Старовинний переказ свідчить, що наприкінці XVII століття за 20 верст від міста Охтирки, у селі Каплунівці жив благочестивий отець Іоан Ілліч Уманов. У 1689 році йому з’явився чудотворний образ Богоматері.

У день Різдва Богородиці (8 вересня) священникові наснився старець і повідомив про те, що за три дні до нього прийдуть три іконописці: один 70-ти, інший 80-ти, третій 90 років. Саме у старшого слід взяти зв’язку ікон, сім верхніх повернути іконописцеві, а от восьму, яка буде Казанською, залишити в себе. За це священникові були обіцяні від Богоматері милість та благодать. Вражений цим сновидінням отець Іоанн кілька днів дня постився, служив літургію. Третього дня, як і казав старець, все сталося. Повертаючись із церкви додому, священник зустрів іконописців, що йдуть до нього, яких привітно запросив до себе в будинок. Побачивши у старшого іконописця зв’язку з іконами, Уманов упросив старця дати йому восьму ікону, яка, як і було передбачено в сновидінні, виявилася копією Казанської Божої Матері. Старець віддав ікону, не взяв запропонованих за неї грошей.

Після цього два тижні ця ікона знаходилась у будинку священника. А на третьому тижні в ніч із суботи на воскресіння отцю Іоанну був новий сон, в якому йому з’явилася Діва надзвичайної краси та сказала: «Ієрею Іване, не тримай мене у твоїй храмині, віднеси мене до храму Божого». Прокинувшись, священник побачив, що його кімната осяяна яскравим світлом. Зібравшись із духом, він підійшов до ікони та побачив, сльози з очей лику Богоматері. Негайно після цього зібравши народ, він розповів їм про події останніх тижнів. Потім ікону після молебню урочисто перенесли до храму. На ім’я села її почали звати Каплунівською.

Ясна річ, що новоявлена ікона почала привертати увагу богомольців. У 1709 році через наближення шведської армії Карла XII до Слобідської України єпархіальне начальство наказало Іоанну Уманову чудотворну ікону Каплунівську перенести для безпеки в Харків.

Після заняття шведською армією Каплунівки Карл XII зупинився в порожньому будинку священника Іоанна Уманова. Воїни Карла, руйнуючи село, захотіли підпалити храм. Але всі їхні три спроби були марні. За легендою, це дуже здивувало Карла XII, і він нібито запитав Івана Мазепу, що був з ним, чим викликані такі дивні невдачі. На це Мазепа відповів: «Місцевий храм славиться чудесами ікони Божої Матері». За наказом шведського короля солдати почали шукати людей, від яких можна було б дізнатися більше про чудотворну ікону, та заодно і де знаходиться армія царя Петра. У результаті знайшли пастуха Григорія Журавля, якого привели до шведського короля.

― Де цар Петро? – Запитав його Карл XII.

На що пастух відповів:

― З чуток, у Харкові.

― А де ваша ікона?

― За наказом начальства взята священником до Харкова.

Тоді Карл, звернувшись до Мазепи, нібито сказав: “Дивися, якщо ми церкви без ікони не могли спалити, то там, де буде присутня сама ікона, мало нам надії на успіх”.

Відомо, що напередодні Полтавської битви цар Петро молився перед чудотворним образом ікони Каплунівської Богоматері, просячи у неї благословення та перемоги. Також перед битвою ікону носили по всьому війську і благословляли нею воїнів. Священник Іоан Уманов весь цей час перебував при чудотворному образі.

Надалі ікона Каплунівської Богоматері стала однією з найголовніших святинь нашого краю. Вже 1744 року в Харкові на підставі відомостей, отриманих від священника о. Іоанна Уманова склали розповідь про цю чудотворну ікону. Туди пізніше внесли свідчення про подальші зцілення та знамення, що були від ікони.

У самій Каплунівці згодом старий храм перебудували. Нову церкву освятили 29 червня 1798 року, а вже 1804 року саме Каплунівський храм вважався одним із найвеличніших і найкрасивіших у Харківській губернії. У XIX столітті в одному лише Богодухові відбувалося до восьми хресних ходів із цією іконою з однієї церкви до іншої.

Була Каплунівська церква у нашому місті.

Після 1917 року слід чудотворної ікони втрачається. Вкрай цікава доля нащадків Іоанна Уманова. Його син, онук та правнук були священниками при церкві у Каплунівці. У першій половині XIX століття рід Каплунівських був зарахований до дворянства. А ось далекий нащадок священника Уманова став відомим не менше, ніж його предок.

21 грудня 1865 року у нашому улюбленому місті народився Володимир Васильович Каплуновський. Початкову освіту він здобув у 3-й Харківській класичній гімназії. Після її закінчення Володимир вступає до Санкт-Петербурзького університету на історико-філологічний факультет, проте через деякий час переводиться на юридичний. Після отримання диплома І ступеня 1890 року Володимир Каплуновський працює у цивільному касаційному департаменті Сенату. Потім – у департаменті окладних зборів міністерства фінансів.

Потім він працював службовцем із земельно-заводського відділу в Кабінеті його імператорської величності (установі, яка займалась особистим майном імператора).

Як відомо, з регулярністю двічі на місяць, п’ятницями на квартирі поета К.К. Случевського збиралися поети та поетеси. Після смерті Случевського (25 вересня 1904 р.) учасники «П’ятниць» вирішили продовжувати зустрічатися на квартирах постійних учасників, назвавши збори на згадку поета «Вечорами Случевського». Володимир Каплуновський, який чудово поєднував державну службу з літературною діяльністю, був одним зі співзасновників цього гуртка. Згодом його обрали секретарем правління. Слід зазначити, що літературою він почав захоплюватися ще в ранні роки. Перші друковані твори Володимира Василевича було видано саме у нашому місті у 1884 році. Не виключено, що тоді ж він додає до свого прізвища на згадку про предків як літературний псевдонім другу частину ― Уманов. Крім написання віршів, романів, повістей та оповідань, що публікувалися у численних літературних журналах того часу, Уманов-Каплуновський активно займався перекладами західнослов’янської літератури. Завдяки цьому у дореволюційні роки (з 1885 по 1905 рр.) В.В. Умановим-Каплуновським було опубліковано книги перекладів болгарських, сербохорватських поетів, боснійських, словацьких та русинських народних пісень. Листувався Володимир Васильович і з одним із найвідоміших болгарських поетів ХХ століття, «патріархом болгарської літератури» Іваном Вазовим. Його збірку «Слов’янська муза» Уманов-Каплуновський переклав російською мовою і написав чудовий нарис «Іван Вазов — народний болгарський поет-громадянин» № 112 за 1908 рік у журналі «Історичний вісник».

Також Уманову-Каплуновському належить один із варіантів перекладу «Марсельєзи» та комедії Сент-Огана Лефевра «Старість Донжуана».

У вже знайомому нам журналі «Столиця та Садиба» Уманов-Каплуновський входив до складу авторів так званого «неформального поетичного відділу». Не менш цікавою є тематика статей Володимира Васильовича і в журналі «Історичний вісник». Свої статті Уманов-Каплуновський присвячує Францу Преширну — видатному словенському поетові, засновнику новітньої словенської літератури та автору слів гімну Словенії. Пише спогади про відому і донині у Харкові Євлалію Кадміну. 1906 року розповідає про М. Л. Кропивницького та його український театр. А в нарисі 1914 року «Поет Григорій Головков» Уманов із прикрощами згадує про свого товариша з Харківської гімназії, талановитого поета Головкова, який покінчив життя самогубством у 1892 році.

Будинок подружжя Уманових-Каплуновських у Петербурзі (Велика Пушкарська вулиця, 69; вулиця В’язова, 7) та Чугуєві (де жив батько Володимира Василевича) охоче відчиняв свої двері літераторам того часу. Так, прекрасний поет срібного віку Дмитро Михайлович Цензор, який якось бував у них у гостях у 1915 році, жартома присвятив дружині Каплунівського Варварі Олександрівні вірш:

Хай буде всякої тварі
Відомо назавжди
Що у господині Варі
Чудова їжа!

Дружили Уманови-Каплунівські та з Іллею Рєпіним.

Після 1917 року Володимир Васильович прийняв радянську владу, за радянських часів був членом союзу письменників. Помер 1939 року. Спадщина Уманова-Каплуновского зберігається у кількох закордонних архівах.

У рідному місті прекрасного та відомого письменника, поета, прозаїка та перекладача, на превеликий жаль, зараз мало хто пам’ятає…