У першій половині ХІХ століття не було у Харкові ні радіо, ні телевізора, ні інтернету. Навіть із газетами було не так, як на початку XX століття.
Через ці причини мемуари того періоду є для нас і до цього дня вкрай важливим джерелом, що дозволяє подібно до машини часу перенестися в той час, коли все найцікавіше у нашого улюбленого міста тільки починалося.
У 1887 році в першому томі «Харківської збірки» було опубліковано спогади «Харків 20-х і 30-х років».
Автором мемуарів був Фелікс Йосипович фон-Рейнгардт.
На початку тексту вказувалася коротка його біографія:
Автор справжньої записки про Харків, Фелікс Йосипович фон-Рейнгардт, уродженець м. Тавастгуса, у Фінляндії, виховувався у Ревельській гімназії та Харківському університеті (в останньому з 1827 року, а до Харкова прибув 1826 року). У Харкові лекції слухав з медицини та у Московському університеті тримав іспит на магістра фармації, потім мав свої аптеки у мм. Білгороді та Коротичі. Залишивши фармацію, склав іспити у Петербурзькому університеті на вчителя німецької мови, а у Харківському університеті на вчителя історії та географії. Після цього 25 років був викладачем у м. Харкові у 2-й та 3-й чоловічих гімназіях, у 1-й жіночій гімназії з часу її заснування до свого виходу у відставку та, крім того, був викладачем у всіх жіночих пансіонах та навчальних закладах Харкова, за винятком Інституту благородних дівчат. Зараз, як землевласник, проживає в с. Сінному, Богодухівського повіту, у своєму маєтку.
Ф. О., попри свій вік (75 років від народження, народився в 1812 р.), має свіжу пам’ять, так що при складанні своїх спогадів не користувався ніякими записами та довідками. Спогади свої, як старий педагог, він упорядкував і привів у систему. Зміст цих спогадів відноситься до двадцятих і тридцятих років; але дещо ввійшло сюди й з пізнішого часу. Ми були б дуже раді, якби справжня записка подала привід іншим старожилам м. Харкова викласти на папері свої спогади про рідне місто чи принаймні написати свої доповнення та поправки до цієї статті. Особливо цікавими були б записки професорів, ветеранів Харківського університету про свій час.
Ці спогади, написані яскравою та живою мовою, сповнені численними цікавими подробицями як про місто, так і про його мешканців, і цілком можуть вважатися енциклопедією Харківського життя першої половини XIX століття.
Через те, що тема алкоголю останнім часом на слуху, її ми й оберемо. Почнемо, мабуть, з нижньої шкали градуса і поступово підвищуватимемо його до кінця оповідання…
Наприклад, про пиво у Харкові Рейнгард пише таке:
Пивоварний завод Іскри за Харковом, поблизу застави по Іскринській вулиці та поблизу його ж вітряка, постачав Харків і околиці чудовим Малоросійським пивом, гідністю чи не вище Кочубеєвського з Диканьки. Пиво його густе, солодкувате і з грою. Так зване Баварське, біле, рідке та гірке, тоді ще у Харкові не було відомо. Привозилося з Москви у 20-х роках пиво біле Данильсона і Крона, яке через провезення покращувалося і гідно перевершувало той же продукт, який мені доводилося пити в самій Москві та Петербурзі; але дорого продавалося це пиво. У трактирі Шерикіна за пляшку брали майже по рублю асигнації
Безумовно, Фелікс Йосипович, як нинішні дослідники Харкова, Конторською екскурсією не водив. Однак у своїх записках цю вулицю він згадує. Саме завдяки його унікальним відомостям мешканці міста мають повне право виступити з ініціативою відкриття на цій вулиці музею горілки, бо там саме місце.
Горілчаний завод, для очищення хлібного вина та вироблення різних спеціальних горілок солодких та настоянок, існував лише один при конторі відкупника Козьми Микитовича Кузина на вулиці Конторській.
А ось що пише автор про те, що сьогодні називають наливайками та з чим нині пов’язано стільки сумних історій. Судячи з їхнього розташування, ситуація з того часу мало змінилася, і стоять вони на тих же знайомих місцях, що й понад сто років тому.
Малоросія користувалася тоді ще своїм привілеєм вільного винокуріння; в одних містах тільки, відданих на відкуп, горілка продавалася за високою ціною; з усіх боків, на околицях міста, великими дорогами за заставою, були влаштовані кордони та до кожного, хто входить і проїжджає до міста, підходив митник свідчити, чи несе, чи не везе корчмове вино. Довгі залізні, в сажень, і загострені щупи встромляв він у вози з сіном, соломою, або іншим товаром, суворо оглядав і нутро екіпажів що проїжджали, у чому йому перешкоджати не могли. Але за всієї суворості нерідко вироблялося корчемство, і горе тоді викритому! На місці злочину проводжали його з кордону прямо в острог, де він висиджував надалі до рішення кримінального суду. Робочий люд і взагалі мисливці до горілки та до того дешевої, мало в місті пили, а у вільний час, особливо у недільні та святкові дні, масами тяглися за місто на вольницю: у Філіппове село, на Основу, за Холодною горою до Кам’яного шинку, у 2-х верстах від Харкова, на Данилівку, або за містом до заїзду на Зміївській дорозі. Там при ціні в 8 або 10 разів дешевше за міську, натягувалися вони до становища риз і, хитаючись, з піснями, проходили повз кордони назад у місто. Але, на жаль, це задоволення недовго тривало: наприкінці 30-х років і на повіт накладено відкуп, і корчемство сильно поменшало.
Сучасній молоді було б, вважаю, цікаво дізнатися, що у 20-30 роках серед дворян…
горілку молодим людям не давали, і років до 20-25, принаймні в суспільстві, ніколи до неї не підходили — соромно.
