У період новорічних та різдвяних свят у багатьох мешканців нашого міста у будинках та квартирах з’являться ошатні ялинки, прикрашені іграшками та яскравими гірляндами. І хоча минулого року без «ялинкових скандалів» теж не обійшлося, попри все напруження, ні в кого не виникло думки про те, що ялинка – це шкідливо. І на святкові дитячі заходи з хороводами навколо зеленого дерева та подарунками впливають хіба обмеження, спричинені епідемією Covid-19. І мало хто зараз знає, що так було далеко не завжди. Наприклад, понад 100 років тому у нашому місті кипіли справжні «ялинкові пристрасті».

Отже, влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна. Ближче до зими в Російській імперії раптом вирішили, що новорічні традиції прийшли до держави з ворожої Німеччини. З цієї причини у багатьох містах заговорили про те, що треба заборонити ставити ялинки взагалі, а також проводити дитячі свята, пов’язані з ними. І вже наприкінці 1914 року у Києві, наприклад, у місцевих церковних школах вирішили скасувати різдвяні ялинки, а гроші, виділені на їхнє проведення, витратити на покупку солдатам необхідних речей. Харків «антиялинкова істерія» також не минула. Так, у середині грудня на хвилі патріотизму харківські пожежники, незалежно від того, що щомісяця відраховували 2% зі своєї платні на потреби війни, вирішили раптом відмовитися у своїх частинах від влаштування ялинок на Різдво. А всі фінанси, які призначаються на купівлю новорічних дерев, прикрас та подарунків, пожертвувати на потреби армії.

На паровозобудівному заводі також підтримали ідею відмовитися від свята. І 350 рублів, традиційно асигнованих управлінням на ялинку для дітей службовців та робітників, на пропозицію вчительського персоналу та частини дітей школи при заводі вирішили також пожертвувати на армію. Чини харківського поштово-телеграфного округу на чолі з начальником округу та за участю жіночого гуртка на своєму засіданні одноголосно ухвалили: замість святкової ялинки на зібрану суму (до 1000 рублів) придбати та відправити солдатам на фронт сало, тютюн, мило, хустки, полотняні онучі, нитки та голки (і так далі, бо перераховувати можна ще довго).

Деякі діти міста Харкова також не відставали від дорослих та вважали за потрібне висловити свою громадянську позицію. Так, 7 грудня у ЗМІ було опубліковано відкритий лист однієї юної харків’янки:

«Скоріше прошу не відмовити помістити в вашій газеті таке:

У гімназії Л. В. Домбровської прийнято щорічно влаштовувати ялинку; з цією метою учениці, які бажають бути на ялинці, вносять по 75 коп. У час важких переживань, викликаних тривалою війною, від майбутньої святкової розваги я відмовляюся, а наявні в мене 1 рубль 50 копійок (при цьому додані) прошу приєднати до суми на покупку святкових подарунків для дорогих захисників нашої батьківщини. Я впевнена, що знайдеться чимало ще учениць, які сприймуть також співчуття і пожертвують для доброї справи. Уч. IV класу Єлизавета Каратуманова».

Учні та учениці торгової школи харківського Ремісничого товариства також публічно виявили бажання відмовитись від влаштування ялинки на майбутніх святах за умови, що гроші, призначені для цієї мети, будуть витрачені на придбання теплих речей для подарунків солдатам. Тому опікунська рада торгової школи ухвалила передати до харківської міської управи від їхнього імені суму в 100 рублів, заплановану на влаштування ялинки. Досить мудро вирішили в ситуації, що склалася, і учениці Маріїнської жіночої гімназії. Вони зібрали та відправили для солдатів до свята Різдва цілих 16 пудів (зараз це близько 262 кг) подарунків, серед яких були теплі речі, сало, ковбаси, цигарки та сірники. Святкування ялинки вирішили не скасовувати, натомість вирішили натомість відмовитися від звичайних нагород, які вони отримують при переході в старші класи. А ось відкрите звернення інших свідомих дітей, опубліковане наприкінці грудня, мені за своїм піднесеним складом і пафосом, якщо чесно, нагадало текст якихось полум’яних комсомольців 1930-х років:

Забудемо ялинку! З такими словами звертаємося ми, учні молодших класів харківського 2-го реального училища, до всіх дітей, які влаштовують у себе на Різдво ялинку. Ми не маємо права веселитися, коли наші ближні страждають, коли довкола себе ми бачимо дітей-сиріт, обірваних і голодних, батьки яких героїчно померли на полі бою, захищаючи Батьківщину. Наш священний обов’язок взути, одягнути та нагодувати цих сиріт, дати їм можливість провести бодай велике свято Народження Христа без турбот та хвилювань про завтрашній день. І ось ми, учні молодших класів харківського 2-го реального училища, вирішили, що цього можна легко досягти. Слід лише відмовитися від влаштування ялинки в училищі та в себе вдома, і від різдвяних подарунків, а гроші, які раніше витрачалися на все це, слід надіслати до редакції газети «Південний Край» з проханням передати гроші на піклування вдів та сиріт воїнів до відповідних установ. і… все зроблено: сироти-діти будуть взуті, одягнені та нагодовані. При цьому не повинно соромитись розміру приношень. «Зі світу по нитці — голому сорочка» — каже прислів’я, і ​​це правда. Запрошуємо всіх дітей наслідувати наш приклад цього року, і тоді сироти зможуть радісно зустріти наступне свято Христового Народження, а нам Бог пошле і без ялинки весело провести різдвяні свята.

Чимало олії у вогонь підлила й училищна комісія при Харківській міській думі, яка у грудні ухвалила рішення не влаштовувати ялинки для дітей у підпорядкованих їй навчальних закладах.

Цілком природно, що далеко не всі, хто живе в нашому місті, сприйняли такі заборони радісно і позитивно. Погляди супротивників ялинки та проведення свята нам уже відомі. А ось аргументація куди більш численних її прихильників досить повно представлена, на мій погляд, у тексті нижче, який я дозволю собі розмістити з невеликими скороченнями:

У чомусь ми завжди любили переборщувати, а нині ця втрата почуття міри у деяких питаннях позначається тим різкіше. Ось, наприклад, питання про ялинки, що влаштовуються на Різдво у міських школах та різних дитячих притулках та яслах. Раптом виникає таке дивне питання: чи влаштовувати такі ялинки тепер, коли війна, і чи не слід суму, що витрачається на цей предмет, віддати на подарунки нашим воїнам? І навколо цієї пропозиції виникає ціла суперечка! Дозвольте — та це ж, по суті, зовсім безглуздо! Хочуть використовувати всю глибину почуття приязні та турботливості до наших солдатиків, які зустрічають велике свято в окопах, у важких бойових обставинах, — і чудово! Треба, зрозуміло, зробити все можливе, все, що в наших силах, щоб полегшити та скрасити життя і страждання наших славних захисників, але робити це треба не за їхній, так би мовити, рахунок! Це ж непогано: взяти у дітей, щоби було що послати батькам! Подумайте: чиї діти в значній частині навчаються в міських школах і чиї діти більшої нині розташовані в наших притулках, яслах та дитячих їдальнях? Покликаних на війну батьків. І ось, у цих, головним чином, дітей хочуть відібрати ялинку, їх саме хочуть позбавити тієї втіхи, яку дає ялинка як розвага і як джерело маленьких матеріальних благ у вигляді подарунків. Мало того, скажу ось що: мені здається, що на втіху матерям і дітям мобілізованих (у школах неодмінно повинні знати ці сім’ї) слід роздати ще більше ласощів, книжок, іграшок, речей, більше, ніж зазвичай, тому що вони зараз сироти наші, хоч би, Бог допоможе, тимчасові, але сироти. У будинках людей достатку, не говоримо вже про багатих, ялинки будуть. Який педагогічний та психологічний сенс позбавляти дітей цього задоволення, зворушливо-прекрасного у своїй ідеї? Інша справа, як можуть розпорядитися своїми подарунками та отриманими грошима діти таких сімей! Адже рівності немає між ними та тими сім’ями та дітьми, про які ми говоримо — рівності ні щодо душевного гніту, ні матеріальних позбавлень. Заговорили про заміну, не подумавши. У нас так раді «новій думці», особливо сміливій. Не має сенсу, щоб міське управління, його училищна комісія, які відповідають за ялинки, щоб вони позбавили бідних міських дітей звичного блага, про яке вони мріють цілий рік, і таким чином ще сильніше погіршать їхнє становище. Адже це що таке буде? Остаточно занурити малюків з їхніми матерями в море смутку та сліз, замість радості та любовного привітання! Місто несе величезні, нечувані досі витрати (розумію під словом «місто» весь Харків); але що ж можуть заощадити на ялинках? Якщо міське управління не має суми для цього, нехай зроблять приватний збір, і в один день легко зібрати ті три-чотири тисячі рублів, які потрібні для цієї справи. Дадуть із легким, радісним почуттям і діти заможних сімей, та їхні батьки, і матері. Дадуть і тим притулкам і яслам, які не мають такого сильного опікуна, як міське управління. Як не дати? Помилуйте! Треба дати, багато дати, рада тих самих батьків, які в цьому доброму нашому пориві знайдуть для себе і велику радість, і нову енергію, щоб виконати до кінця свій святий обов’язок захисника рідної землі! Найдорожче і для них, і для нас – діти!»

Також варто зазначити, що і серед самих солдатів, які перебувають на бойових позиціях, ідея з відмовою від проведення ялинок підтримки не отримала і була сприйнята як «Скривдити дітей заради нібито потреб армії?!» На сторінках газет імперії почали з’являтись різні гнівні листи від захисників. Наприклад у «Вечірньому часі» чималого шуму наробив опублікований лист одного командира артилерійської батареї, в якому категорично заперечувалась необхідність дитячої жертви та її приємність воїнам, оскільки, за словами автора, «вона принесена коштом тих, які складають частину живої душі цих самих воїнів».

Ну, а напередодні Різдва, 24 грудня, нарешті висловив свою позицію й один із найголовніших і найзатятіших противників улаштування шкільних ялинок у Харкові. Зокрема, голова міської училищної комісії, професор Микола Федорович Сумцов. Суть її, якщо коротко, полягала в наступному:

1. Усі великі училищні приміщення зайняті під лазарети. На організацію ялинки при великих школах необхідно не лише чимало грошей, а й часу вчителів та великих приміщень. Ні того, ні іншого через воєнний час зараз немає.
2. Вводити до розрахунків приватні пожертвування нині через крайню напруженість приватної благодійності представляється негідним.
3. У постановах училищної комісії про відмову проведення у навчальних закладах ялинок немає жодної «помилки» чи «необдуманості», а є лише відомого роду розсудливість та обережність. Через те, що училищна комісія якраз зважає на важкий пережитий момент і знаходить доцільніше, щоб ялинкові засоби були використані не на «арлекінські ковпаки» і брязкальця для дітей солдатів, а на фуфайки та ліки для їхніх батьків.
4. Зрозуміло, добре було б приховати важку правду життя у позолоченому ялинковому горіху. Але, на жаль, на харківських кондитерських фабриках не виробляють чудодійних цукерок. Та й чи потрібні вони? Адже діти віком 8-12 років далеко не такі прості та наївні, як часто здається дорослим. Вони мають почуття правди життя. Потрібно було бачити, як легко і просто вони примирилися з тим, що не буде ялинки, коли їм було пояснено, що, мовляв, ялинки коштують грошей, а тепер кожна копійка може стати в пригоді для їхніх батьків та братів. І, разом з тим, з яким при цьому щастям та задоволенням вони висловили у відповідь своє бажання взяти участь у хорах та оркестрах для відвідин на свята лазаретів.
5. Від дітей ялинки нікуди не втечуть; не один рік вони залишатимуться дітьми.
6. Замість ялинок з більшою користю та доречністю для школярів можна влаштувати синематограф, благо у міста є свій апарат та своя колекція картин. Також можна організувати такі розваги, як ранковий спектакль з вибором цікавої для дітей п’єси, наприклад «Подорож капітана Гранта».

Але, попри всі патріотичні заклики, заборони та зречення, на свята у місті Харкові було тепло та радісно. У лазаретах для поранених та хворих, притулках, яслах, приватних школах та безплатних їдальнях були вбрані ялинки, грала музика, читалися вірші, звучали сміх, жарти та, звичайно ж, були подарунки. Не було всього цього лише у міських школах. Тому чимало мешканців Харкова висловили побажання Миколі Сумцову та училищній комісії, щоб ялинки у 1915 році були багатими та тим самим винагородили учнів за понесені позбавлення з нагоди воєнного часу. Ну, а про те, наскільки патріотично чи ні було ставити ялинку у Харкові, більш ніж чудово, на мою думку, висловився тоді журналіст газети «Ранок» Олександр Захарович Замошніков. Саме його словами мені й хотілося б завершити сьогоднішній текст:

Красива ялинка з розпатланою зіркою на верхівці, а під ялинкою щаслива родина. Яка мені справа, що це незграбний лубок, і що ялинка – це німецький звичай? А якщо я люблю ялинку як своє дитинство, як нянині казки, як материнську ласку? Може, любити молодих дівчат і цілувати кохану жінку — теж німецький звичай? У такому разі, даруйте, я німець. Німець, німець і німець!