На хвилі масового патріотизму в перші роки Першої світової війни на території тодішньої Російської імперії образ дітей експлуатувався у небувалих масштабах. Зрозуміло, використовувалося все це в суто пропагандистських цілях.

Першість належала листівкам – адже коштували вони недорого і були дуже популярними серед найширших мас населення. На них зображалися діти у солдатській формі, а також військові сценки за їх участю. Тим самим вони ніби підсвідомо доносили людям інформацію про те, що війна – це не страшно, це дрібниця, з якою впорається навіть дитина. Також чималу роль у спрощенні сприйняття трагедії грали яскраві кольори й, звичайно ж, текст…

Образ дитини, одягненої у військову форму, використовувався не тільки в Російській імперії, а й у Франції, Німеччині, Австрії, Великій Британії.

І якби всі ці діти залишилися лише на листівках, я був би щиро радий. Однак буквально з перших днів війни хлопчаки та дівчата віком від 8 років і старші, охоплені патріотичним поривом, стали в прямому розумінні натовпом бігти в чинну армію.

Цифри говорять самі за себе. Так, в одному лише Києві протягом січня-лютого 1915 залізнична поліція затримала 214 юних добровольців, серед яких було 11 дівчаток. Згодом це стало настільки серйозною проблемою, що в газетах того часу на цю тему можна прочитати:

Їхні рани марні, і марна їхня смерть. Дітям не місце на війні. Їм треба вчитися… Невже не дивно, що Російська імперія, яка може виставити 16 мільйонів солдатів, має у своїх рядах дітей! Потрапить такий хлопець у полон до німців, і там скористаються ним, щоб показати військам: «Дивіться, як виснажилися! Дітей посилає на війну!

Але всі ці затримання та обурення не заважали використати дітей, які дісталися фронту, у пропагандистських цілях. Подібними фото буквально заповнені багато газет того часу.

Наше улюблене місто в цьому плані також не стало винятком. Восени 1914 року чимало ЗМІ на всю писали:

12-річний герой. На Київському вокзалі увагу публіки привернув 12-річний хлопчик Андрій Мироненко, який прибув з театру війни. Андрій жив у Харкові, але почалася війна, і він втік один із дому і дістався театру війни. Після довгих труднощів хлопчик потрапив до одного з полків першої лінії. І незабаром став незамінним: під час бою під свинцевим дощем безстрашно розносив по окопах патрони, робив перев’язки пораненим і відтягував їх у безпечні місця. А одного разу вийшов з ним такий випадок. Пішов кудись на розвідку, відстав від своїх і заблукав. Довго блукав у пошуках дороги. Спочатку чути було то тут, то там постріли. Потім усе стихло, і ніч насунулася. Пробрався хлопчик через лісок, бачить попереду пагорб. Заліз на нього і прямо потрапив у ворожу батарею. Але нічого не розгубився і тут. Прислухався: усі сплять. Прокрався поповзом між сплячими солдатами до гармат, відгвинтив замки у двох гармат і також непомітно проповз до лісу. На ранок він знайшов дорогу і повернувся до полку з трофеями. Юного героя нагороджено орденом святого Георгія 4-го ступеня.

Звучить красиво чи не так? І смію припустити, що після прочитання цієї публікації чимало юних жителів Харкова надихнулися і, вирішивши стати такими ж супергероями, як Андрій, натовпом повалили до лав армії. Після чого їхні люблячі батьки буквально завалювали військові відомства листами з проханнями про допомогу в розшуку чад, що зникли. Та тільки в газетах такі тексти, на жаль, не публікувалися. До наших днів архівних документів такого роду дійшло чимало. Так, 1916 року 8 березня на фронт втік 17-річний уродженець села Рубанівка Валківського повіту Степан Мельник. Через місяць його батько писав до головного штабу армії:

Прохання.
Син мій, Степан Васильович Мельник, 17 років, 8-го цього березня поїхав до чинної армії. Я дуже обурений його від’їздом, знаючи, що він не має прав на вступ у війська розпорядження Військової влади через не досягнення законних для приймання у війська років. Сумніваючись за те, чи принесе він користь на захист Вітчизни, чи може лише занапастити своє життя через недосвідченість у військовій справі. Він закінчив Міське училище в 1914 році, останнім часом до від’їзду служив у Валківській Земській управі, де і я служу діловодом Військового відділу: тому наважуюся просити Головний Штаб не відмовити в можливо найближчому часі, якщо можливо, з першою поштою повідомити мене:

1) Чи з’явився він у Штабі.
2) Чи прийнятий Військовим Начальством і куди зарахований (докладна адреса для листа).
3) Якщо він особисто не був, то чи немає про нього будь-яких відомостей.
4) Якщо ні, то чи не можна навести про нього довідку.
5) Чи є відомості, чи ні, будь ласка, повідомте, для заспокоєння мого сімейства

Інші листи батьків, які розшукують своїх дітей, написані набагато емоційніше. Причому настільки, що відчувається весь жах та трагедія тієї страшної та забутої війни, яка торкнулася й Харкова. Також міститься в них і чимало подробиць про самих втікачів. Просячи сприяння у влади у пошуку свого сина, житель нашого міста Яків Аронович Арончик, який проживає за адресою: Петинська вулиця, будинок № 28, у 1917 році пише:

18 травня цього року син мій Лазар Арончик, 13 років від народження, зник безвісти з Харкова. Зі зібраних мною відомостей з’ясувалося, що син мій того ж дня, тобто 18 травня, поїхав з Харкова з однієї з маршових рот, що вирушали до чинної армії.
Зважаючи на те, що найстарший син мій і досі перебуває в чинній армії, другий повернувся з війни інвалідом, а третій був убитий на самому початку компанії, покірніше прошу вчинити мені велику милість і вжити заходів до якнайшвидшого повернення додому малолітнього сина мого Лазаря, бо тільки його присутність підтримує здоров’я та життя моє та дружини моєї. Одягнений мій син Лазар у черевики, чорні штани (зі шкіри) і сорочку захисного кольору, підперезану ремінним поясом з бляхою з літерами «Г.Б.В» (Гімназія баронеси Вітте). На голові формений кашкет з синім околишем та білим гімназичним кантом. Разом із моїм сином Лазарем втік ще один хлопчик, Соломон Піндрік, 12 років від народження, одягнений у чорні штани, сіру сорочку та синій кашкет.

Щиро радує, що деякі з таких історій закінчувалися все-таки добре (принаймні для батьків). Наприклад, 19 серпня 1916 року міщанин міста Охтирки подав прохання такого змісту:

Неповнолітній син мій Микола Павлович Бондаренко 17 років утік у діючу армію всупереч моєму дозволу, чому покірніше прошу залежного розпорядження Вашої Ясновельможності про повернення назад до мене сина мого Миколи, до міста Охтирки Харківської губернії, ніж заспокоїте як мене, так і мою дружину. Один мій старший син Іван Бондаренко служить підпоручиком у 69 артилерійській бригаді. Про те, куди син мій Микола, що утік 11 цього серпня, вирушив, мені невідомо

У результаті через кілька днів втікача з Охтирки Бондаренко затримала поліція і повернула батькам.

Однак, серед сотень, якщо не тисяч подібних документів можна зустріти й досить нестандартні історії, тексти та навіть прохання. Наприклад, коли за кілька місяців до революційних подій 1917 року в чинну армію втік 12-річний гімназист Селецький, його батько, підпрапорщик 4-ї роти 124-ї команди що одужують (військовий підрозділ, куди призначалися легкопоранені офіцери та нижні чини) Іван Антонович Селецький також подав прохання. Проте батько, який не вказав навіть імені свого сина, просив керівництво армії зовсім не про повернення дитини до Харкова.

Ваша ясновельможність, покірно прошу, оголосіть розпорядження, дізнатися в якій частині знаходиться 12-річний хлопчик, гімназист 2 класу Кобелякської гімназії, у нього має бути учнівський квиток. 13 цього червня, за словами його ж товариша, він та інший такий самий хлопчик поїхали на фронт. Він має бажання потрапити туди давно, ще коли я був на позиції. Зараз я поранений, і він вирішив втекти самовільно на фронт. Скоріше прошу розпорядитися вас, якщо він буде корисним для служби в розвідці, чого він прагнув, дозволяти тримати його в полку і посилати в розвідку. Якщо ж його полк не прийме, то він позбавить себе життя, бо боятиметься з’явитися додому.

Дивлячись на всі ці численні журналістські репортажі, фотографії, листівки та прохання про розшук, мимоволі згадується одна з «епітафій війни», написана в 1919 році прекрасним і улюбленим багатьма автором «Мауглі» сером Джозефом Редьярдом Кіплінгом:

Коли хоч хтось запитає, чому ми померли,
Дайте їм відповідь — все тому, що батьки нам брехали.