На відстані близько 40 км від Харкова в селі Рокитне (Нововодолазький район) знаходиться одна з садиб нашого краю, що найбільш збереглися. Дістатися до неї можна різними шляхами. Від Холодної Гори ходять автобуси. Але я рекомендую всім, хто забажає побачити чудову садибу Куликовських, інший варіант. А саме: сісти на Південному вокзалі на електричку в Красноградському напрямку, доїхати до станції Ордівка, щоб звідти, прогулявшись мальовничим лісом, побачити всю красу Рокитного.
Прямуючи туди, важливо розуміти один момент. Зараз у будівлі садиби знаходиться «Рокитнянський професійний аграрний ліцей», тож, з поваги до тих людей, завдяки яким старовинна споруда знаходиться в схоронності, гадаю, заважати навчальному процесу не варто. У наш час пам’ятник архітектури має такий вигляд.
Георгій Лукомський у своїй книзі «Старовинні садиби Харківської губернії» описує її так:
Рокитне, садиба, порівняно мальовничо розташована, заснована була Михайлом Матвійовичем Куликовським. У садибі зберігається старовинний будинок (нині училище садівництва) і церква, а в парку – альтанка. Багато перероблено, зменшився сад, хоча зберігаються екземпляри дубів рідкісної величини. Сумна історія цього маєтку. Після смерті М. М. Куликовського все майно його перейшло до двох дочок його – Хлопової та Перехрестової-Осипової. Хлопова проміняла Рокитне Андрєєву, останній помер бездітним. Претенденти, у тому числі графиня Верзиліна, не досягли визнання спадщини за ними. Хтось склав підроблений заповіт і, нарешті, як виморочний, маєток надійшов років 40 тому до скарбниці, до міністерства землеробства. Саме в ті часи були зроблені перероблення будівель і навіть розкрадання майна. Головний будинок залишився таким самим, як раніше (майже неймовірно, як стверджують місцеві старожили, що він був двоповерховим). На нашу думку, будинок зберігається майже в повній недоторканності: вже тип його колонади вказує на те, що він і раніше був одноповерховим. Правда, у Славгородці побачимо подібний же двоповерховий будинок з колонадою, але там вона має зовсім декоративне значення, тим часом будинки в Залізняку та ін. нагадують описуваний фасад…
…За своєю архітектурою будинок справляє надзвичайно приємне враження. З обох боків прикрашений колонадою, він дуже логічний і затишний за планом. Доричні канелюровані колони знаходяться на відстані від стіни середньої частини будинку. Колонади, затиснуті виступами бічних частин, утворюють рід подовжених лоджій. Але з іншого боку глибина їх не така велика, щоб затемняти внутрішні приміщення, перешкоджаючи доступу світла у вікна. Останні – витончених, подовжених пропорцій. Будинок поставлений на дуже низький цоколь, тому його пропорції мають затишний характер. Чудово намальований та прикрашений модульонами карниз. Обробка бокових частин, які виступають, рустами та пілястрами також вдала.
Думаю, багато хто побачив відмінності між фотографією, зробленою в наш час і на початку ХХ століття. Та й на фразу «майже неймовірно, як стверджують місцеві старожили, що він був двоповерховим», мабуть, звернули увагу?
Звідки взявся другий поверх, у чому полягає «секрет садиби» і чи вірними були припущення шановного Георгія Лукомського — про це наша сьогоднішня історія.
Почнемо з того, що стан будівлі у повоєнний час, на відміну від багатьох інших на наших землях, був не таким уже й поганим. Так, влітку 1948 року виконком Харківської облради повідомляв начальника у справах архітектури:
– Садиба Куликовських міститься у с. Рокитному, будівля вся збереглася, використовується під школу механізації сільського господарства, яка перебуває у віданні Міністерства землеробства УРСР.
— Приміщення церкви під час окупації німцями села Рокитного було повністю зруйновано, втратило вигляд церковної будівлі, зараз примітивно частину приміщень відновлено та використовується під колгоспне зерносховище.
— Приміщення дзвіниці розібране ще 1940 року, на підставі якого рішення з’ясувати неможливо.
У вересні 1951 року для огляду об’єкта, а також з метою укладання двох охоронних договорів у Рокитному було відряджено інспектора з охорони пам’яток архітектури Р. Кутєпова, після чого було прийнято рішення про реставрацію будинку садиби. Для детального огляду, а також для обмірів у листопаді того ж року до Рокитного було відправлено архітектора В. С. Виродова, який зробив важливе відкриття.
При докладному огляді було виявлено, що на горищі будинку під дахом збереглися залишки стін 2-го поверху заввишки близько 1 метра з прорізами, причому виявилося, що збереглися власне два ряди стін: один ряд по лінії колонад першого поверху, а інший по лінії капітальних стін. Ці залишки стін значною мірою дозволяють відновити первісний вигляд будинку. Крім того, отримано відомості, що у Харківському історичному музеї до війни була картина із зображенням будинку у с. Рокитному (за твердженням колишнього садівника – старого, який навчався в училищі садівництва до першої імперіалістичної війни).
На підставі цього вирішили надбудувати другий поверх. Щоправда, не одразу. У грудні начальник Харківського обласного відділу у справах архітектури вказував у своєму листі до заступника голови харківського управління сільського господарства:
— Запланована надбудова тягне за собою складні роботи, пов’язані як з реконструкцією самої будівлі, так і відновленням її первісного вигляду.
— На проведення подібних робіт необхідне отримання дозволу від Управління у справах архітектури при раді міністрів УРСР, а також з відділу охорони пам’яток архітектури.
— Туди ж необхідно направити діяльний висновок щодо можливості надбудови другого поверху.
Через деякий час це було зроблено. У тексті укладання, складеного наприкінці 1951 року, про садибу в Рокитному читаємо:
1. На горищі будівлі збереглися залишки стін 2 поверху (заввишки до 180 см), що підтверджує свідчення старожилів та повністю спростовує думку Лукомського про первісний одноповерховий вид цієї будівлі.
2. Обміри цих залишків стін 2-го поверху (з тинькуванням, що збереглось) і такі деталі, як наявність отворів, пілястр великого ордера та інше, дозволяють стверджувати, що антаблемент і колонада – пізнішого, а не початкового походження.
3. Час зносу 2-го поверху визначається приблизно першим десятиліттям XIX століття, коли була побудована церква (1805 рік, що збереглася) і поруч дзвіниця при ній (зараз зруйнована). Цегла з розібраних стін 2-го поверху йшла на добудову дзвіниці.
4. За залишками стін 2-го поверху, що збереглися, пілястрам великого ордера і прорізах у цих стінах можна зробити висновок, що початковий двоповерховий фасад мав 6-колонний портик великого ордера на два поверхи з балконами та бічними ризалітами. Перекриття залишилися тими ж. Після розбирання другого поверху та колон великого ордера було споруджено нові колонади з антаблементом по фасадах. Тому збереглася різниця в поперечних розмірах пілястр та колон по садовому фасаду, що досягає 10 см.
Безпосередньо на антаблемент і частини стін, що збереглися, була покладена кроквяна система покрівлі. Рівень висоти антаблемента не узгоджений з рівнем перекриття (підлоги) та нижньою відміткою отворів. В результаті вийшов новий фасад одноповерхової будівлі, загалом вдалої та витриманої за стилем.
Дослідженнями також встановлено, що початкове забарвлення будівлі було білим, а не червоним (що також спростовує думку Лукомського).
Таким чином, фасад, який зберігся, має бути віднесений до початку XIX століття, а будівля в цілому – до кінця XVIII століття.
Далі архітектори нашого міста запропонували 2 варіанти надбудови другого поверху.
При першому варіанті «реконструкції фасаду» були неминучі складні роботи, пов’язані із заміною всієї колонади та антаблемента, що збереглись, а також зі спорудженням колонади великого ордера на два поверхи. Також вказувалося, що «елемент невизначеності та довільності неминучий».
Другий варіант пропонував надбудову 2-го поверху, яка була б витримана у повній відповідності до архітектури першого поверху.
Відповідь з управління у справах архітектури при раді міністрів УРСР надійшла до Харкова 1 лютого 1952 року. На відновлення другого поверху було отримано дозвіл:
У тому випадку, якщо є достатні документальні матеріали для реставрації первісного виду пам’ятника, фасади будівлі відновити в первісному вигляді.
До серпня 1956 року надбудову другого поверху було практично повністю завершено. Щоправда, без порушень справа, на жаль, не обійшлася. З архівних документів випливає, що під час огляду об’єкта 15 серпня представниками обласного отелення у справах будівництва та архітектури виявилось, що:
– будівля пофарбована в невизначено-зелений колір без жодного дозволу, хоча спочатку планувалося надати пам’ятнику архітектури його споконвічний вигляд;
– Колір основного фону – жовта охра;
– Виступаючі частини (колони, пілястри, карнизи, наличники і так далі) – білі;
– На частині справа була викладена цеглою дата «1956», і «ця деталь не передбачена проєктом і має бути звідти видалена, оскільки безглуздо на пам’ятнику архітектури встановлювати таку дату.
Після цього «1956» прибрали, а от перефарбовувати величезну садибу не стали. Вона, до речі, і зараз того самого «невизначеного кольору».
У наш час на пам’ятниках архітектури постійно без будь-яких дозволів з’являються надбудови, що абсолютно псують зовнішній вигляд старовинних будівель. І в усьому цьому хаосі, мабуть, лише обґрунтовано надбудований другий поверх у садибі Куликовських, що так гармонійно вписався в будівлю, є прикладом майстерної та копіткої роботи архітекторів та реставраторів.