Хоч як це прикро, але не всі громадські організації національних громад дореволюційного Харкова існували тривалий час. Хоча їхня історія, безумовно, не менш цікава та цінна для минулого нашого міста. Про одну з таких я розповім сьогодні.
Все почалося з того, що наприкінці червня 1913 року на ім’я харківського губернатора надійшло прохання. Його автором був інженер Іван Георгійович Плахетка, який виконував справи австро-угорського віце-консула.
Зважаючи на те, що вже давно назрівала потреба в створенні такої установи, яка приходила б на допомогу бідним австрійським і угорським підданим, які проживають в районі харківського австро-угорського віце-консульства, то, дивлячись на побажання, що неодноразово висловлюються деякими членами австро-угорської колонії, ми, хто підписався, хочемо заснувати в Харкові австро-угорське благодійне товариство, статут якого ми при цьому докладаємо, і покірно просимо вашу ясновельможність не відмовити затвердити його. Правління товариства розміщуватиметься в австро-угорському віце-консульстві в Харкові на Катеринославській вулиці, № 19.
У відповідь місцева влада за давньою традицією почала вставляти «палиці в колеса». Таке ставлення, у принципі, було цілком зрозумілим. Те, що «Велика війна» рано чи пізно настане, розуміли за кілька років до її початку і готувалися до неї. Так, ще 1912 року австро-угорських підданих заборонили приймати на посади земських агрономів та практикантів.
У жовтневій відповіді харківського губернського керівника справ про товариства і спілки присутності, наприклад, вказувалося, що для затвердження статуту товариства необхідно засвідчити нотаріальним порядком законну правоздатність засновників товариства та справжність їх підписів на проханні, а також сплатити квитанцію на публікацію статуту. У грудні знайшлися нові причини.
У лютому також.
Всі ці розпорядження Іван Георгійович Плахетко виконував. А також наполегливо писав листи:
Прошу губернське правління повідомити мене, чи можна розраховувати незабаром на затвердження статуту австро-угорського благодійного товариства, чи які цьому є перешкоди.
Однак, попри те, що всі бюрократичні питання щодо статуту товариства були вирішені ще 11 лютого, у квітні організацію так і не зареєстрували. Новою перешкодою для харківської влади стало припущення «чи немає якихось несприятливих відомостей про зазначених осіб щодо їхньої політичної благонадійності».
Ясна річ, що у будь-якої нормальної людини від того, що відбувається, здали б нерви. Мабуть, тому 24 квітня Іван Георгійович особисто звернувся до харківського губернатора.
Але лише 30 квітня з’ясувалося, що про засновників австро-угорського благодійного товариства немає жодних несприятливих у політичному плані відомостей, які б могли перешкоджати утвердженню статуту суспільства. Організація була нарешті офіційно зареєстрована! Цілі в неї були найдобріші, і статут нічого крамольного не містив. Так, у розділі «Цілі» вказувалося:
Мета суспільства полягає в наданні матеріальної допомоги нужденним австрійським і угорським підданим, які живуть в районі харківського австро-угорського віце-консульства в Харкові, а також проїздом, що перебувають у Харкові. Допомога суспільства може виражатися видачею грошових чи інших посібників.
Членами-засновниками вважалися особи, які внесли під час створення товариства щонайменше 100 рублів. Справжніми членами ― особи, які щорічно сплачують внесок у розмірі 6 рублів. Довічними членами – ті, хто вніс до каси товариства одночасно не менше 100 рублів.
У раді організації та члени контрольно-ревізійної комісії могли перебувати лише австрійські чи угорські піддані. Не менш цікавим є і розділ статуту під назвою «Кошти суспільства». Адже допомога нужденним землякам вимагала чималої кількості фінансових ресурсів. У документі на цю тему було прописано досить детально.
Кошти суспільства складаються з:
а) членських внесків;
б) доходів від капіталів та майна товариства;
в) пожертв та інших внесків;
г) доходів від театральних вистав, літературних читань, публічних лекцій, концертів тощо, яки влаштовуються суспільством з належного щоразу дозволу і з дотриманням правил, встановлених та узаконених особливими адміністративними розпорядженнями.
Уточнювалося також, що якщо з якихось причин суспільство припинить своєї діяльності, весь капітал і все майно має бути передано в імператорське і королівське австро-угорське міністерство двору та закордонних справ у Відні для подальшого надання допомоги австрійським і угорським підданим.
Але нічому цьому не судилося збутися. Адже 6 серпня того ж 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Російської імперії.