Мабуть, мало хто з мешканців Слобідської України та Харкова не чув про Шарівку. Без сумніву, це найвідоміша пам’ятка Харківської області. Цей чудовий архітектурний об’єкт, розташований неподалік нашого міста, щорічно приваблює натовпи туристів, фотографів та молодят, які приїжджають туди для фотосесій. Одних манять у Шарівку романтичні (і не мають відношення до реальності) байки про «камені кохання», цукрові гірки та барона Кеніга. Других – дивовижна краса та розміри садиби. Треті – чарівний парк з рідкісними породами дерев. Здається, що «Шарівський замок» (саме часто називають садибу) у тому вигляді, в якому його бачать відвідувачі, існував завжди. Однак це зовсім не так. Адже до того, як Шарівка стала володінням сімейства Кеніг, вона мала не менш гучну і славну історію. Спочатку дізнаймось, що було там у період з XVIII до початку XIX століття. До наших днів збереглося як мінімум три досить детальні описи.

У документі 1732 року «Перепис Охтирського полку» (частина його розміщена на сайті http://www.otkudarodom.ua), окрім відомостей про кількість мешканців, читаємо наступне:

Село Шарівка колишнього полкового охтирського осавула Матвія Шарова його вдови Графени…

Разом у селі Шарової дворів – 23, хат – 28, душ – 69.

Поселена на купленій землі тому 10 років, поборів ніяких немає, а виправляють будь-яку роботу. 1732 листопада 19 дня охтирського полку села Шарівки колишнього полкового охтирського осавула Матвія Шарова, дружині його, вдові Аграфені Матвєєвої, дочки з малоросіян, отаман Василь Іванов син на прохання сказав правду в згаданому селі Шарівці малоросіяни поселені на великоросійській купленій слобідській землі ті малоросіяни ніяких грошових і хлібних та інших поборів на цю вдову Аграфену не має, тільки працюють будь-яку роботу … дні, а якщо я, отаман у цьому перепису сказав щось хибно або щось з витрат приховав, а після того викритий буду, і за те вказала б Імператорська Величність учинити мені смертну кару без милості. До цього перепису містечка Сіного …. Йосип Прокоф’єв замість отамана Василя Попроцького на його прохання руку доклав…

«Економічні примітки Краснокутського повіту» за 1785 дають більш детальний опис самої місцевості:

Село Шарівка з виділеною церковною землею володіння капітана Сави та Гавриїла Васильєвих, дітей Ольховських.
Відстань від міста повіту – 18.
Число дворів – 57.
Душ за ревізією: чоловічих – 179, жіночих – 180.
В наявності: чоловічих – 163, жіночих – 179.
Орної землі – 543 десятини.
Сінних покосів – 163 десятини.
Лісу стройового – 500 десятин.
Лісу дров’яного – 350 десятин.
Незручних місць – 99 десятин.
Разом – 1667 десятин 1162 сажні.

Положення має на косогорах по обидва боки річок Штурмової та Шарівки, а дачею простягається по обидва боки цих річок і річки Мокрого Мерчика, а також по обидва боки вершин Довжика і Хвощуватого і яру Антонова і боків Блінкова і безіменного та річки. дрібних місцях у спекотний літній час глибиною бувають у пів аршина, шириною на вісім сажнів, а річка в спекотний літній час майже зовсім пересихає. У річках риба: щуки, окуні, карасі, плотва, яка використовується на поміщицький побут; в тому селі церква дерев’яна в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці якої покладена… З власної дачі села Шарівки вимежувана і значиться на плані під літерою ЦЗ, становище має з обох боків ярма Хвощуватого, якість землі – чорноземне і рілля; сінними покосами здатна. Панська дерев’яна хата, при ньому сад невеликий з вишневими та яблуневими деревами, з якого збираються плоди на поміщицький побут. Понад те, в тому селі проводиться куріння гарячого вина та продаж його за вільною ціною. Річки в спекотний час влітку у дрібних місцях глибиною бувають у чверть аршина, шириною п’ять сажнів, у ній риба дрібних видів ловиться для жителів, вода в річках та колодязях для людей та худоби здорова. На зазначеній річці Штурмової в селі є млин про один постав, діє в один весняний час, з неї поміщикам на рік доходу мають на десять карбованців. А на річці Шурової три забруднені для водопою худоби ставка, земля якість має чорноземну та частково піщану, з посіяного на ній хліба краще народиться жито, пшениця і ячмінь, а інші насіння посередні. Сінні покоси травою проти інших місцевостей гірші, ліс росте стройовий, дубовий, кленовий і вільховий, товщиною в пів аршина, висотою від 3 до 4-х сажнів, а крім того, дров’яний тих же родів; також липовий та горіховий, який для поташу не здатний. У ньому звірі: ведмеді, вовки, зайці; птахи: яструба, шуліки, солов’ї, дрозди, шпаки, перепела, чечітки, снігурі, чижі, синиці та дикі качки. Піддані черкаси торгу і жодних інших промислів не мають, а задовольняються хліборобством та скотарством.

А ось що ми можемо дізнатися про Шарівку завдяки «Економічним приміткам Богодухівського повіту 1804 року».

Село Шаровка майора Саввы Васильева, сына Альховскаго.

Відстань від міста – 14.
Число душ за ревізією чоловічих – 249, жіночих – 236.
Землі солідної – 12 десятин 1162 сажні.
Пашенної – 543 десятини.
Сінокісної – 163 десятини.
Ліси – 500 десятин.
Незручної – 99 десятин.
Разом – 1167 десятин 1162 сажні.

Положення має на косогорі по обидва боки річок Штурмової та Шарівки, а дачею простягається по обидва боки цих річок і річки Мокрого Мерчика, вершин Довжика, Хвощуватого та яру Житкого. В отому селі дерев’яна церква Благовіщення Пресвяті Богородиці, панська хата дерев’яна ж; млин на річці Шарівці на одну поставу, помелу буває під час дощів для панського тільки побуту; винокурня на два куби, на якій викурюється на рік вина 4000 відер; земля чорноземна, а частина мала піскувата; ліс дров’яний та стройовий, дубовий, липовий та березовий; селяни обробляють землю для поміщика і для себе, пожитки мають добрі» (орфографія частково збережена – прим. ред.).

У першій половині XVIII ст. Шарівка страждала від розбійницьких нальотів колишнього білоцерківського полковника Антона Михайловича Танського. Йому разом з іншими вихідцями з Молдови (полковником Кігічем, офіцерами Жіяном, Ведрягою, а також рядовими козаками та поляками) вказано було жити в Мурафі та влаштувати там кінський завод. Проте власники почали завдавати місцевому населенню образ. Наприклад, у 1720 р. ротмістр Жіян побив мурафського священника та його сина. Бригадир слобідських полків Осипов писав у той час, що волохи (молдавани) завдають нахабних пограбувань, образ і розорень усім мурафським обивателям. У 1724 р. охтирський полковник Лесевицький скаржився, що «полковник Танський заволодів багатьма землями, лісами та людьми, безкарно завдає побоїв та образ, розорив та спалив новозбудовану слободу Шарівку». У 1748 та 1749 роках на Танського знову надходять скарги. Він та його зграя поставили під загрозу існування мурафської козацької сотні, знову розорили слободу Шарівку та побили краснокутського отамана. Хай там як, у середині XVIII століття Шарівкою вже володіє Василь Альховський (в інших написаннях — Ольховський). Завдяки документу «Список дворян Охтирської провінції у 1767 році» Дізнаємось, що село Шарівка перейшло до поміщика, дворянина, відставного прем’єр-майора Миколи Абаза. Родоначальником цього славетного сімейства був Ілля Андрійович Абаза (1655—1727), молдавський боярин та ворник Бутушайський, який прийняв російське підданство.

Грамотою царя і великого князя Петра Олексійовича в 1718 році Ілля Абаза як полковник, отримав маєток, що знаходився в Харківському полку, в селі Дворічному Куті.

Шарівка стала власністю цієї родини завдяки другому шлюбу вдови Василя Альховського Тетяни (уродженої Кованько) з Миколою Абаза.

Про сина від першого шлюбу Тетяни Іванівни ― Савву Васильовича Альховського, який у 1770-х роках володів Шарівкою, з «Родовідної книги спадкових дворян Харківської губернії» можна дізнатися, що народився він у 1750 році. На військову службу вступив у 1763, у 1766 став прапорщиком, у 1769 р. – підпоручиком, 1770 р. – поручиком, 1771 р. – капітаном. У 1777 р. був звільнений від служби у відставку секунд-майором.

Дмитро Багалій дає йому у своїх роботах дуже цікаву характеристику. «Це був тип буйного воїна, який не бажав розлучитися зі своїми військовими звичками та замашками навіть у мирному сільському куточку». Історик навіть порівнює Саву Васильовича з уже знайомим нам Антоном Танським: «Нові вихідці в Слобідській Україні за Катерини, на кшталт Альховського, є ніби прямими продовжувачами Танського та його компанії. Не в змозі відстати від звичок, успадкованих у безперервних війнах, ставлячись зарозуміло до місцевого населення, яке віддавалося їм у піддані, сварячись і ворогуючи з сусідами-поміщиками, бувши не приготовленими до мирних сільськогосподарських занять, вони були неспокійними та неприборканими. Слобідська Україна переживала перехідний момент свого історичного існування: старий козацько-військовий побут поступово замінювався цивільним. Нові урядові установи послабили значення місцевих, але самі своєю чергою не встигли пристосуватися до чужих їм форм середовища. Канцелярська процедура, заплутаність правових норм, письмове провадження справ залишали надію на безкарність сильнішим і сміливішим. У нових поміщиків залишалися у розпорядженні військові контингенти, якими вони користувалися проти своїх супротивників. Так чинив, як побачимо далі, Альховський».

Такі «втішні» характеристики не дивні. Вважалося, що Сава Альховський був розбійницького характеру: з загоном озброєних людей скоїв на своїх сусідів набіги та захоплював землі. Розповідали, що у підвалах Шарівки гнили люди на ланцюгах, а землі маєтку збільшились шляхом розбою. Проїзд через землі Сави вважався вкрай небезпечним і страшним. Загалом, яких тільки жахів про Альховського не розповідали на той час. Прославився власник Шарівки ще й тим, що влаштував у прямому значенні слова справжню війну зі своїм сусідом, власником села Кручик Назаром Каразіним. Наприклад, у січні 1775 року вночі Альховський надіслав до млина Каразіна, що знаходився в межах його земельних володінь на річці Мерлі, свого прикажчика Данила Мещерякова з командою понад 20 озброєних осіб. Вони розламали в хаті двері та вікна, побили чотирьох підданих Каразіна та захопили їх із собою до Шарівки. У серпні того ж року за наказом Альховського прикажчики його Григорій Васильєв та кріпак Мітька з шарівськими та мурафськими підданими захопили сім скирт сіна, накошеного людьми Каразіна на його власних поземельних дачах, а на іншу ніч відвезли шість скирт сіна. 1776 року вночі Альховський знову скоїв напад на хутір Каразіна. Під час набігу постраждали кілька десятків людей. Причому найцікавіше те, що на той раз допомагала Саві його мати, Тетяна Абазіна. Підсумки цього зіткнення дуже суперечливі та докладно описані тим же Дмитром Багалієм у статті «Назарій Олександрович Каразін та його дзвін», в журналі «Київська старовина» в 1892 році.

За версією самих Каразіних, перемога залишилася за ними. Сава Альховський, втративши вбитими багатьох своїх людей, був узятий у полон і доставлений в тоді ще повітове місто Краснокутськ, де його помістили в ув’язнення. Проте варту, яка стерегла в’язня, була підступно обпоєна горілкою з дурманом, завдяки чому Саві вдалося втекти. За іншою версією, переміг у цій «битві» все ж таки Сава. Хай там як, Назарій Каразін після цього наказав як помсту Альховському відлити дзвін з наступним написом «цей дзвін – кров, що кричить до Бога людей побитих села Кручика і села Основинці Саввою Васильєвим, сином Альховським 1776 серпня 15 дня». Також до дзвону за наказом Каразіна був прикріплений молот, який бив в годинник у слово імені Сави. Ясна річ, що суди того часу були завалені всілякими скаргами на Саву та зустрічними звинуваченнями Альховського на своїх сусідів та ворогів. За бажання таких справ у Державному архіві Харківської області можна знайти багато. Але особисто для мене тут важливе зовсім інше. В наш час особистість легендарного власника Шарівки, Сави Васильовича Альховського, того, хто першим розпочав будівництво кам’яного палацу в садибі, більшістю людей забуто.

І замість захопливих реальних розповідей про людину, чиє життя і діяння могли б спокійно стати сюжетом пригодницького роману чи фільму, на екскурсіях у Шарівці, на мій величезний жаль, переповідають ті самі міфи про баронів та цукрові гори.