Гуляючи вулицею Університетською, можна побачити численні меморіальні дошки, що висять на корпусах найстарішого вищого навчального закладу на території Східної України. Це не дивно, адже з Харківським імператорським університетом пов’язано чимало славних імен. З кожним роком меморіальних табличок, які увічнюють пам’ять тих, хто там колись навчався чи викладав, стає дедалі більше. Небагато в Харкові будівель, які можуть конкурувати з корпусами старого університету за кількістю знаменитостей, за винятком хіба що будівлі колишньої 1-ї Харківської чоловічої гімназії (зараз вона розташована за адресою: пр. Героїв Харкова, 24).

Ще 1905 року до сторіччя цього прекрасного навчального закладу, де свої «перші кроки» робили багато відомих людей, було видано чудовий «Біографічний словник колишніх вихованців Першої Харківської гімназії з 1805 по 1905 рік» загальним обсягом у 441 сторінку! Він містив собі таку кількість, як зараз заведено говорити, «великих», що можна розповідати годинами.

Також величезну цінність для нас представляють і мемуари колишніх учнів гімназії, завдяки яким ми можемо дізнатися чимало цікавих, а часом і страшних подробиць про систему викладання, педагогів, а також життя вихованців навчального закладу. Одними з таких історичних джерел є спогади одного з перших ботаніків тодішньої Російської імперії в галузі експериментальної морфології Миколи Федоровича Леваковського, який там навчався з 1845 по 1852 роки. На самому початку він чесно визнається:

…Багато років минуло вже відтоді, як я залишив після закінчення курсу стіни 1-ї Харківської гімназії, але спогади про семирічне перебування там настільки живі, що начебто все це було лише кілька місяців тому. Часто й тепер ще, уві сні, бачиш себе знову учнем гімназії, і різні події того часу згадуються з разючою ясністю і, прокинувшись, благословляєш долю, що все це бачив тільки уві сні…

Далі виявляється, що всі педагогічні прийоми на той час зводилися до «зуботичин» та «системи вбивання». Завдяки цьому педагоги та учні були розділені в гімназії на 2 ворожі табори, «готових щохвилини вступити у відкритий бій, що справді бувало не раз». Особливо серед викладачів Микола Федорович вирізняє одну категорію, яку називає «бичі Божі». Опір їм вважався немислимим, «і тільки старанна молитва» перед приходом такого наставника вважалася єдиною можливістю для пом’якшення гніву і катування хлопчиків, що за ним слідували. Звичайно, багато випадків на все життя запам’яталися Миколі Леваковському. У своїх спогадах, написаних вже в зрілому віці, він зі здриганням згадує:

…Але ось є в клас наставник. Діти хрестяться, хрестять зошити, спішно роблять кілька хрестів на лаві та на підлозі, щоб захистити себе від злого духу. Наставник випадково бачить це і приходить у невимовну лють, і перш ніж закінчена молитва перед початком навчання, він уже схопив когось із дітей своєю кістлявою рукою за волосся, і пучок волосся летить на підлогу!
― Ти що це, худоба, надумав відхрещуватися від мене, як від біса! Деріть його, худобу, за вуха, – наказує він сусідам. – Та міцніше, міцніше!
Нещасний плаче, але катування продовжується, поки наставник не насититься…

Описує Леваковський та інші, не менш страшні види катувань учнів у гімназії. Вчитель викликав учня зробити переклик класу та відзначити у журналі, кого немає. Думаю, що багато з тих, хто читає ці рядки, в дитинстві робив це в школі з радістю і дуже здивувався, дізнавшись, що для харківських учнів у середині XIX століття це було страшним катуванням. Після дикого крику викладача “Та дивись, не помились, не запиши в іншій графі!!” у багатьох з них рябило в очах і відбиралося мовлення. Діти нервували, припускалися помилок і відзначали відсутнього в іншій графі. За таку дрібницю гнів педагога не знав меж. Після того, як учень, що припустився помилки, через весь клас проганявся викладачем, який нагороджував його потиличниками, викликалася нова жертва, і все починалося заново. Повторювалося все доти, поки якомусь щасливцю все ж таки вдавалося провести переклик, не припустившись помилки. Потім починався урок, а з ним і дитяче пекло.

― К., запитай Б. урок.
Обидва виходять до дошки. К. – кращий учень.
― Що в тебе, худоба, зовсім штани спадають, – спантеличує педагог нещасного К., у якого панталони пошиті, мабуть, не на нього, справді сидять якось незграбно. Починається запитання уроку. Достатньо школяру провести риску дробі не горизонтально, а похило, і починається буря:
― Маж йому, худобі, рожу губкою! ― командує він учню, і той беззаперечно зобов’язаний виконати це. Здивований таким педагогічним прийомом, школяр, який відповідає, зрозуміло, остаточно розгублюється. Далю його нещадно б’ють головою об дошку, виривають доброго пучка волосся з голови та ставлять на коліна. Потім черга наступного, що сидить поруч, з яким роблять приблизно те ж саме…

Але й на цьому знущання не закінчувалося. Імена всіх поставлених за найменшу провину на коліна учнів старанно записувалися вчителем на окремий папірець, який потім передавався інспектору для подальшої розправи. Дітей сікли різками. Безумовно, у все описане дуже важко повірити як тоді, так і зараз… Микола Федорович Леваковський чесно вказує ім’я садиста-педагога. Ним виявився вчитель математики 1-ї Харківської гімназії Бернгардт, якому, за словами автора, було місце не в учителях, а в божевільних. І найстрашніше тут те, що таких викладачів, як він, у гімназії було чимало. Щоправда, методи покарань кожен мав свої.

Вчитель німецької мови, Габерланд мовчки відпускав учням «повноважні гучні ляпаси». Це означало, що у перекладі зустрілася помилка. Чому так не можна перекласти і як саме потрібно, він при цьому ніколи не пояснював. Вчитель чистописання Семигановський для виправлення почерку бив лінійкою по долонях. Улюбленим покаранням викладача малювання Савицького було смикати учнів за віскі та тягнути їх вгору. Що, за словами Миколи Федоровича (мабуть, самого, що пережив це), «робило нестерпний біль». А вчитель французької мови Монтенак просто бив кулаками учнів з найменших приводів.

Безперечно, таке звернення не могло не викликати опору з боку учнів. Леваковський згадує, як одного разу на уроці чистописання вже знайомий нам Семигановський вкотре за допомогою лінійки спробував покарати учня. Однак той дав здачі, і між учителем і учнем зав’язався справжній рукопашний бій, під час якого учень схопився за табурет і почав їм відбиватися від викладача. Останній, ясна річ, рвонув із класу, скаржитися інспектору. У результаті однокласника Миколи Федоровича було нещадно висічено і посаджено в карцер. Іноді, коли це відбувалося, за потерпілого товариша заступався весь клас. Однак, незалежно від того, досягли учні справедливості чи ні, результат таких конфліктів був той самий. А саме ― виключення із гімназії кількох учнів…

Хай там як, син дворянина Микола Леваковський, попри знущання викладачів, зміг доучитися у гімназії та вступити до Харківського університету на відділення природничих наук фізико-математичного факультету. А в 1867 році вчений був відзначений ступеню магістра ботаніки. З 27 травня 1875 по 19 травня 1881 він обіймав посаду проректора Казанського університету. Влітку 1888 року успішний вчений та викладач вийшов у відставку, і останні 10 років свого життя прожив у Харкові, де й помер у 1898 році у віці 64 років.

Залишив він по собі добру пам’ять, був, за словами сучасників, людиною «виключно скромною, завжди привітною і делікатною». Однак лише 1915 року дочка Миколи Федоровича опублікувала спогади батька, що розповідають про страшні знущання в 1-й Харківській гімназії.