Все таємниче та неймовірне завжди викликало у людей інтерес. Численні легенди та перекази про відьом та привидів Слобідської України, а також нашого міста можна знайти і в книгах, і в газетах, і журналах ХІХ— початку ХХ століття. Тема слобожанської містики – це просто бездонна криниця скарбів. Цього літа я нарешті повернувся до відпрацювання матеріалів за легендами та міфами Слобідської України.
Чого тільки не писали на той час про відьом! Наприклад, київський історик Микола Дмитрович Іванишев у 50-х роках XIX століття записав історію про відьму, яка мешкає у передмісті Харкова, Журавлівці. За місцевими розповідями, була вона дружиною коваля. Займалася звичайними відьмівськими справами: псувала корів та «командувала своїм чоловіком». Саме через активне командування дружини чоловік вирішив повіситися, та з петлі вчасно зняли. Хм, може, чутки й не були безпідставними…
На початку 1880-х у Бабаях стався казус, про який навіть написали в харківських газетах. Місцеве населення вважало одну літню жінку (віком понад сімдесят років) відьмою. Зрозуміло, провину за всі нещастя, що відбувалися в селі, приписували виключно її злим чарам. Одного разу пронісся Бабаями слух: «Відьма померла!!». Все село зібралося біля її оселі, щоб подивитися на мертву відьму. Принесли труну, послали за священником, і тут від такого галасу стара опам’яталася з гучним криком і зажадала собі меду. Зрозуміло, що після такого випадку місцеві жителі ще більше почали боятися «відьми».
1886 року в місцевих газетах писали, що в приміському тоді харківському селі Основі поширилася чутка, ніби до місцевого двадцятирічного парубка Павла Онищенка вже як чотири місяці ночами регулярно приходить відьма. Причому приходить вона до нього у вигляді білої собаки з людськими пальцями на лапах. І де б не ночував Павло, знаходить його собака і вмить перетворюється на прекрасну дівчину, починає його обіймати, цілувати… Звичайно, такі чутки не на жарт схвилювали місцевих селян. Причому настільки, що 4 червня близько 22:00 біля будинку Онищенка зібрався такий натовп з осиновими кілками, що, за свідченням очевидців, просто яблуку не було де впасти. Однак хтиву відьму так і не спіймали. Про постраждалих білих собак також не повідомляється.
А ось вам історія про «слобожанську Червону Шапочку». У ті ж вісімдесяті роки XIX століття містом Слов’янськом пронеслись чутки, що ніби в саду одного місцевого обивателя, поблизу мінеральних вод, з’явився якийсь хлопчик у червоній шапочці, трьох чвертей зросту. Хлопчик цей ніби мав властивості надприродні: він, наприклад, міг раптово з’являтися і так само раптово зникати. Для дорослих він нібито був невидимий. Остання обставина трактувалася місцевими жителями, втім по-різному. Одні казали, що він з’являється з дупла дерева і бачать його лише чоловіки. Інші запевняли, що він стрибає деревами. Інші стверджували, що хлопчик говорить, але тільки з іншим хлопчиком, сином господині саду. Останній, хлопчик 8-10 років, запевняв, що він неодноразово розмовляв уже з чудовим хлопчиком у червоній шапочці. 4 липня до місця явища дивного персонажа ринула маса цікавих. Набожні старенькі почали вже тягати пироги до дупла дерева, клали гроші та воскові свічки. Дерево зрубали, в дуплі нічого не знайшли; але хлопчик, син господині, присягався, що говорив із чудовим хлопчиком. Свідчення дитини підтверджував хлопець років 18, який нібито бачив одного разу хлопчика в червоній шапочці та хотів зловити його, але той раптово зник.
Нещодавно, була опублікована моя стаття «Слобожанський полтергейст: про містику та історичні документи». Йшлося про найвідоміше містичне місце на Слобожанщині. Однак не вистачало в історії про Липецького полтергейсту якогось початку і гарної зав’язки. І ось, нещодавно працюючи з одним виданням, я знайшов недостатню ланку, що робить історію по-справжньому захопливою.
Від одного старого я чув таку розповідь: років тридцять тому, у селі Липцях Харківського повіту була пересильна в’язниця у будинку місцевого обивателя. Один арештант, чимось скривджений, сказав, що в цьому будинку довго його пам’ятатимуть, і справді, незабаром, як він пішов, у будинку з’явилися таємничі стуки, полетіли в різні боки каміння, так що довелося освячувати будинок, а з Харкова для огляду його виїжджала адміністративна влада…
Найцікавіше, що пише це відомий нам Микола Сумцов у 1891 році. Нагадаю, що книга Олександра Миколайовича Аксакова «Провісники спіритизму за останні 250 років. Видатні випадки мимовільних медіумічних явищ з 1661 року і перехід до експериментальних у 1848 році», в якій він повністю опублікував «Липецьку справу», була видана в 1895 році. Ну а тепер поговоримо, мабуть, про наймістичніше місце нашого міста, овіяне чималою кількістю легенд. Відомо, що на місці нинішнього Дзеркального струменя був раніше старий Мироносицький цвинтар. Закрили його вже наприкінці XVIII – початку XIX століття. Згодом на місці скасованого цвинтаря з’явилася Мироносицька площа, тож через цвинтар стали не тільки ходити, а і їздити. У «Спогадах сторожила», що розміщувалися у вигляді невеликих нотаток, а потім виданих окремою книгою у 1933 та 2012 роках, Василь Парфентійович Карпов, який жив у середині XIX— початку ХХ століття, дуже яскраво описує ті місця:
На Мироносицькій площі, після тривалого паркану від рогу вулиці, був будиночок у три віконця, що належав Сливицькому і дивився на широку площу, заставлену густо пам’ятниками, огорожами, капличками, надгробними плитами, простими могильними пагорбами з хрестами біля узголів’я. Чимало було чавунних, кам’яних і мармурових плит із норами, наче ранами, від землі, що провалилася в склеп. Уся ця картина повної руйнації та зневаги до місця поховання колись померлих людей і навіть до ладу та добробуту, стояла багато і багато років, наводячи страх і жах на обивателя патріархальної старовини й вночі, і вдень. У кинутих на свавілля руйнівного часу каплицях, капличках і різних склепах з початку днів весни поселялися люди злої волі та розбещеної вдачі та жили там як у своєму кутку. Часом, ночами, для того, щоб не так відкрито тримати свій притулок на очах у всіх, ці люди гніздилися в підземних склепах, збудованих із цегли зі склепіннями у вигляді невеликих льохів. Там, сидячи на трунах померлих, вони при світлі сальної свічки або каганця грали в три літа. У темні ночі з цих усипальниць виднівся червонуватий вогник і йшов дим, що застилав собою склепи та могили. Це в склепах готувалася вечеря; мармурова надгробна плита зображала собою кухонний стіл, і тут, над трунами мертвих, йшла куховарство для майбутнього табльдота зголоднілих мешканців гробниць. Іноді невибаглива і весела компанія в цих усипальницях здійснювала вакханалії разом з прекрасною статтю, і тоді, крім світла, чулися ще й звуки бандури жебрака, найнятого грати для такого пишного балу.
Далі Карпов вказує на те, що саме Мироносицька площа у ті дні служила розсадником забобонів та різних легенд. Чого тільки не говорили тоді у Харкові про ті місця. Нібито мертві вилазили зі своїх трун, щоб ганятися за перехожими. Деякі з них вимагали від людей молитов, інші — огородження їхнього місця упокою від мирського бруду та суєти. А історії про те, що щоночі на Мирносицькому цвинтарі мертва дівчина встає з труни та бродить по всьому Харкову, шукаючи того, хто розорив її могилу і забрав з неї хрест, наводила на жителів нашого міста дикий жах.
Але, хай там як, люди будь-коли доби все одно ходили через цю площу, щоб дістатися, наприклад, до кінця Німецької вулиці або до вулиць, що примикали до неї. Варто зазначити, що під час дощів місце це перетворювалося, за словами сучасників, на «малу тундру». Тому нерідко траплялося, що людина, яка проходила через старий цвинтар, провалювалася в могилу. Той самий Карпов описує у своїй книзі дуже цікавий випадок. Якось восени якась Ірина Федосєєва зі своєю двадцятирічною дочкою Мотроною Безруковою пізно поверталися додому. Бажаючи скоротити шлях, вони пішли по діагоналі через площу. Одного разу юна Мотрона випадково наступила обома ногами на могильний пагорб і провалилися в нього. Намагання вибратися з могили результату не дали. Мати ж, почувши крики доньки про те, що мрець тримає її за ноги, кинулася з криками кликати людей на допомогу. Але на жаль, молодій дівчині судилося провести на цвинтарі в могилі всю ніч, оскільки ніхто з жителів нашого міста не зважився надати їй допомогу до світанку – така сильна була віра в блудних привидів і мерців. Дівчина ж після порятунку, переживши сильну гарячку, збожеволіла. Безумовно, той же Карпов у своїх спогадах міг щось прикрасити, а щось і придумати.
Однак головна цінність усіх цих історій у тому, що записані вони були саме в середині XIX— початку ХХ століття, є невіднятною частиною минулого нашого міста і дають уявлення про те, у що вірили наші предки. Отже, сидячи ввечері на лавочках біля того ж Дзеркального струменя, ви тепер можете розповісти друзям, що приїхали в гості, старовинні «цвинтарні байки»…