День наближався до свого завершення. Сонце, що клонилося до заходу сонця, ненав’язливо нагадувало нам про те, що з села Межиріч час їхати. Сівши в машини та залишивши за спиною дивовижний храм, ми вирушили в останній пункт нашої подорожі – Михайлівку.

Але тут трапився знову невеликий казус. Напрямок ми знали, а ось як дістатися – ні. Неабияк поблукавши по селу, зупинилися біля невеликого магазину, де розпитали місцевого жителя про дорогу, показавши йому видруковану мапу з Google. Дорогу він нам показав, а ось мапу літній чоловік скромно попросив залишити йому. Як виявилось, він нічого подібного раніше не бачив. Такий ось він, прогрес – те, що нам, жителям міста, здається буденною дрібницею, для інших має велику цінність.

Проїжджаємо село Токарі, вкотре вражаємось, скільки на нашій рідній Слобожанщині населених пунктів з однаковими назвами: Токарі, Василівка, Писарівка, Іванівка, Михайлівка, Валки… Далі дорога пролягає через чудовий сосновий ліс. Руїни радянської ракетної бази часів «холодної війни», що знаходяться там, судячи з фотографій у google, дуже цікаві та могли б стати чудовим місцем для шанувальників екстремального туризму, а також гравців у страйкбол і пейнтбол.

Однак ці руїни нам не цікаві. Виїхавши з лісу, робимо зупинку. На годиннику 20:00, і питання «Чи варто їхати до Михайлівки?» цілком актуальне. Попри втому і вечір, який наступав, все ж таки приймаємо рішення їхати.

Філарет (Д. Г. Гумілевський), який відвідав ці краї в середині XIX століття у своїй праці «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» писав:

Місцева Михайлівка – чарівна. Дивлячись з хребта гір, під якими розташована Михайлівка, ви бачите амфітеатр гір і при підошві їхню долину, вкриту оксамитовою зеленню лугів: поблизу хребтів стрічкою в’ється Псел, який, зрошуючи долину водою навесні, запліднює її розкішною рослинністю.

А Григорій Лукомський, який приїхав туди на початку XX століття, зробив чудові знімки.

Ім’я Михайлівка отримала від свого першого власника, племінника гетьмана Івана Самойловича, гадяцького полковника Михайла Васильєва. Йому ж вона і була надана царською грамотою в 1675 році. У долі Івана Мазепи сам гетьман Самойлович відіграв важливу роль. Той доручив Мазепі виховання своїх дітей, надав звання військового товариша, а через кілька років завітав чином генерального осавула. Ступінь участі Мазепи в інтризі, яка велася проти гетьмана Самойловича, досі викликає запитання у дослідників. Проте факт залишається фактом. У липні 1687 року генеральні старшини та кілька полковників подали князеві Голіцину донос на гетьмана Самойловича, звинувативши його у намірі утворити з Малоросії окреме володіння. Голіцин відправив донос до Москви, звідки невдовзі отримав указ заарештувати Самойловича, відмовити його, за бажанням старшин, від гетьманства і заслати до одного з великоруських міст. Разом із Самойловичем репресії зазнали не лише його прихильників, а й найближчих родичів. А у Михайлівки з’явився інший власник – племінник нового гетьмана Івана Мазепи, Іван Павлович Обідовський. Однак у 1701 році той, кому Мазепа, який не мав дітей, планував передати свою гетьманську булаву, гине.

Після переходу Мазепи на бік Карла XII цар Петро I віддає багату Михайлівку чернігівському полковнику Павлу Полуботку, який у 1722 став наказним гетьманом. Саме з Полуботками пов’язаний перший розквіт Михайлівки. Вони будують великі (у 2 поверхи) та малі хороми. Маєток був одним з улюблених місцеперебувань гетьмана. Переважно в ньому жила і його друга дружина Анна Романівна (уроджена Лазаревич). Легенда свідчить, що, отримавши 1723 року звістку про арешт чоловіка, вона заховала в Михайлівських льохах незліченні скарби. На початку ХХ століття льох із величезного тесаного каміння ще бачив Григорій Лукомський. А ось легендарне «золото Полуботка» шукають досі.

Після смерті чоловіка вдові та дітям було повернуто все майно. Від Полуботків жіночою лінією Михайлівка дістається Іваненкам. У цей період (початок XIX століття) у Михайлівці на місці старого дерев’яного будується кам’яний трипрестольний храм на честь Різдва Богородиці, який вважався на той час одним із найкращих у єпархії. Донині він, на жаль, не дожив. Зараз на згадку про зруйнований храм на тому місці стоїть простий дерев’яний хрест.

У 1833 році Уляна Дмитрівна Білуха-Кохановська вийшла заміж за Олексія Васильовича Капніста. Після смерті її рідного дядька Олександра Андрійовича Іваненка (найбагатшого та найвпливовішого поміщика на той момент у Лебединському повіті) у 1852 році Михайлівка переходить до Капністів, у власності яких залишається до приходу більшовиків до влади.

Сім’я ця мала давнє та славне минуле. Були вони греками та походили з острова Занте (Закінф), що на Іонічному морі. Відважний Стомателло Капніссос хоробро бився з турками в 1679 році. Від Венеціанської республіки він отримав графський титул із правом наслідування. На гербі його був зображений острів Занте з вулканом у вогні, мечі, як знак видатної хоробрості та напис: «У вогні непохитний».

Право на цей герб і графський титул у Російській імперії було повернуто Капністам за «найвищим імператорським указом» і рішенням Сенату лише 17 березня 1877 року. Герб графів Капністів було затверджено імператором Олександром II 9 березня 1879 року у Царському селі. Онук Стомателло, Петро Христофорович, на початку ХVІІІ століття прийняв підданство Російської імперії. Син Петра Капніста, Василь Петрович Капніст, служив сотником Слобідського полку.

Надалі рід Капністів дуже розрісся. Численні представники цього сімейства володіли великими землями на території нинішньої України та прославили сім’ю своїми славетними діяннями, перерахування яких зайняло чимало часу та місця.

А Михайлівку й досі називають «садибою графів Капністів», попри те, що заснував її насправді Іваненко. Може, це добре. Адже реальних родинних садиб графів на Слобожанщині залишилося не так уже й багато.

Отримавши садибу у спадок, Капністи, ясна річ, її трохи покращили та добудували. З власників Михайлівки найбільш відомий граф Василь Олексійович Капніст. З 1867 по 1888 роки він обіймав посаду Лебединського повітового ватажка дворянства. А з 1888 по 1902 роки Василь Андрійович був ватажком дворянства усієї Харківської губернії. Писав книги, вважався почесним громадянином Лебедина. Збирав предмети мистецтва: картини (серед яких були роботи пензля Рубенса), меблі та порцеляну. Вся ця величезна колекція разом із великим фамільним архівом старовинних документів зберігалася у Михайлівській садибі.

Був граф Василь Олексійович Капніст також і затятим меломаном. У своїй роботі «Лебединський літо Сергія Рахманінова. До 125-річчя від дня народження великого композитора та піаніста» чудовий сумський дослідник Ігор Скворцов пише про приїзд до Михайлівки видатного композитора.

Саме тут, у Михайлівці, Рахманінов зміг якнайкраще познайомитися з прекрасними зразками народної культури України.

Там же автор наводить дуже цікавий факт. Виявляється, що граф Капніст не тільки був творцем хору, а й сам співав у ньому перед гостями.

Відомий уже нам Григорій Лукомський планував писати згодом продовження своєї книги «Садиби Харківської губернії», оскільки до неї увійшли лише шість повітів з одинадцяти. З цією метою 1913 року він відвідав Михайлівку. Як відомо, через війну другий том так і не був опублікований. Проте зроблені ним тоді унікальні фотографії самої садиби було надруковано в № 56 журналу «Столиця та садиба».

Приїхавши 22 липня 2017 року туди з Ігорем Лептугою, Аліною Шульгою, Дмитром Кривулею, Інною Роменською, Олексієм Сорокіним та Ольгою Дзюбою, ми застали лише тінь від колишньої пишноти. За масивним в’їздом до садиби нас чекав лише флігель, що дивом зберігся.

На жаль, він перебував у жахливому стані, хоча, судячи з усього, донедавна був житловим.

Від розкішного палацу з білими колонами та чудовими внутрішніми залами в наш час, крім пам’яті, не залишилося й сліду.

У самій Михайлівці, крім залишків садиби, ще можна побачити інші будівлі того часу. Їх теж з кожним роком стає дедалі менше.

Чи багато у нашому рідному краї таких місць, як Михайлівка, пов’язаних із життям та діяльністю видатних для історії України людей? Чи варто їхати сюди? Наприкінці нашої подорожі ми, сідаючи в машини та їдучи до Харкова, могли сказати лише одне: «До Михайлівки їхати однозначно варто. Поки що вона ще є».