На відстані трохи більше 100 км від Харкова на території нинішньої Сумської області розташоване невелике село Тарасівка.

Від храму св. Дмитра, збудованого коштом парафіян у 1869 році, там давно вже не залишилося і сліду. Як не залишилося пам’яті про прекрасного поета-священика, який писав вірші та чудові дитячі книги. На превеликий мій жаль, ім’я Пилипа Мелетійовича Пестрякова, настоятеля місцевого храму, на жаль, зараз забуте. Саме тому сьогодні мені хотілося б трохи розповісти про нього.

Народився Пилип Мелетійович 14 листопада 1862 року в слободі Ново-Осиновій Куп’янського повіту, де його батько служив у місцевому храмі.

Серед духовенства Харківської губернії батько Пилипа вважався освіченою людиною – попри велику родину та невеликі доходи, постійно виписував багато журналів та книг, зібрав (за повітовими мірками) вельми пристойну бібліотеку. Після тяжкої хвороби близько 1876-1877 року Мелетій Пестряков вмирає. Його молода вдова та п’ятеро дітей залишаються без засобів для існування. Старший з дітей, Пилип, у цей час лише закінчує місцеве духовне училище, де мали навчатися всі діти духовенства віком від 9 до 15 років. Зазнаючи страшної потреби, сімейство Пестрякових продає всі речі, які мають хоч якусь цінність, а зібрана батьком бібліотека йде на розпалювання. Адже покупців на книжки в селах не знайшлося, а печі треба було чимось топити. Пенсію через нетривалу службу отця Філіпа Мелетійовича не мав, і єдиним доходом осиротілої родини була допомога на 30 рублів на рік з єпархіального піклування про бідних духовного звання. Звичайно, цих коштів не вистачало, і молодий Пилип не міг приїжджати до рідних навіть у період канікул. Однак, крім проживання та харчування, навчання в духовному училищі давало осиротілим дітям священників ще одну важливу перевагу. А саме ― безплатне проживання та освіту. Тож після закінчення училища Пилип Мелетійович навчається далі у Харківській духовній семінарії, яка на той час славилася своїми прекрасними викладачами, а також високими вимогами до учнів. Неабияке пожвавлення в семінарське життя вносили також організовані в ньому хор, оркестр та літературно-вокальні вечори, які збирали найкраще суспільство та масу молоді. Однак, за спогадами сучасників, що дивом збереглися до нашого часу, «…живий, захопливий, з нахилами світського характеру Пилип Мелетійович не знаходив задоволення своїм духовним запитам у семінарії. Вченням цікавився мало і вчився абияк, аби переходити з класу в клас, віддаючи більшу частину часу читанню світських письменників».

Також під час навчання у семінарії Філіп Мелентійович мріяв про вступ до Харківського імператорського університету. Однак це були лише мрії. Адже головним його обов’язком на той час було всіма силами допомагати матері та братам, які жили в крайній нужді. На жаль, духовну семінарію Пестряков так і не закінчив, залишивши її через хворобу за півтора року до закінчення. Але цього разу доля була до нього прихильною, оскільки незабаром молодий і недосвідчений семінарист стає репетитором дітей відомого скульптора, який живе з сім’єю в садибі Курської губернії. Там Філіп Мелетійович, окрім гідної заробітної плати, мав можливість спілкуватися з високоосвіченими людьми свого часу, а також мав доступ до великої бібліотеки.

Живучи там, він познайомився з прекрасною дівчиною, гувернанткою дітей скульптора, і через деякий час одружився з нею. При цьому він чудово знав, що його наречена невиліковно хвора. Враховуючи те, що лікування дружини вимагало значних витрат, перед Пестряковим стало дуже гостро питання про нове працевлаштування. Однак, як той, хто вибув до закінчення курсу семінарії за власним бажанням, отримати місце священника він не міг. Внаслідок чого Філіпу Мелетійовичу залишалося задовольнятися скромною посадою диякона у храмі села Скрипаєве, куди він був висвячений 8 лютого 1887 року архієпископом Харківським Амвросієм. Бувши на той час уже відомим церковним письменником та проповідником, владика Амвросій у міру своїх сил всіляко надавав Пестрякову підтримку в літературній діяльності.

Наприклад, архієпископ сам коригував його вірші, допоміг перевестися зі Скрипаєва до Харкова на місце диякона при 2-й гімназії, а 1891 року в селі Ясенок висвятив у сан священника. Ясна річ, що таке високе заступництво значно покращило правовий та матеріальний стан Пилипа Мелетійовича. Проте щастя настоятеля храму села Ясенок тривало недовго. Через деякий час від хвороби вмирає його улюблена дружина. Невтішний і зламаний Пестряков кілька разів змінює церковні парафії, але ніде не знаходить душевного спокою та осілості. Та й для життя простого сільського священника він зовсім не годився. Перед вищим духовенством не тремтів, а навпаки, конфліктував. Витискати гроші з бідних селян за здійснення церковних богослужінь теж принципово відмовлявся. А господарювати на городі, щоб прогодуватися, не вмів. Тому у 1900 році Пестряков відмовляється від єпархіальної служби та переселяється до Харкова, де на шматок хліба заробляє як вчитель права у міських початкових училищах, парафіяльною роботою з вільного найму та письменством. У нашому місті Філіп Мелентійович прожив 10 років, і саме цей харківський період вважається найпліднішим у його літературній творчості. У 1910 році хворий, майже жебрак Пестряков знову просить у керівництва єпархії місце парафіяльного священника в селі та отримує його. Виїжджаючи з міста, на прощання він каже своїм знайомим: «Їду до села вмирати». Це пророцтво виявилося правдивим. Не прослуживши на новому місці й року, 22 вересня 1911 року у віці 49 років Філіп Мелетійович помирає в повній самоті в малознайомій йому Тарасівській парафії.

Літературна спадщина Пестрякова не менш цікава, ніж його непроста доля. Перший його вірш був надрукований в 1887 році в популярному ілюстрованому релігійному журналі, де з того часу він був постійним співробітником:

Поміщені у цьому журналі вірші у 1906 році були придбані московською синодальною друкарнею і потім видані окремою книгою «Релігійно-моральні вірші священника Ф. М. Пестрякова».

Під покрівлею храму

Під покрівлею сільського храму
У сяйві мерехтливих свічок
Я бачив у хвилях фіміаму
Маляток, селянських діточок.
Рученьки склали в розчуленні,
І погляд спрямували до образів,
Вони перед початком навчання
Завзято молилися.

І ця картинка проста
Відтиснулася в моєму серці,
І, сльози мимоволі гублячи,
Я згадав про минуле дитинство.

Я згадав початок вчення,
Молитви дитинства;
І багато, що раніше було,
Що в серці залишило слід…

Вірші Пестрякова світського характеру публікувалися, наприклад, у журналах «Задушевне слово», «Зірка», «Новина», «Літературні вечори», «Мирна праця», «Світоч» тощо. Їх було так багато, що вже в 1913 Цього року дослідники, які намагалися займатися спадщиною Пилипа Мелетійовича, нарікали на складність їх збирання воєдино.

Чималий внесок зробив рано овдовілий Пестряков і в дитячу літературу.

Якщо в серці не маєш співчуття та любові
Без скарбів цих у світі краще зовсім не живи…

А в 1898 році в Петербурзі вийшла його прекрасна віршована книга для дітей з «рухливими картинками» – «Чарівний ліхтар Стеньки-Растеньки».

Попри те, що більшість творів Пестрякова написані в жанрі релігійно-моральної лірики та видані у вигляді невеликих книг, серед простого народу нашого краю вони користувалися популярністю. Тож певне значення, хай і не глобальне, життя та творчість Пилипа Мелетійовича для Слобідської України таки має.

І насамкінець, як я писав вище, наш поет-священик, бувши найстаршим у сім’ї, допомагав своїм братам. Завдяки цьому щонайменше двоє з них стали священниками. У документах за 1897 настоятелем Вознесенського храму в слободі Осинова (Старобільський повіт) вказаний Пестряков Полікарп Мелетійович. А серед духовенства міста Києва на 1914 настоятелем одного з храмів був Пестряков Василь Мелетійович.