Кілька тижнів тому у статті про заповіти кінця XIX – початку ХХ століття я писав про те, що лікар Георгій Іванович Ткачов заповів частину свого чималого статку Харківському університету (якщо точніше, 75 000 рублів). На відсотки з цієї суми в нашому місті було засновано дві премії та сім стипендій. Провчити їх можна було, якщо дотримувалися таких умов:
…Стипендії видаються православним уродженцям міста Ростова-на-Дону, суто російського походження, відмінним старанністю, успіхом і добрими звичаями…
…У разі не успішних занять та несхвальної поведінки стипендіату він може бути позбавлений стипендії…
Подібна дискримінація у вишах тодішньої Російської імперії за національною чи релігійною ознакою була далеко не рідкісною. Та й в умовах отримання цікавих моментів було чимало. Тож про це сьогодні й поговоримо.
Отже, почнемо з того, що стипендії, а також посібники та премії Харківського Імператорського університету можна поділити на кілька категорій.
– Казенні, які призначалися на один рік. Затверджувалися вони правлінням університету для незаможних студентів на підставі подання факультетом даних про успішне зайняття науками та схвальне відкликання проректора про поведінку. Для отримання їх на ім’я ректора подавали особливе прохання, до якого додавалися такі документи:
а) свідоцтво про недостатній стан, заповнене за встановленою тоді формою;
б) різні докази успіхів у заняттях.
Стипендіати перебували під особливим наглядом декана та викладачів. Для збереження казенної стипендії на наступний навчальний рік було потрібне підтвердження декана про неухильне виконання студентом усіх умов. У разі ж несхвальної поведінки чи низької успішності студент фінансової підтримки позбавлявся.
Щоправда, у ситуації з такими, висловлюючись сучасною мовою, бюджетниками був і фактор дискримінації. Пункт №12 «Правил про призначення студентам стипендії, допомоги з казенних сум та про звільнення їх від плати» чітко вказував, що фінансова підтримка із сум Державної скарбниці призначається студентам лише християнського віросповідання.
По закінченні університету всі колишні стипендіати мали відпрацювати за кожен рік стипендії на державній службі, яку призначає уряд, півтора року. Уникнути цього можна було у трьох випадках:
1) Якщо протягом пів року після отримання диплома держава не надавала місце роботи.
2) Якщо вносилася сума, що дорівнювала ступеню, який був отриманий.
3) З особливого дозволу те що міністра народної освіти.
До 1913 року казенних стипендій у Харківському університеті було стільки:
— 20 ― «Західного Краю»,
— 13 ― медичних,
— 10 ― від міністерства народної освіти,
— 6 ― «Кавказького Краю»,
— 4 ― імені святих Кирила та Мефодія.
Усі вони звільняли студентів від плати за навчання. При цьому у пункті № 6 «Правил користування стипендіями Кавказького краю» читаємо:
Кавказькі стипендіати піддаються нарівні з іншими казенними стипендіатами тим умовам і правилам, які існують в університеті для осіб, які отримують казенні, і слухають ті самі курси, як і інші, з єдиним винятком, що ті зі стипендіатів, які не російського походження, можуть бути звільнені, якщо забажають, від іспитів у слов’янській мові та від слухання лекцій зі слов’янських мов та літератури.
Дивовижна толерантність щодо національного та мовного питання, скажу я вам!
Крім казенних стипендій, існували й численні приватні, які видавалися з відсотків сум, пожертвуваних університету, зокрема і за заповітом. Отримати їх, щоправда, також могли не всі учні. Різних обмежень в умовах було багато: наприклад, частина іменних стипендій призначалася студентам окремого факультету. Існували станові обмеження – наприклад, фінансову підтримку могли отримати студенти медичного факультету лише дворянського походження. Іноді в умовах чітко вказувалося, що стипендія видається незаможним студентам із конкретної губернії, повіту чи міста. Але це цілком нормально, коли заможні земляки дбають у чужому місті про своїх. Іноді зустрічаються умови й цікавіші. Наприклад, стипендіата не завжди обирало керівництво університету. Наприклад, хто отримає стипендію імені спадкового почесного громадянина, купця 1-ї гільдії Романа Осиповича Рубінштейна, вирішував старший представник цього роду. А присудження стипендії імені колишнього харківського міського голови Єгора Степановича Гордієнка залежало лише від волі його сина. Часто люди, які заповідали фінанси університету для започаткування стипендій свого імені, вказували в умовах отримання своїх родичів. Стипендію імені вдови харківського купця Євдокії Прокопівни Абрамової в 120 рублів могли отримати за рішенням правління студенти всіх факультетів православного віросповідання, щоправда, за одного цікавого застереження.
…Якщо онуки Є. П. Абрамової: Володимир, Микола та Леонід Кисличенко, або ще хтось із них вступлять до цього університету, то вищезазначена стипендія має бути вживана на сплату за слухання лекцій її онуків…
Те саме було з кількома стипендіями імені дворян Тихоцьких, у яких вказувалося, що отримати їх могли переважно родичі. Не забувались й вказувалися у таких випадках навіть однопрізвищники. Загалом, таких родинних стипендій у Харківському університеті було справді чимало. Хоча, погодьтеся, виглядає, якщо не вдаватися в деталі, гарно: і допомога бідним студентам, і меценатство, і стипендія імені себе коханого.
Нерідко серед обов’язкових умов для здобуття ступеня незаможним студентом, згідно з волею жертводавців, крім старанної поведінки та високої успішності, було також і неодмінне російське походження та православне віросповідання. Виглядає дуже дивно, враховуючи, що в тодішній Російській імперії та нашому улюбленому місті проживало чимало народів, які сповідували різні релігії.
Інші жертводавці примудрялися, навпаки, за умов отримання перерахувати кілька національностей. Приміром, кілька солідних стипендій імені Василя Івановича Феолога могли отримати лише російські, українські чи грецькі студенти. Більше, щоправда, стипендій у Харківському університеті, де як одержувачі вказані українці, я, на жаль, не зустрічав.
Та й на православ’ї, до речі, деякі меценати не надто зациклювалися, вказуючи на більш толерантне формулювання «християнського віросповідання». Як це зробило, наприклад, подружжя Гельферіхів. Ну, а частина заможних людей, навпаки, за умов отримання стипендії свого імені прямим текстом вказували: «Без обмеженнь факультету, національності та віросповідання».
Щиро радує, що представники інших національностей та віросповідань намагалися щонайменше не забувати про своїх і допомагати їм у нашому місті. Так, стипендію імені колишнього голови нахічеванського товариства статського радника Басакова у розмірі 275 рублів на рік могли отримати в Харківському університеті лише найбідніші вірмени з міста Нахічевань. Стипендія маріупольського купця Кирила Спіридоновича Таманова у 600 рублів надавалася лише дітям бідних греків із міста Маріуполя та повіту. Фінансова підтримка студентів-євреїв також, хоч і невелика, але була. Стипендія імені померлої дружини п’ятигірського купця Маргарити Марківни Межебовської надавалася виключно особам юдейської віри, які навчалися на медичному факультеті.
А завдяки великій пожертві від киргизів, які жили у Сирдар’їнській області, фінансову допомогу в Харківському університеті отримували студенти цієї національності.
Якщо чесно, я не знаю, як православне віросповідання чи російське походження могло впливати на рівень обдарованості та успіхів у навчанні настільки, що це була неодмінна умова отримання іменної стипендії. Однак, цілком логічним виглядає, коли представники інших етносів намагалися в міру своїх скромних сил підтримати своїх. Можна сказати, що наприкінці XIX – початку ХХ століття ситуація з отриманням казенних та приватних стипендій у нашому місті була дуже неоднозначною.