Слобожанщини багато не буває. А наш край прекрасний у будь-яку пору року.

Тому 29 жовтня наша дружна Накипіло-УАР команда, яка складається з мене, Інни Роменської, Олексія Сорокіна, Ольги Дзюби, Романа Ткача та Олександри Кисіль, знову вирушила в дорогу. Погода була похмурою та сірою, що для кінця жовтня не рідкість, тому вирішили відеозйомку не робити, а обмежитися фотографіями. Тож у нас вийшла не експедиція, а скоріше розвідка боєм, щоб потім повернутися в ці місця навесні чи влітку.

Спочатку основним пунктом призначення був хутір Альоша. Про його існування я дізнався давним-давно завдяки чудовому сайту “мій Тростянець”. На ньому в розділі «Тростянець та околиці» була розміщена наступна інформація, а також фото.

Альоша.
За два кілометри від автодороги Тростянець – Лебедин знаходиться занедбаний лісовий хутір Альоша. Нині у Тростянці мало хто знає про його існування, хоча ще кілька десятків років тому тут, під віковими дубами, стояли будинки, жили та працювали люди. Хутір Альоша відомий із середини 19 століття, коли на березі лісового озера поміщиками Марковими було збудовано винокурню. Поряд із заводом, на природному пагорбі, було побудовано казарму для робітників, розраховану на проживання 10 осіб.

Усі будівлі були дерев’яними, вкриті черепицею. До наших днів завод не зберігся, а від казарми залишився лише каркас будівлі та дві зруйновані печі. Люди жили на хуторі десь до 70-х років минулого століття, займалися роботою в лісі (посадка, вирощування та рубання лісу). Була лише одна вулиця, на якій стояло близько десятка будинків. Під час війни в Альошу переселилося багато сімей зі спаленої німцями Оводівки. Частина з них повернулася після війни назад, а дехто залишився жити серед лісу. Були такі, хто мав удома і в Альоші, і в Оводівці, а жили в них по черзі кілька років.

З огляду на те, що ні на яких інших інтернет-ресурсах інформації про це місце не було, у мене виникли сумніви щодо існування «Альоші» як такого взагалі.
Однак попрацювавши з триверстовими картами Шуберта ХІХ століття

та картами генштабу,

я зробив приблизну звірку, орієнтуючись на те, що місце, куди ми їдемо, має бути розташоване трохи вище Оводівки. На свою радість тепер можу сказати, що мій споконвічний скептицизм був не обґрунтований – місце таки існує. Через те, що світловий день давав місце для маневру, я вважав, що безглуздо було б обмежитися відвідуванням лише покинутого хутора. У результаті корективи та правки до маршруту були внесені буквально за 30 хвилин до виїзду з дому. І вони того таки коштували. Ранок 29 листопада. Для того, щоб виїхати на лебединську трасу, проїжджаємо через Тростянець. Вбачаючи пам’ятник Леопольду Кенігу, не можемо не зробити зупинку. Навколо все доглянуто, чисто та красиво.

Порадившись, «Альошу» вирішили залишити ми наостанок. З урахуванням того, що гарна архітектура рідного краю у пріоритеті, першим об’єктом стала Іоанно-Предтечівська церква у селі Рябушки. У книзі Філарета Гумілевського «Історико-статистичний опис Харківської єпархії» читаємо:

Перший храм на честь Різдва св. славетного Пророка Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна збудовано тут у 1770 р. поміщиком Іваном Тимофійовичем Красовським. На місці, де нині стоїть слобода Рябушки та сама церква, так розповідають старожили, жив колись хутором один тільки селянин, на прізвище Рябушка і на всьому просторі, де стоять нині слобода та церква, зростав величезний дубовий та березовий ліс, а внизу за течією річки Ольшаної був луг. Залишки всього цього видно ще й нині… Іван Тимофійович Красовський, який жив до 1770 року в Лебединському повіті у селі Тимофіївці, полюбив місцеперебування Рябушек, де більша частина лісу і землі належала йому і, рухомий благочестям, з благословення Преосвященного Самуїла, єпископа Білгородського та Обоянського, в 1770 році, перш ніж побудував собі будинок, заклав дім Божий, і з того часу постійно вже жив у Рябушках, куди переселив і частину своїх людей. У 1771 р. вересня 11 д. церква освячена Лебединський протопопом Іоанном Шкурським.

Гостював у Івана Тимофійовича Красовського у маєтку також і улюблений на Слобожанщині Григорій Сковорода. Одну з вулиць у Рябушках названо на честь уродженця села генерала від інфантерії, учасника наполеонівських, двох російсько-турецьких та перської війн, а також учасника придушення польського повстання Опанаса Івановича Красовського.

З 1869 до 1878 рр. 10-й Уланський Одеський полк дислокувався в Лебедині. Його ж 2-й ескадрон розквартирували в Рябушках. У 1886 році на місці старого дерев’яного храму була коштом парафіян побудована кам’яна Іоанно-Предтеченська церква. Попри пластикові вікна і сліди руйнування, вона досі тішить погляд і заслуговує на те, щоб нею милувалися.

Бував у 1875 році в Рябушках та єпископ Харківський та Охтирський Сава. У своїх мемуарах він пише:

О 9 годині вечора прибув я в слободу Рябушку і зупинився на нічліг у будинку благочинного, священника Томашевського. Будинки в цій слободі розташовані в одну лінію протягом 7 верст. Церква знаходиться майже у середині слободи. Через пізній час я не міг добре її оглянути.

Минули роки, а село Рябушки так само розтягнуте вздовж дороги. Та й храм досі у центрі стоїть. Тішить, що є в цьому динамічному житті щось вічне… Швидко проносяться повз нас старовинна архітектура прекрасного повітового міста Лебедін. Але ми не зупиняємось навіть на мить, щоб помилуватися чи сфотографувати цю слобожанську красу. Наш шлях лежить в південно-західному напрямку, місце під назвою Боброво.

Наприкінці XVIII століття було в ньому 3 панські будинки:

• титулярного радника Неплюєва з садом та винокурнею;
• штабскапітана Горобцева;
• Прапорщика Андрія Васильовича Рославцева.

Потім володіння бобрівських поміщиків було викуплено Бухаріними, чий рід був на той час дуже відомим і дуже впливовим. 1832 року завдяки шлюбу Віри Іванівни Бухаріної з Миколою Миколайовичем Анненковим маєток переходить до останніх. До речі, із Вірою Іванівною ми вже зустрічалися раніше. Адже за участь у Всеросійській сільськогосподарській виставці в Харкові в 1887 році вона отримала похвальну грамоту.

При кам’яній садибі у Бобровому знаходився дерев’яний храм святого Миколая, збудований на гроші парафіян у 1730 році. Проте вже 1846 року храм було перебудовано Вірою Іванівною. Було оновлено дерево, підведено кам’яний фундамент. У 1891 році на її кошти поряд на цвинтарі був побудований кам’яний храм на честь Святого Миколая. Власники Боброво були, як я писав вище, людьми дуже знатними та заможними. Ряд надзвичайно цікавих історій, пов’язаних з ними, я неодмінно ще опублікую. А сьогодні мені хотілося б поділитися тут іншою своєю дивовижною знахідкою. Річ у тому, що описів самої садиби та храму тих часів відомо дуже мало. Проте в автобіографічних записках високопреосвященного Сави мною вони таки були знайдені. Адже влітку 1875 року архієрей Харківської єпархії гостював там. Ось що він пише:

Після обіду в хаті благочинного Ходського залишив Лебедін і на нічліг приїхав у село Боброве, де дуже привітно прийнятий був знатною поміщицею Вірою Іванівною Анненковою, вдовою генерал-ад’ютанта Анненкова, колишнього Київського генерал-губернатора. Віра Іванівна показувала мені 11 томів листів і телеграм від її покійного чоловіка, і на підставі цих матеріалів вона спробувала скласти його біографію.
Бобровська церква, що знаходиться при будинку поміщиці, утримується дуже пристойно. У вівтарі стоїть ікона із зображеннями різних святих, піднесена покійному І. Н. Анненкову 6-го грудня 1863 р. громадянами Києва, під час перебування його там генерал-губернатором.

Поблизу церкви — народна школа, в якій навчалася одна з дочок пані Анненкової, а при школі відкрита чайна для селян, яку вони могли відвідувати у певні години дня. Ту й іншу я оглянув і провів випробування дітям з усіх предметів, які викладаються в школі, чим приніс велике задоволення наставниці-пані. Садиба генеральші Анненкової розташована на чудовій місцевості. Великий кам’яний будинок стоїть на піднесеному пагорбі, від нього вниз спускається великий тінистий сад, що омивається річкою Псел. По березі річки йдуть на досить далеку відстань заливні луки.

Проте донині садиба не дожила, оскільки у повоєнні роки була розібрана. Речі ж із неї й досі можна побачити у Лебединському художньому музеї. Нині на її місці поля.

Храм святого Миколая, який є найстарішим дерев’яним храмом на Слобожанщині, має статус пам’ятки архітектури місцевого значення з охоронним номером. Результати турботи держави про такий унікальний для нашого краю об’єкт можете побачити на фото.

Ні ні! Це не декорація зйомок фільму жахів, це наша реальність. За тим, що називається документами «пам’ятником архітектури», знаходяться залишки стародавнього цвинтаря. На якому можна ще побачити надгробне каміння колишніх власників.

Через кілька годин перебування у Бобровому ми повернулися на лебединський трасу і наприкінці нашої недільної подорожі таки відвідали хутір Альоша. Він, вірніше, його останки справді існує в лісовій глушині на березі озера. Місця там неймовірно красиві.

З моменту нашого відвідування тих місць пройшло вже понад 2 тижні. Однак, скажу вам чесно, що в душі з Боброво ми так і досі не повернулися…