29 квітня 1918 року у Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд хліборобів. Саме на ньому верховну владу в країні було передано Павлу Скоропадському, якого там же проголосили гетьманом. Українську народну республіку було перейменовано на Українську державу, Центральна Рада оголошена розпущеною. В Україні встановився режим Гетьманату.
Люди, які жили на уламках колишньої імперії, вільні були приймати українське громадянство або відмовлятися від нього.
Як же було питання з українським громадянством у нашому з вами улюбленому місті в такому далекому 1918 році?
У фондах Державного Архіву Харківської області можна знайти напрочуд цікаві документи.
Почнемо із тих, хто приймати громадянство не побажав.
Як ми знаємо, у 1915—1918 роках у Харкові знайшли притулок численні біженці. Ясна річ, що рано чи пізно до їхніх планів входило повернення до рідних будинків. Через це українське громадянство вони приймати відмовлялися.
Серед них – і жителі Ліфляндської губернії:
І поляки, які мріяли повернутися на свої землі:
Здебільшого все це були офіційні та абсолютно беземоційні заяви. Відмови ж, написані росіянами, не такі формальні й категоричніші.
“Я, агроном Володимир Миколайович Покровський, російський громадянин, справжнім заявляю, що свого російського громадянства міняти не бажаю і підданим Української держави прошу мене не рахувати”.
«Зважаючи на те, що я уродженець Тульської губ. Єфремівського повіту /з міщан/, я на підставі п. 4-го закону про громадянство Української держави, маю честь доповісти ВАМ пан Староста, що я не бажаю бути підданим Української держави». (орфографія та пунктуація автора збережені)
«Все своє свідоме життя я вважав себе росіянином. Російська мова є моєю рідною мовою. Моя думка складалася під впливом російської літератури та російського мистецтва. Зважаючи на все викладене в справжній важкий для моєї батьківщини момент, я не маю сил піти від неї та тому покірніше прошу Вас прийняти мою заяву про відмову від українського підданства і видати мені посвідчення як російському громадянину».
А ось японцю Кім-Чан-Сану (він же носій імені Кінь-Шоо-Зень), який жив у селищі при станції Куп’янськ-Вузловий, Україна так сподобалася, що він вирішив стати її громадянином, і написав прохання:
Заяви мешканців нашого міста про прийняття до українського підданства часто були написані українською мовою.
Вкрай цікаво, що найчастіше в подібних документах замість «підданий України» писалося «тому, що я українець». Цей факт говорить про багато чого.
А от Генрієтта-Шарлотта Олександрівна Андерсон, яка прожила все своє життя в нашому місті, мабуть, так любила Харків, що просто «мала честь просити прийняти (її) до числа українських громадян».
Вдові полковника Анастасії Олексіївні Боженко свідоцтво про належність її та сина до Української держави було необхідним для «подання до Полтавського Кадетського корпусу».
Хай там як, найбільша цінність подібних заяв у тому, що вони написані чесно, нехай навіть часом емоційно. Люди, які їх писали, відверто вказували причину, через яку вони приймають або не бажають прийняти українське громадянство. Ось така ситуація складалася у Харкові більше 100 років тому.