У XIX – початку ХХ століття своєрідним «знаком якості» на продукції служило зображення державного герба. Ті, кому було дозволено ставити подібну позначку, гордо іменувалися «постачальниками двору його імператорської величності». Спочатку в Російській імперії це звання не регламентувалося законодавчими актами. Отримували його ті, хто безпосередньо забезпечував необхідними товарами та послугами неабияку імператорську сім’ю.

Проте вже 1856 року Олександра II запроваджує почесне звання «постачальника найвищого двору і великокнязівських дворів», і навіть затверджує регламент і сам вид знака. З 1862 року дозволяється вживання державного герба на вивісках та виробах фабрикантам, художникам та ремісникам, які постачали виготовлені ними предмети до найвищого двору або виконували замовлення для двору протягом 8-10 років. На 1901 рік це звання присвоювалося канцелярією міністерства імператорського двору за проханнями постачальників двічі на рік, на Великдень та Різдво. Тоді було затверджено і нове зображення знака.

Під щитом розміщувалася стрічка, де вказувався статус постачальника (найвищого двору його імператорської величності, імператриці Марії Федорівни, імператриці Олександри Федорівни чи великих князів і княгинь). Вказувався також рік присвоєння звання та видавалося спеціальне посвідчення із канцелярії міністерства імператорського двору з кольоровим зображенням знака.

Для надання цього почесного звання та пов’язаного з ним привілею права зображення державного герба потрібно було дотриматися таких умов:

1. Прохання на це високого дозволу;
2. Виконання постачань чи робіт для потреб найвищого двору;
3. Безперервність цих постачань чи робіт;
4. Відома тривалість їх протягом не менше 8-10 років (тобто участь у промислових виставках);
5. Провадження постачань або робіт безпосередньо особою, що випрошує отримання згаданого звання;
6. Постачання переважно з предметів власного виробництва або виробів з власних фабрик, майстерень та заводів;
7. Успішність постачань чи робіт, тобто справне, сумлінне, за порівняно меншими цінами виконання замовлень, засвідчене начальством;
8. Відсутність рекламацій (претензій) від споживачів.

Важливим було й те, що звання постачальників надавалося лише тоді, поки виконуються роботи чи постачання до високого двору. Крім цього, отримання почесного звання забезпечувало виробництво необхідним замовленням, за умови, що якість продукції буде гарною, а ціна товару не вища за звичайну.

Процес отримання звання починався з подання прохання до канцелярії. У документі підприємець вказував, за які послуги чи товари він хотів би отримати статус постачальника двору. Після цього канцелярія міністерства надсилала запити до всіх зазначених заявником установ, щоб з’ясувати, наскільки дана інформація є правдивою. Для цього було розроблено спеціальні питання для державних установ, на які слід було б відповісти.

1. Які саме роботи виготовляє чи які предмети постачає?
2. З якого часу почалися постачання чи роботи та коли припинилися?
3. Чи безперервно протягом усього цього часу виконувалися замовлення, постачання чи роботи?
4. На яку суму щороку?
5. Чи належать згадані у постачаннях вироби до власного виробництва, власних фабрик, майстерень та заводів?
6. Чи справно, сумлінно і чи за помірними цінами виробляються ці роботи чи постачання?
7. Чи заслуговує на повагу клопотання?

Далі вся отримана інформація аналізувалась і лише потім приймалося рішення.
Якщо ж у наведених відомостях виникали сумніви, слідувала відмова.

На цю тему в роботі «Купецтво в прагненні отримати звання постачальника імператорського двору» пітерського дослідника А. А. Журавльової можна знайти дуже цікавий харківський документ, що зберігається в Російському історичному архіві (РДІА).

Прохання спадкового почесного громадянина, харківського 1-ої гільдії купця Н. А. Полуектова.

Маю у Харкові фабрику кондитерських цукерок, мармеладу, пастили та різних сортів пряників, на якій знаходиться 350 душ робітників і ними виробляється щорічно 100 000 пудів зазначених творів. На тій фабриці з 1870 по 1873 рр. мною були представлені до найвищого двору покійного государя імператора Олександра Миколайовича різні прянощі, за що я отримав через Вашу ясновельможність 3 найвищі подяки. У 1876 році за всі доставлені пряники та інші кондитерські твори спадкоємцю російського престолу також був відзначений отриманням наймилостивішої подяки. З 1877 по 1880 рр. в продовженні турецької компанії постачав потрібні матеріали у головну квартиру його імператорської високості великого князя Миколи Миколайовича старшого та його імператорської високості великого князя Володимира Олександровича, за яку працю було відзначено званням постачальника їхніх імператорських високостей і правом мати на вивісці зображення герба їхніх імператорських величностей князів Миколи Миколайовича та Володимира Олександровича.

1899 року на звання постачальника двору надійшло 56 прохань. З них відхилено було 31, а прийнято 25. Слід зазначити, що цей статус присвоювався не підприємству, а власнику особисто, у разі зміни власника новий господар або спадкоємець мав отримувати звання заново.

Якщо ж претендент порушував хоча б одну з умов – відлік восьмиріччя для нього розпочинався наново. Наприклад, відомий виробник коньяків Микола Шустов вимагав звання постачальника імператорського двору цілих 38 років.

Набуття довгоочікуваного титулу дуже цінувалося підприємцями. Знак «постачальник імператорського двору» розміщувався на всіх товарних пакуваннях, розміщувався на рекламних вивісках, бланках фірми, візитних картках. Зрозуміло, що продукція з таким своєрідним «знаком якості» привертала більше уваги та підвищувала попит. Іноземні фірми також могли отримати це звання.

У різний час постачальниками двору були фірми, відомі нам і сьогодні:

• Фабрика роялів, Якоб Беккер;

• Торговий дім «Павло Буре» (годинники);

• товариство парфумерного виробництва «Брокар та К»;
• виробництво шампанських вин Л. С. Голіціна;
• горілчані заводи товариства П. А. Смирнова (суч. Smirnoff);
• фабрика ювелірних виробів К. Фаберже;
• товариство «Шустів та сини».

Однак постачальники двору працювали не лише на території тодішньої Російської імперії. Наприклад, «чайні королі» ― компанії «Перлов та сини»

були наприкінці ХІХ століття постачальниками чотирьох іноземних найвищих дворів, саме:

1. Його величності імператора Австрійського.
2. Його величності короля Румунського.
3. Його високості князя Чорногорського.
4. Його високості великого герцога Нассауського.

Звичайно, герби цих країн красувалися на всіх пакуваннях компанії. У Харкові ж чайна фірма «Перлов та сини» мала 2 своїх магазини:

• з 1866 року – на Торговій площі.
• з 1876 року – на Московській вулиці.

А ось в одного з найстаріших пивоварних підприємств у Російській імперії (що став з 1896 постачальниками імператорського двору), Шаболовського пивоварного заводу «Карнєєв, Горшанов і К°» з Харковом у середині XIX століття відносини не склалися.

1879 року московські купці відкрили в нашому улюбленому місті свій склад. Проте проіснував він лише рік і був закритий через вкрай незначний збут пива Шаболівського пивоварного заводу серед місцевого населення.

У Державному архіві Харківської області також можна знайти надзвичайно цікаву документацію, пов’язану з постачальниками двору.

5 листопада 1910 року канцелярія міністерства імператорського двору направила харківському губернатору запит «Про осіб, які користуються званням постачальників двору його імператорської величності та великокнязівських дворів». У документі висловлювалася стурбованість тим, що у низці фірм, які користуються званням постачальника двору, змінилися власники. Через це всі підприємства у Харкові, які мають право на своїх вивісках та пакуваннях розміщувати малий державний герб, слід перевірити.

У результаті таких підприємств у Харкові виявилося лише 3:

• товариство чайної торгівлі «Брати К. С. Попови»;
• цукеркова фабрика товариства «Жорж Борман»;
• торговельний будинок акціонерного товариства «Трикутник».

Про цукеркову фабрику товариства Жорж Борман жителям нашого міста відомо чимало. Однак чималий інтерес становлять і дві інші фірми.

Товариство “Брати К. і С. Попови” було однією з найбільших чайних торгових компаній в Російській імперії. На початку ХХ століття воно було величезною розгалуженою мережею торгових і виробничих структур і мало вісім відділень. До речі, харківське відділення з прибутковості посідало 3-тє місце й у 1914 році приносило 85 794 руб. прибутку.

Господарями фірми були дві купецькі династії: Попови та Абрикосові, які були у тісних родинних відносинах. Річ у тому, що власник компанії Костянтин Абрамович Попов та Олексій Іванович Абрикосов були одружені з рідними сестрами.

А ось тут і починається все найцікавіше. Адже одне з найкращих кондитерських товариств імперії «Фабрично-торгове товариство А. І. Абрикосова та синів» було головним конкурентом добре відомого нам Жоржа Бормана. Якому, напевно, могли снитися в Харкові кошмари, в яких жителі нашого міста запивали його смачні солодощі чаєм Попових.

Товариство російсько-американської гумової мануфактури під маркою «Трикутник» (ТРАРМ) було засноване 1860 року. Засновником компанії був американський комерсант Фердинанд Краузкопф, який приїхав до Російської імперії 1859 року. А вже 1861 року, через дев’ять місяців після запуску виробництва, «Товариство російсько-американської мануфактури» отримало свою першу нагороду за якість срібну медаль Мануфактурної виставки в Санкт-Петербурзі. За перші 50 років свого існування мануфактура виготовила 282 мільйони пар калош і стала одним із найбільших «гумових» виробників світу.

Окрім калош, фабрика «Трикутник» випускала іграшки, продукцію для важкої промисловості, а також непромокаючий одяг, гумові подушки та матраци. У розпал Першої світової війни “Трикутник” став основним постачальником гуми для автотранспорту та авіації. Харківська філія компанії на початку ХХ століття розташовувалась у будинку за нинішньою адресою вул. Полтавський шлях, 35.

Були в нашому місті філії та інших великих фірм, що мали горде звання постачальників імператорського двору, але з незрозумілих причин у документі не згадані.

Так що все найцікавіше тільки починається.