Тема вбивств та замахів на відомих політиків, чиновників та громадських діячів завжди викликала інтерес. Певна річ, в історії Харкова XIX-початку ХХ століть такі випадки були. Серед них найбільш відомий замах на Дмитра Миколайовича Кропоткіна, який обіймав посаду харківського губернатора з липня 1870 року по лютий 1879 року.
Сава (у світі Іван Михайлович Тихомиров), який був на той час єпископом Харківським та Охтирським, описує те, що сталося у своїх мемуарах, досить детально і яскраво.
З 9-го на 10-е число, у п’ятницю сирного тижня, відбулася в Харкові приголомшлива подія — злодійський замах на життя начальника губернії, князя Дмитра Миколайовича Кропоткіна. Ось як описано цю подію у Харківських Губернських Відомостях (№ 39, 13 лютого):
З жахом дізнавшись другого дня про цю страшну подію, я поспішив у будинок ураженого кулею страждальця, але не міг бачити його. Тут, проте, з втіхою дізнався, що князь Дмитро Миколайович, тільки-но внесений був у будинок, перш за всяку лікарську допомогу зажадав до себе духовника і після сповіді причастився. Ось свідчення про добрі плоди доброго сімейного виховання, яке отримав мученик-князь у своєму дитинстві.
Страждання князя тривали до 15-го числа. Цього дня, о 7-й годині ранку, він помер на 44 році життя. 17 числа в суботу, о 3 годині пополудні, було винесення тіла з дому до Кафедрального Собору з усіма належними почестями. Цього ж дня була надіслана в канцелярію губернаторську, а вночі була розклеєна по міських стовпах від мерзенної соціал-революційної партії прокламація під назвою «Смерть князя Кропоткіна». У цій прокламації князь звинувачувався в жорстокому нібито поводженні з арештантами Новоборисоглібської каторжної в’язниці, в невірному донесенні про студентську історію 14 грудня 1878 р. та інше. 18-го числа в неділю першого тижня великого посту, скоєно було після літургії в кафедральному соборі урочисте відспівування над тілом князя, який упокоївся з Богом. При цьому було сказано, за моїм дорученням, повчальне слово професором богослов’я в Харківському університеті протоієреєм В. І. Добротворським, духовником померлого князя. Після відспівування в соборі труна з тілом князя перенесена була в Покровський монастир і поставлена в папертях нижньої церкви, де й залишалася до перших чисел березня, а потім була перевезена до Москви, де й похована була в Новодівочому монастирі 8 березня.
Безперечно, цей фрагмент із мемуарів Харківського єпископа не дає можливості судити про губернатора, а відображає суб’єктивну позицію. Проте факт залишається фактом – замах на голову Харківської губернії 21 лютого (за новим стилем) 1879 року мав великий суспільний резонанс. Через багато років князь Олександр Дмитрович Голіцин у передмові до своїх спогадів напише: «А тим часом Харківська губернія не вважалася спокійною в політичному плані – у попереднє царювання був убитий терористом місцевий губернатор князь Кропоткін».
Не оминає у своїй книзі Олександр Дмитрович і замах у нашому місті на харківського губернатора князя Івана Михайловича Оболенського. Найцікавіше тут те, що завадила зловмисникам убити харківського градоначальника не охорона, а відважна жінка.
У травні 1902 року у відомому у Харкові розважальному саду «Тиволі» Харківський губернатор князь Оболенський зазнав замаху з боку одного з тих шалених юнаків, які оброблялися цією злочинною партією (мається на увазі бойова організація партії соціалістів-революціонерів – прим. автора) для здійснення терористичних актів. На щастя, замах не вдався. Рука виконавця була спритно і сміливо відведена дружиною голови Харківської губернської управи, що стояла поруч із губернатором, — О. М. Гордєєнко. Постріл пішов у повітря, і той, хто вчинив замах, був негайно схоплений і обеззброєний. О. Н. Гордєєнко була нагороджена золотою медаллю за порятунок тих, хто гине.
Сьогодні від саду «Тіволі» залишилося зовсім небагато. Більшості мешканців нашого міста це місце знайоме як сквер Палацу культури «Харчовик». Проте 23 квітня 2014 року харківська міськрада прийняла рішення повернути скверу первісну назву – Сад «Тіволі». На превеликий жаль, на стенді, що знайомить усіх з минулим садом, немає ні слова, ні про замах, ні про дружину Михайла Єгоровича Гордєєнка ― Ольгу Ніктополіонівну та її подвиг. А жаль. Адже вчинок цієї відважної жінки заслуговує на те, щоб про нього знали.
У Державному архіві Харківської області можна знайти чимало цікавого про губернаторську охорону. Наприклад, документ 1903 року «Інструкція для навколишніх наглядачів, які призначаються на чергування у квартиру Пана Начальника Харківської губернії» складається з 19 пунктів.
Призначений на чергування мав без запізнення з’явитися на місце одягнений у парадну форму до 8 години ранку. Потім до того моменту, як відпустять попереднього чергового, проводився огляд всіх приміщень щодо сторонніх осіб. Категорично заборонялося використовувати городових, які перебувають в охороні, для посильних цілей (наприклад, у канцелярію або булочну). Чергові були зобов’язані знати дні та години коли приймав людей як губернатор, так і його дружина. А дані всіх відвідувачів, які приходять з візитом до губернатора (посада, прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання), а також час відвідування записувалися в окрему книгу. Пункт 11 говорив: «При зверненні Пана Начальника Губернії з наказами черговий повинен вислухати їх з повною увагою, і на випадок необхідності відповіді відповідати не поспішаючи, обдумано і тямуще. Якщо ж щось у відданому наказі черговому незрозуміло чи недочуто, необхідно перепитати, а не рватися думати, як виконати його». А в №12 чітко вказувалося, що «Про будь-яку подію, що трапилася не тільки в будинку Губернаторської квартири: а й взагалі в Губернаторському дворі, негайно доповідати телефоном пану Поліцмейстеру та дільничному Приставу».
Ну і, звичайно ж, у нічний час черговий зобов’язаний був перевіряти якомога частіше пости городових, які були при домі, щоб люди були на своїх місцях і не спали, а зовнішні входи в будинок були замкнені. Хай там як, але після замаху на Івана Михайловича Оболенського більше спроб вбивств губернаторів у дореволюційному Харкові не було, і дякувати Богу!