пішов на користь благодійного товариства в Петербурзі, що займається виданням книг науково-морального, релігійного та сільськогосподарського змісту. Охочі кинули невеликий внесок на користь безкорисливих учасників цього концерту – сліпців-бандуристів.