У роки Першої світової війни чимало заможних жителів міста Харкова та губернії з власної ініціативи почали фінансово допомагати державі, жертвуючи кошти на потреби армії чи мирного населення. На превеликий жаль, у наш час діяльність та імена цих людей, які заслуговують на захоплення і пам’ять нащадків, забуті. Парадоксальна ситуація – про життя цих людей до 1914 року відомо мало не до дрібниць, а після – практично нічого. Візьмемо, наприклад, дуже відоме у наших краях сімейство Кеніг. Напевно, у багатьох, хто читає ці рядки, відразу ж виникнуть асоціації з цукром та прекрасними садибами у Тростянці та Шарівці. А ось про те, скільки всього хорошого зробили представники цієї сім’ї для людей у 1914—1916 роках, відомо не всім.
Отже, влітку 1914 року, як тільки почалася війна, Юліус Леопольдович Кеніг був одним із перших у Харківській губернії, висловлюючись сучасною мовою, «олігархів», який допомагав армії не лише на словах, а й на ділі. Хоча довелося йому на той час дуже складно. На хвилі сплеску патріотизму Юліусу Леопольдовичу деякі пригадали, що він син саксонського підданого, який прийняв російське підданство лише 1869 року, і за національністю таки німець. Тож нестачі доносів на «ворога народу» та «шпигуна ворожої армії» в поліції, на жаль, на той час не було. Однак, хай там як, у серпні 1914 року завдяки Юліусу Кенігу було зроблено наступне.
З метою полегшення долі сімей мобілізованих на війну осіб, які перебували раніше на службі у Тростянецькому та Гутянському маєтку, було віддано розпорядження про видачу щомісячної допомоги:
— службовцям ― 75% окладу/жалування та такої ж кількості провізії;
— прикажчикам – 50% окладу платні та провізії до 4 рублів
— майстровим ― 5 рублів готівкою
— Робочим – 3 рублі готівкою.
Сім’ям майстрових та робітників, крім того, видавалися дрова для опалення щомісяця. Також з метою повного розуміння матеріального становища сімей мобілізованих, із самих службовців, знайомих із місцевими умовами життя та укладом життя, заснували особливі комітети, куди й було покладено всі функції допомоги, пов’язані з видачею пайків і дров. Завдяки цьому в тій же Шарівській економії вже в середині серпня почали видавати дружинам солдатів із прилеглих сіл та сіл пайки, куди входили борошно, пшоно, сало та сіль.
Самі службовці Тростянецькій головної контори, а також її адміністрація, крім того, що за свої гроші придбали білизну для поранених воїнів, вирішили відраховувати щомісяця до закінчення війни 3% від своєї заробітної плати на потреби армії. Харківському губернському комітету, який надає матеріальну допомогу сім’ям покликаним до армії, було пожертвувано 10 000 рублів. Комітету зі збору пожертв на потреби воєнного часу, створеного при «Товаристві цукрозаводчиків», було заведено жертвувати одну п’яту копійки з пуда цукру, випущеного фірмою на внутрішній ринок.
А щоб діти співробітників не стали безпритульними, якщо раптом щось трапиться з їхніми матерями, у Тростянці та Гутах створили особливі притулки, де діти могли б жити та харчуватися аж до повернення додому їхніх батьків.
Для поранених в економіях обладнали шпиталі. У Тростянці ― на 30 місць, а у Гутах на 60. Приміщення для них, закупівлю медичного обладнання та медикаментів, утримання медичного персоналу та, звичайно ж, харчування було коштом фірми.
Все це виявилося вкрай потрібним. На початку вересня 1914 року в госпіталях Гутянського і Шарівського маєтків, створених та утримуваних коштом Юліуса Кеніга, розміщувалося вже 129 поранених солдатів.
Влітку 1915 року, після поразки військ Російської імперії і відступу, до Харкова почали прибувати тисячі біженців. Розміщували їх у тому числі й у будинку, досить відомому багатьом мешканцям нашого міста. Так, у газетах того часу можна прочитати, що «…власник Тростянецького маєтку в Охтирському повіті Ю. Л. Кеніг заявив комісії із піклування біженців у цирку Муссурі про бажання взяти на своє утримання 70 сімейств біженців, які отримуватимуть від маєтку провізію, квартиру, опалення та освітлення. При цьому висловлено бажання, щоб у сім’ях було хоча б по одному працездатному члену. Той, хто працює в економії, крім їжі, отримуватиме ще й грошову винагороду».
Коли в середині серпня на переселенський продовольчий пункт при Балашівському вокзалі прибуло кілька поїздів біженців, Юліус Кеніг знову не залишився осторонь, запропонувавши розмістити у своїх маєтках близько 240 сімей чисельністю до 1,200 осіб. Про те, яку реакцію в суспільстві викликав черговий благородний вчинок людини, яка й так пожертвувала на потреби війни чимало особистих коштів, ми можемо судити за текстом опублікованої в пресі подяки від імені завідувача евакуації біженців.
Щойно керівник Оридинським районом Гутянських маєтків м. Кеніга, Л. В. фон Берінг при енергійній і воістину серцевій роботі його уповноваженого В. Н. Серьгі закінчили приймання 700 осіб біженців, спрямованих ними на роботу і поселення в економії. Оскільки р. Кеніг під час приймання біженців керувався цілями, переважно, гуманітарними, те й вибір його зупинявся на тих, котрі були обтяжені великими сім’ями. Вимагав він лише одного, щоб у кожній родині був хоча б один працівник. Тепер 700 людей голодних і знедолених людей знайшли собі притулок і можуть спокійно дивитися в очі негоді та холоду, що наближається. Крім вищезгаданих 700 осіб, Тростянецька економія м. Кеніга також вирішила взяти до себе близько 800 осіб біженців, і навіть прийняла 144 особи, але за розпорядженням, що наступило, тимчасово приймання призупинено. З почуттям особливої подяки від імені нещасних звертаюся я, за допомогою вашої поважної газети, як до самого м. Кенігу, так і до його гідних співробітників, які можуть радіти свідомістю, що завдяки їм багато великого людського горя знайде собі втіху та полегшення.
Однак війна, яка спочатку здавалася такою короткою і переможною, набувала все більш і більш затяжного характеру. Тож до кінця 1916 року серед багатьох із тих, хто добровільно виявив приватну ініціативу у справі фінансової допомоги державі, цілком передбачувано вичерпалися кошти, а також почалася спостерігатися певна втома. Але тільки не в Юліуса Леопольдовича Кеніга, якого ставили багатьом як приклад. На той час ситуація в його маєтках, розташованих на території Харківської губернії, була така:
— У Гутах та Тростянці були влаштовані лазарети для поранених воїнів, тож «майже до їхніх дверей» підходили власні залізничні гілки (тобто збудовані коштом Кеніга). Завдяки цьому після прибуття санітарних поїздів поранених досить оперативно переносили на ношах із вагонів прямо до палат. У всіх цих лазаретах працювали висококласні лікарі, а при палатах були чудово обладнані перев’язувальні та операційні. Жодної вади в медикаментах також у них не було. Згодом у ці лазарети почали надсилати солдатів, які мають тяжкі поранення і не можуть пересуватися самостійно. Попри це завдяки винятковому професіоналізму медичного персоналу, на відміну від інших місць, у приватних лазаретах Кеніга солдатам до кінця 1916 року (ви не повірите) було зроблено лише 2 ампутації. Крім лазаретів, у маєтках Кеніга було влаштовано й медичні пункти. Там, крім робітників та службовців його маєтків, отримували допомогу біженці та місцеві жителі. Завдяки цьому за один лише 1915 рік: — амбулаторна та допомога вдома була надана у 25.115 випадках. – на стаціонар було прийнято 638 осіб хворих — за весь час війни щорічно проводилося близько 200 великих та 400 малих операцій. Чимало виділявся Юліус Кеніг у плані виплат. На відміну від багатьох, він видавав матеріальну допомогу не тільки сім’ям тих, хто до війни працював у нього, але й сім’ям селян із навколишніх сіл. Досить велику суму витрачав заможний промисловець і на пожертвування різним установам та особам, пов’язаним з допомогою пораненим та хворим. Для біженців були збудовані спеціальні бараки, а самим їм не лише надавалася робота, а й щомісячна продовольча пайка, а окремо відпускалися гас та дрова.
Нині Шарівську садибу визнано одним із туристичних магнітів Харківщини. Її можна побачити у відеороликах та туристичних маршрутах. А нинішня влада вкотре намагається залучити до реставрації цієї гарної садиби меценатів з усієї України. Але коли приїдете милуватися нею, або Тростянцем, або Гутами, з якими так тісно пов’язана пам’ять про сімейство Кеніг, дуже хотілося б, щоб ви згадали також не лише про «цукрових королів», а й про тисячі людей, яких підтримав чи врятував останній власник у роки Першої світової війни. Адже серед них цілком могли бути й ваші далекі предки.