Як ми пам’ятаємо, увечері 15 квітня 2018 р. у так улюбленій багатьма поколіннями слобожан садибі у Старому Мерчику сталася пожежа. Одна з архітектурних перлин нашого краю палала кілька днів. Про причини займання, а також про те, хто винний, точаться дискусії. Але хай там як, факт залишається фактом – держава останніми роками нічого не робила для порятунку архітектурного об’єкта національного значення. Зрозуміло, у влади завжди є маса відмовок – економічна криза, тягар воєнного часу. Загалом, зберігати архітектурну спадщину завжди “колись” і «якось потім». А старовинні садиби тим часом горять собі потихеньку та руйнуються. Мені страшно навіть подумати, що залишиться на Слобожанщині за десять років і що зможуть побачити діти, що подорослішали, крім фотографій з наших подорожей.
Проте важкі часи тут бували й раніше. Наприклад, у середині 1940-50 років, коли в країні панувала повоєнна розруха. Мені хотілося б сьогодні розповісти про те, як були справи в Старому Мерчику, і про порятунок садиби відразу після перемоги у Другій Світовій війні. Влада на той час проводила досить детальну інвентаризацію архітектурних пам’яток старовини, внесених до Реєстру. Це було цілком доцільно, тому що багато об’єктів державного та регіонального значення постраждали або були знищені під час війни.
У списку архітектурних пам’яток Харківської області за 1945 рік за №80 знаходимо як саму садибу, так і її короткий опис.
Колишня садиба Шидловських, садибний будинок, служби, англійський парк, паркові споруди, арх. П. А. Ярославський. с. Мерчик, Харківська губернія, Валківський повіт.
У тому ж році приймається положення «Про пам’ятки архітектури та старовини». А вже 1946 року управління у справах архітектури при раді міністрів УРСР виділило кредит у сумі 60 000 рублів на обміри споруд садиби у Старому Мерчику. Для того часу це була велика сума, проте тут важливо зовсім інше. Інших подібних документів за 1944-1946 роки в архіві не знайдено. З чого випливає, що саме збереження садиби Старого Мерчика (а не садиб у Гїївці чи Шарівці) було приділено увагу насамперед.
12 вересня того ж року начальник Харківського обласного відділу у справах архітектури Б. А. Бондаренко підписав трудову угоду з В. П. Костенком, старшим бригади архітекторів із п’яти осіб. Передбачалося проведення таких робіт:
а) обстеження та складання дефектних актів та заповнення необхідних форм згідно з інструкцією;
б) обмір з натури семи будівель садиби та фотографування всіх фасадів, деталей та інтер’єрів та загальних видів;
в) замальовки з натури та складання за обмірами чистових креслень для альбомів;
г) складання монографічного нарису з підбором архівних та інших матеріалів.
Крайнім терміном здачі ряду виконаних робіт обласному відділу у справах архітектури було призначено 10 грудня 1946 року. У документі зазначалося, що садиба складається з наступних об’єктів:
а) палац двоповерховий із підвалом;
б) двоповерховий житловий будинок;
в) два одноповерхові житлові будинки;
г) дзвіниця;
ґ) склад;
д) каретна;
е) альтанка;
ж) парк зі ставками.
1947 року начальник Харківського обласного відділу у справах архітектури доповідав київському керівництву про те, що в садибі 1946—1947 років проводилися реставраційні роботи. А також вказував, що на їхнє продовження в 1948 році необхідно асигнувати суму в 70 000 рублів.
Результати роботи архітекторів, які проводили обміри у Старому Мерчику, ми можемо дізнатися з акту здачі-приймання до управління у справах архітектури при раді міністрів УРСР від 20 листопада того ж року.
До реєстру архітектурних пам’яток місцевого значення Харківської області було внесено низку коректив. Так, у 1948 році вказувалося, що стан дзвіниці поруч із садибою незадовільний, колодязь у парку зруйнований на 80%, стайні не існує, а сам палац потребує подальшого ремонту. Проте льох і криниця в садибному парку тоді ще були.
1949 року управління у справах архітектури при раді міністрів УРСР вирішило встановити охоронні дошки на трьох пам’ятниках архітектури Харківської області, а саме:
— на будівлі Покровського монастиря;
— у садибі у Гіївці;
— у садибі у Старому Мерчику.
Що було зроблено. Куди поділися встановлені тоді бронзові дошки, мені не відомо. Якщо чесно, я взагалі не думав, що вони там колись були.
Паралельно з проведенням реставраційних робіт у Старому Мерчику у 1950—1951 роках харків’яни порушують питання про внесення садиби до списку пам’яток республіканського значення та надсилають необхідну документацію до Києва. Для огляду та укладання охоронної документації 14 січня 1952 року садибу відвідав інспектор з охорони пам’яток архітектури Кутєпов. У своєму докладному звіті він написав таке:
Будівля колишньої церкви перебудована та зайнята під пекарню. Дзвіниця пізнішого часу побудови знаходиться в пошкодженому стані та не використовується».
Говорячи про центральну будівлю садиби, архітектор зазначає, що
Архітектура головного будинку за своїми особливостями виділяється серед пам’яток нашої області. Хоча загальна збереженість головного будинку може бути визнана задовільною, проте, будинок зазнав у різний час перероблень і змін, а також втрати значної частини декоративних елементів. Тому необхідно вжити заходів до реставрації цієї чудової пам’ятки садибної архітектури нашої області та нашої республіки.
Ось таке ставлення було до садиби Шидловських у важкі роки післявоєнного часу. Про те, як намагалися врятувати від знищення перлину Слобожанщини у середині 1950-60 років, я розповім обов’язково.
Через кілька днів після підпалу я мав розмову з доцентом кафедри реконструкції та реставрації архітектурних об’єктів Харківського національного технічного університету будівництва та архітектури, членом ICOMOS (Міжнародної ради зі збереження пам’яток та пам’яток) Володимиром Лопатьком. Говорячи про садибу, що згоріла в Старому Мерчику, він резюмував:
Розумієш, ставлення нашої держави до збереження пам’яток архітектури схоже на ставлення до пенсіонерів. Тобто чим більше і швидше дихнуть, тим менше на них витрачати гроші з бюджету.
Саме цими словами я хотів би закінчити сьогоднішню статтю.