Після смерті Миколи Лисенка 1 листопада 1912 року на його могилі було поставлено простий хрест.
Безумовно, великий український композитор заслуговував на більше. Розв’язанням цієї проблеми знову зайнялася українська інтелігенція нашого міста (ніби справ за першою пам’яткою їм було мало).
На початку січня український художній відділ Харківського літературно-мистецького гуртка, бажаючи вшанувати пам’ять померлого композитора Миколи Лисенка, на своїх зборах ухвалив зробити все, що від нього залежить, щоб допомогти тим, хто вирішив встановити монумент на його могилі.
У нашому місті було оголошено конкурс на складання ескізного проєкту надгробного пам’ятника М. В. Лисенку на Байковому цвинтарі у Києві. При цьому організатори вказували, що для монумента людині, яка все своє життя присвятила Україні та українському мистецтву, найбільш доречним буде обрати український стиль. За найкращі проєкти потрібно було видати три премії. Проєкти мали надати до 31 березня 1913 року. А всі зацікавлені могли ознайомитись із докладними умовами конкурсу у приміщенні самого Харківського літературно-мистецького гуртка за адресою: вулиця Гоголя 4, Польський дім.
До складу журі увійшли такі відомі люди, як С. І. Васильковський, В. Величко, А. М. Вар’яніцин, Н. М. Уваров і М. А. Берокс. Всього на конкурс було надіслано 9 архітектурних проєктів, 2 малюнки та 1 скульптура із Петербурга, Москви, Києва, Харкова та Галичини.
Вже 8 квітня відбулося присудження премій. Запрошені на цю вкрай важливу для України подію гості з Києва, до речі, не прибули. А з 9 по 10 квітня у будинку № 34 на вулиці Катеринославській з 11 до 3 години дня проєкти були виставлені для огляду публіки.
Першу премію (100 руб.) було присуджено роботі під девізом «Око» авторства цивільного інженера С. П. Тимошенка. Пам’ятник був представлений у вигляді невеликої пропорційної каплиці цікавої форми. Верхня її частина була прикрашена з одного боку дошкою з написом, а з іншого – бронзовим барельєфним портретом покійного композитора. Було зауважено також, що «У проекті помітна деяка — дуже, втім, поміркована — модернізація українського стилю».
Другу премію (75 рублів) присудили проєкту під гаслом «Славен є». За задумом художника К. М. Жукова надгробний пам’ятник був кам’яний саркофаг, багато прикрашений орнаментом і масивною бронзою. Цей проєкт журі оцінило цілком високо, вказуючи, що «Проєкт добре скомпонований, але менш характерний, ніж попередній. Автор його, худ. Жуков зробив гідну всякої похвали спробу надати рис українського стилю робіт з тесаного каменю».
Третя премія (50 рублів) дісталася проєкту «Нотний ключ» авторства художника П. В. Соколова.
Сам по собі проєкт не вирізнявся жодною оригінальністю, зате цілком точно відповідав мистецькому завданню.
Крім цих проєктів, комісія пропонувала придбати два. Перший, під гаслом «Він не помер» Віктора Карповича Троценка, був дуже оригінальним за своїм задумом. Кам’яний та стильно оброблений хрест стояв під навісом, дах якого було виконано в українському стилі. Хоча була у цього проєкту і низка недоліків, через які він так і не був премійований. На думку журі, чотири кам’яні колони, що підтримують навіс, були в зовсім не в українському стилі. Також проект був ретельно ілюмінований строкатими та веселими тонами, зовсім недоречними для надгробної споруди.
Другий ― під гаслом «Наша дума, наша пісня не помре, не загине» був єдиною скульптурою на конкурсі. Це була неправильної форми кам’яна брила, на одній із поверхонь якої вгорі був медальйон із барельєфним портретом М. В. Лисенка, внизу ж під портретом знаходилося рельєфне зображення жінки, що плакала. Його авторами були два нерозлучні друзі, які стали за радянських часів відомими скульпторами, ― Василь Васильович Козлов та Леопольд Августович Дітріх.
Вкрай цікавими були причини, через які інші проєкти не були відзначеними нагородами. Ґрунтовно розроблений та ретельно виконаний проєкт під девізом «Віра» нагадував своїми суворими формами дзвіницю Сутковецької церкви. Але весь серйозний вид проєкту пам’ятника був знищений злитими з ним реально трактованими людськими постатями.
У проєкті під девізом «Золотий хрест» було видно хорошого майстра. Однак необхідним за умовами конкурсу архітектурний характер був відсутній. «Мабуть, автор зовсім не користувався матеріалами з української архітектури», ― сумно констатували члени комісії. Два проєкти під девізами «Баян» та «Три хрести», навпаки, були повним запозиченням старовинних українських церков без жодного перероблення. А автори двох проєктів з Галичини не лише підписали свої твори девізами чи повними іменами, та й примудрились замість планів трьох фасадів та розрізу (як того вимагали умови конкурсу) надати лише по 1 малюнку.
Жоден із цих вкрай цікавих та чудових проєктів так і не був реалізований. Перша світова війна, потім Громадянська. Загалом усім за найдавнішою українською традицією стало «не до того». І лише 1939 року на могилі Миколи Лисенка було встановлено вкрай «оригінальну» надгробну пам’ятку авторства Юхима Ісаєвича Білостоцького.
Дуже шкода, що праці архітекторів та скульпторів, а також суворе відстеження харківським журі «українського стилю» у проєктах були марними.