Знаєте, я все ще сподіваюся, що одного разу видам книгу про життя нашого чудового земляка Романа Максимовича Цебрикова.

Він народився у Харкові 1 жовтня 1763 року у сім’ї представника козацької старшини, який, втім, сам вийшов із козаків. Його батько-Максим Трохимович Цебриков помер рано, залишивши дружину та дітей без засобів існування. Сім’я жила бідно, грамоті Романа навчив його старший брат Іван, який проживав у Харкові. Він же влаштував його на навчання до Додаткових класів, які Роман закінчив у 1779 році та вступив на службу до канцелярії Київського губернатора. Того ж року він їде перекладачем при купцях Тихонові та Дехтєєві з Путівля. Потім вступає до Лейпцизького університету, де вивчає богослов’я, філософію, грецьку, латинську та давньоєврейську мови та купує сотні книг. У 1785 році Цебриков закінчив університет з похвальним атестатом, а повернувшись до Петербурга вступив до Колегії закордонних справ діловодом.

Прибувши до штабу Потьомкіна, він був чиновником з іноземної секретної експедиції, в 1789 році був зроблений у перекладачі, а в 1792 році наданий чином колезького асесора і нагороджений 4500 десятинами землі в Тираспольському повіті.

У тому ж році був присутній при місії надзвичайного та повноважного посла графа Якова Сіверса у Польщі. У 1799 році Цебриков отримав чин колезького радника, йому наказується мати у зберіганні цифірні ключі, найвищі укази та інші папери з секретної експедиції МВС, і з 1800 року йому доручається перегляд перекладів для газет, які виходять двічі на тиждень. З 1803 р. Цебриков – статський радник, а з 1806 – кавалер ордена «Св. Володимира» IV ступеня «за відмінну службу за генерала від інфантерії графа Будберха і переклад з німецької Шведської історії Олофа Даліна… У 1808 році нагороджується орденом «Св. Анни» II ступеня. З 1 січня 1811 року Роман Максимович Цебриков підвищено до дійсних статських радників, а 1817 року він представлений до ордену «Св. Анни» II ступеня з діамантами.

Крім службової діяльності, Цебриков займався літературними працями. Він працював над драматичним твором про взяття Бендера, вів щоденники та журнал військових дій 1788 року. Працював над перекладом із французької мови політичного трактату А. Гудара «Світ Європи не може інакше відновитися, як тільки через тривале перемир’я, або Проєкт загального замирення…». Німецький анонімний англійський твір «Листи до двох молодих заміжніх жінок про важливі предмети». За дорученням Катерини II він переклав з німецької «Історію шведської держави…» У.Ф. Даліна.

У перекладі Цебрикова з німецької виходять також: «Практична логіка, або Діяльна умова…» П. Війома; “Спостереження про відчуття прекрасного і піднесеного в міркуванні природи людини взагалі та характерів народних особливо” І. Канта; «Збори чудових творів, до законодавства та управління державного господарства, особливо фінансів і комерції, що стосуються…»; “Право кримінальне” П. Фейєрбаха; «Вибрані слова Масільйона, єпископа Клермонського». «Новий самонавчальний німецько-російський словник…» та ін.

Зібрана ним бібліотека налічувала понад 10 000 книг і належала, за свідченням сучасників, до найкращих приватних бібліотек свого часу. Серед знайомих та друзів Цебрикова були Карамзін, Фонвізін, Плавільщиків, Княжнини, Вірст, адмірал Крузенштерн, мореплавець та астроном Гамалія, композитор Бортнянський, відомий юрист та професор філософії Лодій та Радищев.

Роман Максимович Цебриков був одружений з Катериною Олександрівною Карауловою, сестра якої, Варвара Олександрівна, була одружена з генералом від інфантерії Б. Я. Княжніним, сином Я. Б. Княжніна.

Ось невеликий витяг з книги про нього, яку я хотів би видати:

…На останніх до Харкова станціях були чималі зупинки; але за всім тим ранком на другий день цього річного свята побачив версти за дві позолочені глави соборної та інших церков моєї батьківщини. Якими я в той час був охоплений відчуваннями після двадцятидворічного відбуття мого з місця, де я народився, того я вам не в змозі висловити словами; одне тільки те ще пригадати можу, що знаходився тоді, при багатьох химерних думках про минуле життя моє, в найтяжчому стані душі та серця. В’їхавши до міста, побачив у ньому велику зміну в будівлях; мене чимало здивувало безліч кам’яних будинків, де раніше стояли лише дерев’яні. Вже не здалося моєму погляду жодної дерев’яної церкви, яких було ще п’ять, коли востаннє з моєю батьківщиною розлучився. Так багато змінилося на вигляд цього міста через двадцять два роки; і це тільки під час проїзду мого через той помітив я, але, поживши з тиждень, і набагато більше побачив зміни в будівлях, вулицях та інш.

Тим часом я опинився на подвір’ї брата мого: увійшовши до кімнати, бачу прекрасну дівчину; вона поспішає до мене на зустріч – обіймаємось; вимовляє: дядечко, ми вас чекали щохвилини, отримавши останній лист ваш про виїзд вашому до нас з Петербурга. Тут виходить із бокової кімнати брат мій, високий, сухорлявий, застарілий, що відпочивав після заутрені; привіт, каже він, любий брате, – здоровий; – обіймаємось, цілуємось, проливаємо сльози радісні, сльози побачення, сльози разом і сумні, згадавши при тому про втрату найкращих у житті друзів наших; дружин безцінних, що залишили світ цей в одному місяці березні та померли через десять днів одна після одної. Серед цих перших наших обіймів і сліз входить інша племінниця, така ж прекрасна, як і перша, що наперед з’явилася, летить до мене в обійми. Брат мій каже мені, це менша моя дочка; та покличте старшу Вареньку: де вона, нехай залишить свою економію їдальню. Вони всі три мають за доморобством чергові дні свої. – З’являється, нарешті, і третя, мила, люб’язна, скромна дівчина, – і ті ж захоплення, ті ж захоплення, ті ж знову сльози: – матінки, тітоньки немає вже на світі!!! Наказав розбудити брата і малолітніх своїх трьох синів, моїх племінників; і знову обіймання, цілування, сльози; тут я згадав і про своїх малюків, які проводжають свята без мене, без матері! Потім душевні хвилювання мало-помалу вгамувалися: тоді я з великим задоволенням і більшим спокоєм духу міг розглянути милих моїх племінниць і племінників; жива радість розлилася в наших серцях, були мої, чому не міг я встигнути до першого дня свята Різдва Христового, веселість зображувалася на обличчях у нас; потекли промови, оживилися розмови: кожен мовив своє, повторював те, що тільки повнота серцевих відчуттів змушувала сказати, висловити, доповнити мову іншого. Подано чай; – і тут усі три племінниці намагалися мені догоджати найприємнішим чином, виявляти ласки, говорити, оповідати, судити; брат і я досить сміялися простодушної їх багатомовності; жвавість їхньої юності втішала нас; але приємність і легкість висловлювань полонила мене. Малятко племінники також не пропустили дещо лепетати та говорити про своїх відсутніх братиків, про побачення з ними та інше. Словом, бесіда ця наша була схожа на зібрання численне бенкетуючих; але члени цієї нашої розмови складалися з одних тільки кровних, що дали свободу дії душевних відчуттів своїх, які тільки можна було висловлювати на словах, без будь-якого зв’язку та найменшого примусу …”