Як відомо, люди за всіх часів лаяли владу. Закони, що карали за “образу величності”, існували ще в стародавньому Римі. У законодавстві Російської імперії такі злочини також були.

Незадовго до революції 1917 року, наприклад, згідно з Кримінальним укладанням образою Величності вважалося таке:

― словесна образа та наруга над зображенням імператора, імператриці чи спадкоємця, причому покарання варіювалося в залежності від того, чи мала наруга мету порушення неповаги до зазначених осіб чи не мало;
― складання, зберігання, поширення, публічне виставлення образливих творів та зображень;
― ті ж дії, спрямовані проти членів імператорського дому;
― публічна образа пам’яті (словесно чи письмово) померлих попередників імператора, що царює.

Щоправда, вчинення перелічених вище дій з нерозумності, невігластва або в стані сп’яніння пом’якшувало покарання. Певна річ, поліція завдяки правдивим і неправдивим доносам регулярно фіксувала і розслідувала подібні злочини. У державному архіві Харківської області таких справ можна зустріти чимало.

Завдяки їм ми з вами можемо дізнатися, хто і якими словами на наших землях критикував владу трохи понад 100 років тому і які люди мали на той час настрої.

Тож почнемо.

Селянка Узинської волості, Васильківського повіту Марфа Степанівна Коваленкова, мабуть, була дуже люблячою тещею, тому що донесла в Харкові 3 січня 1915 року на свого зятя. Вона заявила, що, приїжджаючи іноді з Києва до Харкова погостювати до своєї дочки Ганни Іванівни Коваленкової (за чоловіком Менжинською), неодноразово спостерігала досить грубе та образливе поводження з портретом його Імператорської величності государя імператора Миколи Олександровича та його родини. За словами Марфи Степанівни, її зять Іван Григорович Менжинський:

― Неодноразово забороняв своїй дружині Ганні Менжинській купувати календарі з портретом государя імператора та його найяснішої родини;
― з хрестового календаря, що був у нього (Менжинського), він вирізав портрет царської родини та зробив з нього абажур для лампи, яким і користувався при освітленні квартири;
― 23 листопада 1914 року під час приїзду государя імператора у місто Харків Менжинський висловлював невдоволення з приводу того, що государ не проїхав тією вулицею, де він стояв, дозволив собі висловитися: «Бач Миколашка, там, де я стояв, і не поїхав»;
― під час перебування Коваленкової у Менжинських у березні 1914 р. Менжинський, вийшовши одного разу у двір і помітивши, що йде дощ, сказав: «А Миколашка собі сидить у теплих палатах і його дощ не може мочити…

Помічник пристава І-го ділянки міста Харкова Савельєв, який отримав донос, надалі передав його поліцмейстеру (голові поліції), ну а той ― харківському губернатору.

Взимку 1916 року в управління пристава 3-ї ділянки міста Харкова з’явилася міщанка Марія Степанівна Зайцева і заявила, що «під час її служби у приватній гімназії Орловській прислугою, де також працював австрійський підданий Йосип Вокурка, останній під час розмов лаяв уряд і армію, говорячи, що «всі руські дурні», а також висловлював наміри переодягнутися у форму генерала, поїхати та вбити государя».

Надалі поліцією було встановлено, що Вокурка був чехом і на запрошення начальниці приватної гімназії Раїси Яківлової Орловської виконував чорні роботи при гімназії, допомагаючи прислугам носити дрова, за що не отримував жодної плати – лише користувався столом.

Поліція також не знайшла підтверджень доносу. Однак Йосипа Вокурка все одно було затримано.

Писалися доноси на той час і відданими уряду служителями культу.

Наприклад, у березні 1915 року священник Шуликиної слободи, Старобільського повіту отець Іван Гревезирський, керований патріотичними почуттями, доніс на свого парафіянина.

Виявилося, що мешканець із селян слободи Шулікіної, рядовий запасного піхотного полку, 34 років від народження, Григорій Бурлак говорив страшенно крамольні на ті часи слова на уряд та армію.

Думаю, у наш час, якщо хтось назве главу держави «барбосом» і висловить своє обурення щодо соціальних проблем, нічого не станеться. А ось трохи понад 100 років тому все було інакше.

23 травня, працюючи в полі, двадцятишестирічний Порфирій Дмитрович Кутицький втомився від роботи та сів відпочити. Коли йому знову сказали взятися за роботу, він сказав, маючи на увазі царя: «Чортів барбос, дурень, його слід зарізати, я його вже давно зарізав би за те, що він дав нашому господареві багато землі».

Поліція Кутицького затримала на два тижні.

В силу військових тягарів і проблем в економіці серед населення активно ходили чутки про те, що імператор Микола II і німецький імператор Вільгельм змовилися між собою, щоб винищити народ (щось мені це нагадує). Ясна річ, що це не залишилося поза увагою поліції.

А ще показова історія. У липні 1915 року до коваля Івана Крикуненка, який жив в слободі Скаргівці, Ново-Боровської волості, Старобільського повіту прийшов селянин з колонії Фріденталь Данило Федорович Клейн. Коли мова зайшла про військові дії Росії та Німеччини, російський підданий Клейн сказав: «… ваш цар, що не піддається нашому; все одно ваша Росія буде нашою».

Про це одразу доповіли до поліції, де розпочали розслідування.

А ось ще не менш цікавий випадок.

Навесні 1915 року селянин слободи Співаківки Ізюмської волості із запасних чинів Василь Бровко повернувся з війни та влаштувався працювати лісником в Ізюмському казенному лісництві. 12 березня він з трьома робітниками зайшов до своїх товаришів по службі, які жили поруч в Ізюмській лісовій дачі. Бровко попросив Ісаака Гільдебрандта та Йоганна Фрізе пустити робітників на нічліг, бо в його сторожці відбувався ремонт. Німці-меноніти у відповідь відіслали Бровка та робітників «до чортової матері». На зауваження Бровка «ви живете в Росії та так лаєте росіян», російській піддані відповіли (якщо нецензурні слова замінити словом «мали») таке: «Мали ми вашу Росію і вас, вашу Росію з усіх кінців мають».

Після цього Бровко пішов до лісничого Ізюмського лісництва Круповича і розповів про те, що сталося. Оскільки Крупович ніяк не відреагував, Бровко сказав, що він заявить про це в поліцію. На що від лісничого Ізюмського лісництва при свідках надійшли погрози: «Якщо ти заявиш у поліцію, то я вижену тебе зі служби».

Звернення до поліції все ж таки відбулося, і та не залишила цей випадок без уваги.

Зараз багато хто, напевно, здивується, але на дружин воїнів, які через особисту трагедію критикували уряд і главу держави, також писали доноси та поліція заводила справи.

Торішнього серпня 1915 року в дружини солдата, що служив армії, Євдокії Федорівни Свиридовой, гостював племінник. Розглядаючи картину, що висіла у будинку, де були зображені государі союзних держав, він вигукнув: «Які гарні!», потім Свиридова відповіла:

«Добре їм, ідолам, зажадали, та й сидять – ніяких чортів, а вдома тут страждають семеро, а чоловік проливає кров». На це племінник заперечив їй, помітивши, що вона «отримує допомогу та отримала вже понад 150 рублів». Свиридова з лайкою відповіла: «На біса мені ЙОГО гроші, нехай віддасть чоловіка».

Після того, як селянка слободи Зорінківки Марія Федорона Радченкова проводила свого чоловіка, покликаного по мобілізації на військову службу, вона зайшла в гості до селянина Макара Ведмедєва. Побачивши на стіні портрети, вона спитала, хто це такі.

Після того як їй пояснили, що це государі різних країн, вона в присутності гостей промовила: «Це не царі, а чорти». На роз’яснення Петра Медведєва про те, що «На картині є зображення і нашого государя» Радченкова відповіла лайкою і додала, що «він тільки людей бере та б’є і каламутить світ».

В наш час часто можна почути, що раніше все було краще. На мій погляд, за минулі 100 років мало що змінилося, хіба що свободи слова побільшало. Інакше справи були б заведені на половину населення країни. Однак, хоч у наш час панує свобода і демократія, зовсім непристойні історії, пов’язані з критикою уряду, в даний матеріал все ж таки не увійшли – бо всьому є свій ліміт.