Коли настає тепло, багато мешканців Харкова на вихідні вирушають за місто. Причому причиною цих виїздів не завжди можуть бути дачі, шашлики на природі чи «село дідуся». До історії Слобідської України у багатьох прокинувся чималий інтерес: всілякі екскурсії храмами, садибами та природними заповідниками нашого краю користуються популярністю. Автомобільний туризм також набирає обертів. Великий автобус (а якщо ще й з кондиціонером) це добре. Однак багато хто віддає перевагу самостійному збиранню матеріалу та складання маршруту, щоб, зібравшись своєю компанією, набрати бутербродів, скинутися на паливо та рвонути у подорож. Тож, як виявилося, практично весь рік наша команда «Накипіло експедиції» пропагувала не лише краси рідного краю, а й автотуризм.
Отже, якщо ви настільки любите споглядати старовинну архітектуру Слобожанщини, що готові заради неї вирушити самостійно «на всі тяжкі», дозволимо порекомендувати вам деякі не особливо розкручені місця – ті, що можна подивитися на Харківщині та які легко вписуються в одноденний маршрут.
Але перед початком поїздки ви повинні розуміти:
1) Стан наших доріг дуже далекий від ідеалу. Зіпсувати на них ваш автотранспортний засіб не складає особливих труднощів. Бажано, щоб машина була справна та готова до всього.
2) У деяких місцях зовсім немає зв’язку, тому ― паперова або завантажена заздалегідь на телефон карта буде не зайвою.
3) Краще їхати не просто гарною компанією, а щонайменше двома машинами. Бо застрягти в полі, де немає мобільного зв’язку і «чужі не ходять», ― не райдужна перспектива.
4) Google Maps можуть нахабно брехати. У деяких ситуаціях ця брехня дуже болюча (як, наприклад, це було в нас).
5) З урахуванням чарівного пункту №1 та № 4, маршрут, про який пишеться «півтори години», може трохи затягнутися. Наприклад, замість зазначених 47 хвилин від Малижиного до Богодухова рік тому ми пленталися трохи понад дві години.
6) Багато об’єктів перебувають у аварійному стані. Підлоги, стелі та стіни обвалюються. Тому вам знадобиться щільне взуття із стійкою підошвою.
Ну а тепер поїхали!
Маршрут №1 «Харків-Лютівка»
Виїжджаємо з Харкова, прямуємо через Ольшани. Дорогою можна заїхати до популярного музею, що знаходиться в Сковородинівці, і набратися там сил і вражень.
І ось вона, чарівна дорога на Лютівку. Точніше, її відсутність. Через якийсь час (все залежить від вашої сміливості та класу машини) приїжджаємо у головне місце нашої подорожі. Якщо коротко, то 1713 року цей населений пункт належав Федору Ковалевському. Потім ним заволоділа поміщиця Настасія Бортенова, від грабіжництва та утисків якої «золочівські обивателі неабияких злиднів зазнають» усю середину XVIII століття. Наприкінці XVIII ст. Лютівка вже у власності відомого роду Хорват. Вважають, що саме Іван Самойлович Хорват створив у цих місцях першу садибу. На початку XIX століття маєток Лютівка належить Жовтухіним, а вже з середини XIX століття знаходиться у власності графів Клейнміхель.
Сім’я була ця дуже впливова і далеко не бідна. Наприклад, у 1842—1855 роках Петро Андрійович Клейнміхель обіймав посаду головного керівника (міністра) шляхів сполучення та громадських будівель. При Клейнихелях Лютівка у буквальному значенні розквітає. У селі з’явився завод великої рогатої худоби фрейбурзької породи, конезавод, де розводили елітних коней для верхового спорту, майстерня для ремонту землеробських машин і знарядь власного господарства.
Для порівняння, за даними «Довідкової книжки для Харківської єпархії за 1904 рік», населення Лютівки тоді складало 1157 чоловіків та 1052 жінок. За даними перепису 2001 року – 631 людина. Думаю, що зараз мешканців менше. Але навіть якщо зараз погуляти колись великим селом, крім садиби можна знайти сліди бурхливої господарської діяльності її минулих власників.
А ось і сама садиба будівлі кінця ХІХ століття.
До речі, до реєстру пам’яток архітектури Харківської області її не внесено. Ну так вийшло. Садибу вивели з нього в 50-60 роках минулого століття, бо на той час влада вважала, що жодної культурної цінності будівля не представляє. Про Клейнміхелів я писав уже раніше. Про те, в якому стані була садиба за радянських часів, матеріал найближчим часом ще вийде. Важливо тут розуміти інше.
Зараз об’єкт в аварійному стані. Я б додав, що «стрімко погіршується аварійний стан». Попри те, що зали все ще зберігають колишню красу та велич, загальний стан будівлі залишає мало надії.
Ще сильніше обвалилися стелі та підлоги. Більшість присадибних споруд знищено.
З двох мармурових левів, які прикрашали вхід до садиби, один вкрадений, інший — пофарбований «модною» золотою фарбою та поставлений на дитячому майданчику, який перегородив чудову алею, що веде до садиби.
Однак тут все ще можна насолодитися залишками старого графського парку, а трохи далі відпочити в тіні дерев на березі одного з трьох озер. Тож на запитання «чи варто їхати в єдину графську садибу, що збереглася на території Харківської області?» відповідь, думаю, однозначна.
Писарівський етнографічний музей
На зворотному шляху з Лютівки дуже рекомендую заїхати до Писарівського етнографічного музею просто неба «Українська слобода». Це один із найкращих музеїв Слобідської України з однієї простої причини – він створений із душею. На дверях будівлі колишньої корчми (де розташована музейна експозиція) ось уже багато років висить аркуш із номером телефону екскурсовода та наглядача музею Леоніда Семеновича Кобеця, який завжди з радістю готовий поділитися своїми знаннями. Причому гроші за екскурсії брати він категорично відмовляється. Поруч знаходяться дві селянські хати початку ХХ століття та унікальний дерев’яний млин із с. Леміщине.
За реєстром архітектурних пам’яток Харківської області церква, розташована по сусідству, є архітектурною пам’яткою ХІХ століття. Однак це не відповідає дійсності: дерев’яний Покровський храм згорів у 1995 році, а на його місці було збудовано нову кам’яну церкву.
Нижче Писарівки розташоване село Малижине. Якщо вірити офіційній документації, то в ньому знаходяться архітектурні пам’ятки національного значення – садиба Павлових, а також храм. Але не варто тішити себе оманливими надіями. Старовинний храм національного значення зараз виглядає так:
А в будівлі садиби давно розташований психоневрологічний інтернат, тож потрапити на територію старовинного маєтку неможливо. Загалом, їхати чи не їхати в ці місця, які об’єкти та в якому порядку відвідувати, вирішувати вам.
Одноденні поїздки
Якщо ж цей маршрут вас не влаштовує, то ось другий варіант одноденної подорожі харківською областю! Цього разу ― на землі колишнього Вовчанського повіту, розташовані на схід від Харкова.
Їхати краще дорогою у напрямку Старого Салтова. Не доїжджаючи до нього, треба повернути до села Молодова, де знаходиться старовинний храм. Щоправда, завдяки «реставрації», яку краще було б назвати євроремонтом, зрозуміти, що церкву було збудовано 1909 року, вкрай складно. Зараз вона виглядає як типовий новоділ.
Переїхавши дамбу, можна повернути ліворуч, і дорогою, що веде через сосновий ліс, потрапити до Верхньої Писарівки. Попри те, що в реєстрі архітектурних пам’яток даного населеного пункту немає, в ньому все ж таки залишилися залишки старовинної садиби В. А. Колокольцова. У радянський і наш час старовинний маєток неодноразово перебудовувався, через що зовсім втратив свій колишній блиск. Наразі споруда знаходиться в покинутому стані. Хоча любителям руїн цілком може сподобатися.
Але я насамперед на цьому маршруті рекомендував би відвідати село Петропавлівку. Адже 1876 року коштом місцевих жителів та графині Євдокії Гендрікової там було споруджено однойменний кам’яний храм. Архітектором став харківський єпархіальний архітектор Федір Данилов.
Хоча церква знаходиться у реєстрі архітектурних пам’яток, стан її складно назвати добрим. Від дзвіниці та купола не залишилася й сліду. Колись чудові розписи знищені, а поверх того, що дивом залишилося, ще за радянських часів були намальовані червоні зірки. А на металевих дверях, що пережили час, видно сліди від куль часів Другої світової війни. Однак, попри все це, у храмі надзвичайно добре. Та й місця довкола гарні. Якщо ж зайти до старого саду поруч із церквою, то в глибині його можна виявити залишки лазарету, влаштованого в Петропавлівці в роки Першої світової війни.
Від величезної садиби графів Гендріхових у Графському нині не лишилося й сліду. І лише храм у Петропавлівці служить нащадкам єдиним нагадуванням про те, що ця родина колись жила на землях Слобідської України. Звідси через Білий Колодязь, а потім Іванівку можна і потрібно потрапити до Василівки.
Григорій Лукомський, який відвідав на початку ХХ століття садибу роду Бекарюкових, побачив її такою:
Чиновники, які робили реєстр архітектурних пам’яток, зафіксували об’єкт таким:
На початку двохтисячних побував у Василівці Андрій Парамонов застав її такою:
А ми, приїхавши 2017 року, зробили такі знімки:
З дороги зрозуміти, що на пагорбі височить саме старовинна споруда ХІХ століття, та ще й національного значення, а не залишки якогось колгоспу імені Ілліча, дуже складно. Але, на жаль, це саме так. Від старовинного парку нічого залишилося. Потрапити до головної будівлі неможливо. Але не тому, що там все обвалилося – ні, просто у зруйнованих стінах щільно ростуть кущі та дерева.
А якщо раптом ви надумаєте залізти в садибний льох, розташований ліворуч (якщо стояти обличчям до садиби), будьте крані обережні, оскільки склепіння там обвалюються. Але не лише заради руїн варто їхати до Василівки. Хоча її територія не входить до регіонального ландшафтного парку «Великобурлуцький степ», околиці там просто приголомшливої краси. Це просто рай для всіх, хто любить робити мистецькі фотографії нашої мальовничої природи. Можливо, саме для цього варто пошукати руїни садиби у Василівці?
У будь-якому випадку, поїхати у всі ці місця варто, хоча б для того, щоб побачити самим таку красу та контрасти.