Історія нашого міста та краю викликала інтерес не лише у сучасних дослідників. Вчені, які жили понад 100 років тому, також працювали в архівах, читали лекції, писали книги, висвітлюючи різні аспекти життя минулого міста та краю.

У наш час практично на кожному кроці можна натрапити на цитування книги «Історія міста Харкова за 250 років його існування», яку написали Дмитро Міллер та Дмитро Багалій. Можливо тому створюється помилкове враження, що про Харків до них ніхто не писав. Воно й зрозуміло: книга з гучною назвою, значна за обсягом, що пережила чимало перевидань і містить, без сумніву, найцінніший матеріал, воістину заслужила визнання як у сучасників, так і у нащадків. Однак сьогодні мені хотілося б згадати роботи Амфіана Лебедєва – менш відомого серед дослідників минулого нашого міста, ніж Міллер та Багалій.

Народився Амфіан Степанович Лебедєв 20 лютого 1833 року у сім’ї священника у селі Карпово Богородського повіту Московської губернії. Після закінчення Віфанської духовної семінарії (1852 р.) та Московської духовної академії (1856 р.) виконував посаду помічника інспектора в Московській духовній семінарії, викладача Херсонської духовної семінарії та Московської духовної академії. 1869 року радою Харківського університету на засіданні 9 квітня Амфіана Лебедєва обрали на кафедру історії церкви. А з 20 січня 1891 року його було призначено деканом історико-філологічного факультету (обіймав цю посаду він до 1901 року).

Про ставлення до Лебедєва в університетському середовищі Харкова можна дізнатися чимало цікавого з невеликої книги Єгора Кузьмича Редіна «Проф. А. С. Лебедєв. До його вшанування як декана історико-філологічного факультету, 1891—1901 рр.».

Новий декан, професор Владислав Петрович Бузескул, прощаючись із Лебедєвим, зокрема сказав:

Ви залишаєте своєму наступнику дорогу спадщину: дух колегіальності та єднання, чисту атмосферу факультетського життя, в якому не було інтриг, підступів і чвар… То був початок дев’яностих років, час, коли декан був начальником, з правом карати та милувати, і значення факультетської колегії було нікчемним… Ви, дорогий А. С., з’явилися не нашим начальником, а першим між рівними; змусили забути ті важкі умови, в які було поставлено факультетське життя, явили приклад поваги до принципу колегіальності, поваги до думок окремих осіб… Ви були представником принципу колегіальності, поваги до особистості, гуманності та наукових прагнень…

Дмитро Багалій, промовляючи про Амфіана Степановича, звертав увагу, що Лебедєв

здобув загальну повагу за прямий, чесний спосіб думок і дій, за прагнення правди та істини, за гуманність, доброту і голубину лагідність». До кінця своїх днів Лебедєв проживав у нашому улюбленому місті, брав участь в археологічних з’їздах, читав благодійні лекції. Наприклад, 4 березня 1901 року в актовій залі Харківського університету Амфіан Степанович прочитав лекцію «Християнська благодійність у давнину».

Звичайно, відхід із життя у віці 76 років видатного вченого та одного із засновників «Харківського історико-філологічного товариства» викликав скорботу серед його колег. За все життя Лебедєв написав чимало наукових статей та книг. Були вони присвячені спільній історії православної церкви та її діячам, сербському духовенству та Білгородській єпархії. Працюючи з документами Харківської духовної консисторії, Амфіан Степанович увів у науковий обіг чималу кількість документальних джерел із церковного життя Слобожанщини. У різний час їм було написано такі видатні роботи, як:

— Боротьба духовенства у Слобідській Україні у 18 столітті проти вечорниць (журнал «Мир», 1882 р.)
— Власницькі документи Сумського Успенського монастиря (1884 р.)
— Мандровані дяки у Слобідській Україні («Харківський календар», 1885 р.)

Надзвичайно важлива для історії нашого міста книга «Харківський колегіум як освітній центр Слобідської України до заснування в ній університету» (1885 р.).

— Духоборці у Слобідській Україні (1890 р.)
— Григорій Сковорода як богослов (1895 р.)
— Відомості про деякі архіви духовного відомства в губерніях Курській та Харківській (1902).

А ось на книзі «Про шлюбні розлучення з архівних документів Харківської та Курської духовних консисторій», написану Лебедєвим у 1887 році, я хотів би зупинитися трохи докладніше. Попри свій невеликий обсяг (загалом 30 сторінок), для історії Слобожанщини вона має величезне значення. Адже в ній дослідником на підставі архівних документів XVIII століття були докладно описані різні причини розлучень, які автор класифікує за декількома розділами.

З глави «Розлучення з хворобливого стану та статевої нездатності», наприклад, виявляється, що у 1786 році житель вже знайомого нам села Могриця Яків Коваленко увійшов до консисторії з проханням, у якому пояснював, що зять його, Захар Бобрицький, протягом двох з половиною років після одруження з дружиною своєю Єфросинією не виконував подружній обов’язок через нездатність. З цієї причини стурбований тесть просив розлучення. Запрошений лікар засвідчив нездатність чоловіка, а Єфросинії було надано дозвіл на одруження. Чим вона, до речі, швидко та скористалася. Через 11 років у Миропільське духовне управління з’явився сам Захар Бобрицький із проханням про дозвіл на одруження. У документі Захарій також вказував, що «ніякого хворобливого нападу він більше не відчуває в собі» і додавав до нього висновку лікаря міста. Але, мабуть, цього духівництву здалося мало. Бобрицького було відправлено на огляд до білгородського штаб-лікаря і лише після огляду він отримав від консисторії дозвіл на одруження.

А які слобожанські історії можна дізнатися з розділу «Розлучення по багатошлюбності»! На початку липня 1764 Ізюмський протопіп доніс на канцеляриста Максима Карпова. Виявляється, той покинув свою першу дружину Уляну та одружився без розлучення з якоюсь Іриною. На допиті Карпов зазначив, що дружину свою залишив, оскільки одружений був на ній насильно 10 років. Та й сама Уляна особливою вірністю не вирізнялася. Внаслідок чого Карпов подавав прохання на розірвання шлюбу, але, не дочекавшись рішення церковної влади, одружився з Іриною. Церковна влада вирішила перевірити сказане.

Виявилося, що Карпов дійсно від 29 квітня 1756 року подавав прохання до консисторії, в якому вказував, що у віці 13 років був виданий за 15-річну Уляну насильно. За словами Максима, за роки спільного подружнього життя його перша дружина весь час пиячила, чинила перелюб із різними особами, різні пожитки з дому таємно забирала, продавала, а виторгувані гроші пропивала. На допиті Уляна нічого не заперечувала, а навпаки, все сказане Карповим підтвердила, а також вказала, що з ним не хоче жити. Потім Уляна була віддана під розписку до запитання білгородському купцю Богатирьову, і консисторському сторожу Попову. Однак через деякий час вони повідомили, що Уляна, «поживши в Білгороді у різних чинів людей, близько року невідомо куди бігла, і її по різних місцях шукали, ніде не знайшли». Рішення Духовної Консисторії було досить справедливим.

“Карпова з першою дружиною розлучити, і, знайшовши її, від Ізюмського духовного правління прислати в консисторію під караулом, а потім, за зрадне життя послати її робити чорну роботу в Старооскільскій жіночий монастир, а Карпова з другою дружиною не розлучати”

Приклади слобожанських «розлучень із перелюбу» цитувати я не беруся. З огляду на те, що книга є у відкритому доступі, кому цікаво, той і сам може про них прочитати. А ось історії розлучень за взаємною згодою, на мою думку, варті уваги.

Наприклад, 1712 року жителя Мерефи Прокопа Деденка взяли татари в полон, у якому пробув 22 роки. Чекаючи на чоловіка 8 років, Олена Деденко вийшла заміж і народила новому чоловікові дітей. Повернувшись із татарського полону, Прокоп Деденко не став руйнувати 14-річний шлюб своєї дружини. А взяв лише 5 рублів для свого другого одруження та лист на доказ, що одружується вільно…

Історія нашого краю та міста – це невичерпна скарбниця дивовижних історій та фактів. Кожне нове покоління дослідників витягує ці скарби з архівних надр на поверхню. Однак, попри це, вже кілька століть інтерес до минулого Слобожанщини все одно не вичерпується.