У роки Першої Світової війни підполковник канадської армії, військово-польовий хірург Джон МакКрей (John McCrae) взяв участь в одній з найстрашніших битв, відомій як Друга битва при Іпрі. На території Бельгії, у полях Фландрії з 22 квітня по 25 травня 1915 року німецьким командуванням у боях проти французьких, бельгійських та британських військ вперше (після битви при Болімові 31 січня 1915 р.) активно використовувалася хімічна зброя. Не були враховані погодні умови, і частину хлору вітром віднесло до позицій німецьких військ. У результаті ті, хто не був у захисній масці, також отримали отруєння. Сумарні втрати союзників у тому бою склали близько 70 000 убитими, пораненими та полоненими, а Німецької імперії – 35 000 убитими, пораненими та полоненими. Після загибелі друга і товариша по службі лейтенанта Алексіса Хелмера 2 травня 1915 року, бачачи його могилу посеред поля, усіяного квітами червоних маків, МакКрей написав прекрасні вірші «На полях Фландрії».
На по́лях Фландрії розквітли маки
Поміж хрестів, ці квіти – знаки,
Де ми спочили; А у небі
Птахи співають і далебі́,
Хоч їх не чути скрізь атаки.Нас вбито.. Кілька днів тому
Ми вірили, чекали сонця крізь пітьму,
Любили нас і ми кохали, тепер ми прах
На Фландрії полях.Заве́ршіть за нас битву з ворогами:
Передаєм вам слабнучими руками
Наш смолоскип; Ви піднесіть його у вись,
Бо не намарно жили ми і мріяли колись,
А зараз проростаєм маками крізь прах
На Фландрії полях.(переклад Павло Берест)
Вірш був уперше опублікований 8 грудня 1915 року у лондонському щотижневому журналі «Панч» (Punch). Успіх цих 15 рядків був просто приголомшливим. МакКрея буквально завалили листами подяки та телеграмами. Вірші стали асоціюватися з усіма солдатами, які загинули в цій страшній війні. Пізніше перші рядки та символ починають активно використовуватися як пропаганда.
Перебуваючи під великим враженням від творіння МакКрея, викладачка університету Джорджії, США, Моїна Майкл в листопаді 1918 пише вірш «Ми збережемо віру» (Переклад Андрія Воробйова, 2013).
О! Ви, хто у Фландрії загинув!
Спокійно спіть, щоб повстати!
Ваш факел ми змогли підняти
І віру нашу збережемо,
Як усі, хто впав колись із ним.
Нам теж дорогий червоний мак,
Квітучий на полях атак,
Нехай до небес він донесе,
Що кров героїв не помре
І лише червоніє тут,
У квітах, що біля могил ростуть
У полях Фландрії.
Тепер є Факел, Яскравий мак –
На честь полеглих носимо цей знак.
Так, ви загинули, нас Бог спас,
Але ви дали урок для нас
У полях Фландрії.
Тут ми билися в грізну годину.
Після закінчення війни та такої своєрідної публічної присяги «завжди носити червоний мак» як пам’ять про загиблих, Майкл активно зайнялася підтримкою ветеранів-інвалідів. Для збору коштів вона запропонувала продавати штучні маки із шовку.
У 1920 році цей символ використовувався в Американському легіоні, щоб вшанувати пам’ять американських солдатів, які загинули у Першій світовій. Таким чином, «remembrance poppy» (мак пам’яті) завдяки зусиллям цієї відважної та діяльної американки став нагадуванням про жертви Першої Світової війни. В наш час «червоний мак» є міжнародним символом пам’яті жертв усіх військових і цивільних збройних конфліктів, починаючи з 1914 року. Сама Моїна Майкл, яку називають «Poppy Lady», увічнена на безлічі марок, конвертів та картин.
У французькому регіоні Пікардія, неподалік міста Комп’єнь, 11 листопада 1918 року Антанта і Німеччина підписали Комп’єнське перемир’я, яке стало закінченням Першої світової війни, що тривала 4 роки, 3 місяці та 2 тижні й забрала десятки мільйонів життів. Рівно об 11 годині ранку перемир’я набуло чинності. У багатьох країнах на згадку про війну (зокрема й 11 листопада) відбуваються національні свята. Говорячи про них, почнемо, мабуть, із Великобританії.
Насамперед у колективній пам’яті жителів цієї країни події 1914—1918 років сприймаються як «Велика Війна». Це зовсім не дивно, оскільки майже мільйон британців загинули на полях битв. На думку англійських дослідників, це було одне з найкращих поколінь країни. Горе прийшло майже у кожну родину, тому у Великій Британії «Велику Війну» пам’ятають досі. З початку листопада в країні проходить благодійна акція Королівського британського легіону ― «Проголошення маків», у ході якої збирають кошти на допомогу ветеранам війни. 11 листопада називають «День пам’яті полеглих» (Remembrance Day). За традицією, з 1919 року об 11 годині дня вся країна завмирає у хвилині скорботи та мовчання. Офіційні церемонії проводяться, як правило, у Поминальну неділю (Remembrance Sunday). Цей день в Англії не має закріпленої дати та щорічно відзначається в неділю, найближчу до річниці закінчення Першої Світової війни.
По всьому Сполученому Королівству до військових меморіалів покладаються вінки з червоних маків. Основний же захід, у якому бере участь все вище керівництво країни, відбувається у центральному Лондоні біля головної пам’ятки загиблим у роки Першої Світової війни Кенотафа. Він створений у 1919 році і є високим мармуровим постаментом прямокутної форми з подобою труни на вершині. Пам’ятник присвячений воїнам, які з тих чи інших причин не були поховані на батьківщині, або їх останки так і не знайшли.
Цими днями червоний мак можна зустріти усюди й у будь-яких варіаціях. А 5 серпня 2014 року, у день столітнього ювілею з дня вступу Великобританії до Першої Світової війни, у лондонському Тауері незалежною благодійною організацією «Історичні королівські палаци» було відкрито вельми оригінальний проєкт, присвячений пам’яті полеглих. Його авторами були художник Пол Каммінс (Paul Cummins) та дизайнер Том Пайпер (Tom Piper). Їх інсталяція називалася «Скривавлені землі та червоні моря». Керамічні червоні маки ніби виливалися з вікна башти та заповнювали рів, здалеку нагадуючи кривавий потік. Кожен із 888 246 «висаджених» ще у липні штучних квітів символізував британського чи колоніального солдата, який загинув з 1914 до 1921 року. Таким чином автори проєкту порахували навіть тих британців, що померли від ран вже після повернення додому. На огорожі було вивішено фотографії учасників Першої Світової війни.
Після 11 листопада квіти були прибрані та надійшли у продаж по 25 фунтів стерлінгів за штуку.
Отримані від продажу кошти направили до благодійних організацій, які допомагають військовим. Вважається, що інсталяцію відвідали близько п’яти мільйонів людей, зокрема королева Великобританії Єлизавета II.
Пам’ятні місця, пов’язані з Великою Війною, відіграють важливу роль в історичній пам’яті країни та її громадян. Пам’ятки, військові цвинтарі та меморіали, присвячені людям, подіям, військовим частинам, розкидані по всій Великій Британії. Найцікавіше, що британці споруджують їх і сьогодні.
Наприклад, у Вестмінстерському абатстві 11 листопада 1920 року урочисто було поховано прах невідомого британського солдата, який загинув у Європі в роки Великої Війни. Заведено вважати, що це перший у світі пам’ятник невідомому солдатові.
Вкрай символічно, що земля для могили була принесена з усіх полів головних боїв тієї війни. Саме поховання накрито чорною бельгійською мармуровою плитою, а вигравіюваний латунню напис зроблений з переплавлених боєприпасів. Автором пам’ятного тексту став абат Вестмінстера Герберт Едвард Райл.
Під цим каменем спочиває тіло
Британського воїна,
Невідомого на ім’я та звання,
Привезеного з Франції, щоб лежати серед
Найславетніших людей цієї землі,
І похованого тут у День Перемир’я,
11 листопада 1920 року у присутності
Його Величності короля Георга V,
Його міністрів,
Командувачів його збройними силами
і великому збігу народу.Так увічнено багато
З тих, що під час Великої
Війни 1914-1918 віддав найцінніше,
Що людина може віддати – своє життя.
За Бога,
За короля та країну,
За улюблені дім та імперію,
За святу справу справедливості та
Свободи у всьому світі.Вони поховали його з королями, бо він
Здійснив добру справу для Бога і для
Свого будинку.
У місті Манчестер, на залізничній станції Вікторія, текст на простій меморіальній дошці свідчить: «На згадку про тисячі чоловіків, які пройшли через ці двері на Велику Війну 1914—1918 рр., і не повернулися».
Звісно, в повному обсязі солдати тієї війни були героями. За рішенням військово-польових судів кілька тисяч британських солдатів були визнані винними у скоєнні злочинів, що караються смертною карою. Щодо 346 вирок було виконано. Через багато років 306 людей з них було реабілітовано.
У червні 2001 року в Стаффордширі було відкрито «Пам’ятник полеглим на світанку». Він є фігурою прив’язаного до стовпа молодого британського військовослужбовця із зав’язаними очима і готового до розстрілу. Фігура оточена півкільцем стовпів, у яких перераховані імена всіх солдатів.
Рани, нанесені Великою Війною суспільству, були настільки великі, що її слід можна побачити у багатьох сферах життя.
Наречений молодшої доньки відомого художника Джорджа Клаузена 1916 року був убитий на полях Першої Світової. Трагедія доньки надихнули Клаузена на створення картини «Скорботна юність».
Не обійшла стороною біль втрати й улюбленого багатьма автора «Мауглі» та «Ріккі-Тіккі-Таві».
Патріот своєї країни, Редьярд Кіплінг був затятим прихильником війни та писав пропагандистські листівки від імені Британського уряду. Під враженням слів батька, його єдиний син Джон вирішив стати добровольцем. Однак через поганий зір кілька комісій визнали Кіплінга-молодшого непридатним до військової служби. Дізнавшись про відмову прийняти сина в армію, письменник був дуже засмучений і під’єднав усі свої зв’язки, щоби це виправити. Джон Кіплінг отримав звання лейтенанта і в середині серпня 1915 зі своїм підрозділом був перекинутий на фронт до Франції.
А вже 27 вересня 1915 року Джон вже офіційно вважався як зниклий безвісти під час битви за Лос. Ред’ярд Кіплінг даремно шукав сина 4 роки. В одній зі своїх «Епітафій війни» у 1919 році письменник чесно зізнається: «Якщо хтось запитає, чому ми загинули, дайте відповідь їм, бо наші батьки брехали нам». Після закінчення війни Кіплінг став членом Комісії з військових поховань. А історія його особистого болю та трагедії стала основою для створення режисером Браяном Кірком драматичного фільму 2007 року “Мій хлопчик Джек” (My Boy Jack).
Багатьом із нас знайомий термін «письменники втраченого покоління». Одним із найяскравіших його представників є Еріх Марія Ремарк. Але це у нас і у Німеччині. А от у Великій Британії люблять і шанують іншого автора, чиї твори досі, на превеликий жаль, не перекладені ні російською, ні українською мовами. Все почалося з того, що влітку 1915 22-річна Віра Бріттен кинула навчання в коледжі Оксфордського університету і добровільно вирушила медичною сестрою на фронт. На війні юна дівчина, що походила з вкрай заможної сім’ї, втратила улюбленого брата, двох близьких друзів і нареченого. Після війни вона стала регулярним спікером у Лізі Націй і активно виступала з антивоєнними заявами під час Другої світової війни. Публікувалася в пацифістському журналі Peace News. Діяльність Віри Бріттен на шляху пропаганди світу була настільки яскравою, що її ім’я було включене нацистами в «Чорну книгу» тих, кого слід було негайно знищити, коли німецькі війська захоплять Великобританію. Автобіографічні книги, написані Бріттен на основі пережитої особистої трагедії, у тому числі і «Завіти юності» (1933 р.), «Завіти дружби» (1940 р.) та «Завіти досвіду» (1957 р.) багаторазово перевидавались багатьма мовами світу. Наприклад, «Завіти юності» витримали до теперішнього часу 10 перевидань у Великій Британії та США. А у 2014 році були екранізовані режисером Джеймсом Кентом в однойменному фільмі, відомому у нас як «Спогади про майбутнє».
В Австралії, Канаді та інших станах Британської співдружності націй 11 листопада відзначається так само.
Дещо інакше справа в США. Річ у тому, що американці впевнені, що втручання їхньої країни в конфлікт якраз і перетворило його на світову війну. Проте, як і інших країнах, 11 листопада в Америці є днем пам’яті. Свято називається «День ветеранів» (Veterans Day), спочатку він був заснований конгресом США в 1926 як данина поваги солдатам, що брали участь у Першій світовій. Нині він присвячений ветеранам усіх воєн Америки. Цього дня у країні проводять паради та зустрічі ветеранів. А ось для поминання загиблих у війнах у американців існує окремий «День Пам’яті» (Memorial Day). Щорічно це національне свято відзначається у США в останній понеділок травня. Присвячений він американським військовослужбовцям, які загинули у всіх війнах та конфліктах, у яких США коли-небудь брали участь.
У Франції 11 листопада також вважається святом. І це не дивно, оскільки події Великої Війни торкнулися практично кожної французької родини. Раніше свято називалося «Святом Перемоги», тепер воно називається «Днем перемир’я» (Armistice). Адже у французькій історичній пам’яті події Першої та Другої світових воєн пов’язані. Дуже красномовно характеризує сприйняття тих подій жителями країни фраза, сказана у 2011 році одним із політиків: «Я хотіла б, щоб ми перестали згадувати про те, що Німеччина програла війну, а Франція виграла. Десятки мільйонів жертв цієї війни здебільшого були європейцями».
На цей час у країні налічується понад 36 тисяч пам’яток цій війні, більша частина з яких споруджена у 1920—1925 роках. Також 11 листопада у Франції згадують загиблих у всіх війнах, у яких колись брала участь країна. Пам’ятні заходи цього дня дуже подібні до англійських. Однак символом цього дня служить французька волошка (Bleuet de France), яка популярна набагато більше, ніж традиційний в англосаксонських країнах червоний мак. Вважається, що одягнені у сині мундири французькі солдати вважали його талісманом.
У Бельгії, на території якої сталося чимало кровопролитних боїв, 11 числа також вшановують день полеглих. Символом пам’яті жертв Першої Світової війни в цій країні також став червоний мак, який так рясно покривав битви у Фландрії.
А ось у Німеччині 11 листопада не святкують. День пам’яті жертв воєн та державного насильства відзначається в цій країні в передостанню неділю перед першим днем Адвенту (Різдвяного посту). Цього року це 19 листопада.
У 2005 році Францією, Німеччиною, Великобританією, Бельгією, Румунією, Норвегією, США та Японією спільно було випущено фільм «Щасливого Різдва» (Merry Christmas, Joyeux Noël). В його основу лягли реальні історичні події, відомі як «Різдвяне перемир’я». У роки Першої Світової війни на Західному фронті на Святвечір та Різдво солдати обох сторін за своєю ініціативою виходили на нейтральну смугу, де зустрічалися зі своїми супротивниками, обмінювалися з ними продуктами чи сувенірами. Нерідко в це свято солдатами країн, що воювали, проводилися спільні церемонії поховання загиблих, різдвяні піснеспіви або навіть ігри у футбол на нейтральній смузі. Командувачі дільницями фронтів з обох боків жорстко забороняли та переслідували подібне братання та самовільне припинення бойових дій. Але ж люди завжди залишаються людьми, яка б уніформа на них не була одягнена. Та й на Різдво, як відомо, чудеса трапляються. Саме цьому присвячено фільм, знятий нащадками тих, хто раніше вбивав один одного.
Набагато складніше з пам’яттю Великої війни тим народам, які не мали тоді своєї держави. Наприклад, особисто для мене Перша Світова війна – це ще й величезна трагедія всього українського народу, який не з власної волі воював на боці двох протиборчих держав. Це мирне українське населення, яке гинуло під час бойових дій на території Західної України. Це українські біженці на Сході та українські волонтери у Харкові, які зустрічали їх на вокзалі. У тій далекій війні для мене особисто немає переможців чи ворогів. Є просто люди однієї національності, які виконували свій громадянський обов’язок у різних державах. Є просто спільна трагедія та спільна пам’ять, яку потрібно шанувати та не забувати. І нейтральна дата 11 листопада, яка не поділяє Схід і Захід, ― не найгірший варіант для цього, як на мене.
P. S. Всім моїм рідним, які брали участь і загинули в тій великій і страшній війні, присвячується…