Кілька тижнів тому в статті я торкнувся теми жорстокого поводження з військовополоненими в нашому місті під час Першої Світової війни. Проте подібні випадки бували тоді не лише у Харкові, а й у губернії. Хоча скажу відразу, ситуація з правами людини у нашому краї була двоякою.

У рапортах, які щомісяця подавались повітовими справниками на ім’я харківського губернатора на тему умов утримання військовополонених читаємо наступне:

1. Роботодавці до військовополонених в економіях, заводах та дрібноселянських господарствах у довіреному мені повіті ставляться суворо, коректно і справедливо.
2. У вільний від роботи час військовополонені займаються ремонтом свого одягу, взуття, миттям білизни тощо. А деякі навіть відвідують церковні богослужіння.
3. У спільному житті з селянами-робітниками військовополонені цураються їх і поводяться добре. Впливу на людей у бажаному для ворогів напрямку не помічається.
4. Розпитувань з боку військовополонених про речі, що мають військове значення, випадків не було

Попри те, що вищевикладене може спричинити справедливий сумнів, інформація ця є вірогідною. Так, архієпископ Харківський Антоній (Храповицький) у своїх документах часів Першої Світової війни згадує про те, що у Харківській губернії полонені галичани, молдавани, серби, чехи та словаки православного та уніатського сповідання дуже старанно відвідують православну службу.

На ім’я харківського губернатора періодично надходили скарги від небайдужих громадян, стурбованих надто лояльним та м’яким ставленням до солдатів Німеччини та Австро-Угорщини. Наприклад, мешканець міста Богодухова, який побажав залишитися невідомим, у жовтні 1916 писав:

«Маючи вірні відомості про непробачний вчинок власників борошномельного млина «Товариства А. Шнейдер і Калитаєви» в Богодухові, маю честь довести до відома вашої ясновельможності, що на вказаному млині вже більше одного року знаходиться один військовополонений з австрійських полків, який живе, з’являється в суспільстві, маючи на собі вільний одяг, тим часом він вважається робочим у маєтку Калітаєвих, і в Богодухові не приписаний. Розуміючи, що вчинок власників млина незаконний, вважаю, що дані мною відомості будуть перевірені та військовополонений австрієць позбудеться хорошого життя, яке йому влаштували власники млина, тим часом коли російська людина, яка виконує ту ж роботу, живе в злиднях».

Та й результати детальної перевірки умов утримання військовополонених у Богодухівському повіті у серпні 1916 року виявилися досить промовистими. Так, у гутянському маєтку Юлія Леопольдовича Кеніга 647 людей полонених жили у казармах 12 економій. Суворого нагляду за ними майже ніякого не було, полонені часто самовільно відлучалися. Всі вони були одягнені пристойно, їжу та заробітну плату мали навіть кращу, ніж решта робітників. А якщо працювали старанно, то отримували за свою працю фінансові премії. На мій погляд, таким дійсно прекрасним умовам утримання дивуватися не варто, адже представники сімейства Кеніг за національністю були німцями, а керівники їхніми маєтками здебільшого незадовго до початку війни або вже під час її змінили німецьке підданство на громадянство Російської імперії. Детальні перевірки кожної з цих 12 економій також підтвердили факт більш ніж гуманних умов утримання.

У маєтку Смаковського у селі Зубівці на роботах перебувало 42 військовополонених. Умови життя та харчування там були також пристойними, свою роботу вони виконували сумлінно та акуратно. У Мурафі ж військовополонені взагалі жили по домівках у селян. А коли я був в Ужгороді, нащадки солдатів Австро-Угорщини розповідали мені чимало історій, як їхні батьки, повернувшись на батьківщину, згадували позитивне ставлення до них місцевого населення Харківської губернії у 1916—1917 рр. В інших населених пунктах нашого краю умови утримання були досить неоднозначними. У Колонтаєві, наприклад, селяни скаржилися, що військовополонені трудяться вкрай неохоче, ті ж у відповідь заявляли, що працюють вони з 4-ї години ранку до 8-ї вечора, і годують їх мало. У місті Краснокутську частина з 80 полонених була одягнена пристойно, а інша, навпаки, ходила в повному дранні. Щоправда, скаржилися селяни цього міста на те, що вечорами солдати Австро-Угорщини та Німеччини гуляли з місцевими дівчатами.

Загалом, дуже багато в умовах утримання в той час залежало від особи та відношення тієї людини в господарстві, у якого працювали полонені. Думаю, мало хто в наш час не чув про відомого Слобожанського промисловця, підприємця, цукрозаводчика, покровителя мистецтв Павла Івановича Харитоненка. Але дуже багато з тих, хто любить цю сім’ю, здивувався б, дізнавшись, що саме в його маєтках за результатами перевірок умов утримання військовополонених зафіксовано найбільше порушень прав людини.

У Янківському маєтку, що складався з 5 економій, на роботах утримувалося 341 особа. Білизну вони мали по одній парі, верхній одяг на багатьох був зовсім подертий. Через те, що взуття у них не було, то ходили босоніж. Харчування було вкрай убогім. Також було зафіксовано та доведено факти побиття полонених вартовими. У Пархомівському маєтку на землях 6 економій працювало 252 особи. Того, що діялося в Янківці, дякувати Богові, не було, проте в місцях, де жили полонені, було вкрай брудно і були відсутні матраци. Великий скандал восени 1916 року викликала і «діяльність» Єгора Кузьмича Руденка, який обіймав посаду керівника Іванівської економії в іншого досить відомого в наші дні слобожанина, графа Миколи Володимировича Клейнміхеля. Звинувачувався керівник у систематичному катуванні військовополонених, які там працювали.

До речі, перевірка умов утримання могла бути як запланованою, так і після прохання військовополонених. Адже вони 1916 року аж ніяк не були безправними. У фондах Державного архіву Харківської області можна знайти чимало скарг на умови утримання та порушення прав людини, написаних на ім’я харківського губернатора, міського голови, земську управу і т. інш. Щоправда, частина цих скарг на перевірку виявилася брехнею… Якщо ж харківська влада заплющувала очі на реальні порушення у змісті або ігнорувала їх, то військовополонені зверталися до інстанцій вище.

А саме – до Харківського чи Одеського консульства США. Річ у тому, що Сполучені Штати взяли участь у Першій світовій війні лише з початку квітня 1917, а до цього часу зберігали нейтралітет. У той період на підставі договору між урядом Австро-Угорщини, Німеччини та США інтереси та права їхніх громадян, які перебувають у Російській імперії, було доручено захищати американським консулам. У Харкові консульство з’явилося на початку війни, коли консул США, що знаходився в Одесі 29 серпня 1914 року, написав губернатору Харкова:

Зважаючи на те, що в м. Харкові американського консульства немає, честь маю покірно просити Вашу Ясновельможність визнати тимчасово заступником Консула Сполучених Штатів Північної Америки в Харкові пана Самюеля С. Фейза.

Вступивши на посаду консула, Самуель Фейз майже відразу почав займатися справами німецьких і австрійських громадян. Наприклад, він представляв у суді інтереси та захищав права власника автосалону на вулиці Катеринославській німця Павла Людвіговича Яффе. Також військовополонені подавали чимало скарг щодо порушення прав людини або з проханням покращення їх утримання і до Одеського консульства США. Звідти до Харкова приходили такі запити, на які влада нашого міста просто зобов’язана була реагувати:

Яка частина подібних скарг була реальною, а яка ні, наразі встановити складно. Однак те, що саме дипломати США у роки Першої Світової війни відіграли важливу роль у дотриманні прав людини та міжнародних конвенцій на території нашого міста та краю, факт очевидний. Залишилося лише зібрати всі документи про тих військовополонених, яких вони змогли врятувати.