На новорічні свята вулиці міста, вітрини магазинів та будинки мешканців прикрашаються ялинками та іграшками. Як і понад 100 років тому, у харківських ЗМІ можна побачити різноманітну рекламу із закликами зустріти Новий рік у тому чи іншому ресторані, чи готелі… Як же святкували його наші предки?

Ті, хто має гроші, можуть відзначити свято в «Гранд Готелі» 31 грудня з 10 години вечора. Вечеря там, щоправда, 2 рублі з персони, зате гратиме оркестр Пензенського полку, та й меню вкрай різноманітне та вишукане.

На розі вулиці Університетської та Рибної, у готелі «Марсель», святкування трохи дешевше, лише 1 р. 50 копійок із персони. Оркестр грає, між іншим, віденський.

Ті ж, для кого кухня та оркестр значення не мають, а хочуть просто повеселитися, можуть зустріти Новий рік у залах Дворянських зборів – там проходить танцювальний вечір та лотерея-алегрі. Або можна відвідати бал-маскарад у будівлі Комерційного клубу.

Магазини, як і зараз, навперебій кричать про знижки та розпродажі. Деякі з них уточнюють, щоправда, що 1 січня не працюватимуть. Ну і, звичайно, яке свято без шампанського на столі?

Висловлювання відомих слобожан-політиків за рік також публікуються у святкових випусках.

У світі людських відносин поліпшення не відбуваються немов стихійні зміни: пори року змінюються в природі правильною чергою, незалежно від волі людини; навпаки, вільний почин творчої особистості, самосвідомість суспільства визначають мінливість його долі.

Ну і який Новий рік без ялинки? Щоправда, на той час вона була передусім атрибутом Різдва, а не Нового року. Проте все одно цей факт не скасовує цінності спогадів різних людей про неї. Так, виходець із вкрай заможної родини Харківської губернії, князь Олександр Дмитрович Голіцин (1874—1957 рр.) у своїх мемуарах пише на цю тему:

…Як це не дивно, але святкування Різдва Христового залишило в мені менше вражень, ніж святкування Великодня…
Звичайно, традиційна ялинка завжди супроводжувала у нас це традиційне свято, і в дитячому віці, коли ми жили цілий рік у селі, у нас різдвяна ялинка завдяки величезним розмірам кімнат нашого палацу в Должику та щедрості нашого діда графа Сіверса завжди досягала величезних розмірів і була багато прибрана всякими прикрасами та солодощами.
Але в міру підростання самий інтерес до ялинки у нас падав, щоб у зрілому віці знову відродитися вже з погляду радості задоволення своїм дітям…

Спогади 1893 року про ялинку відомої харків’янки Христини Данилівни Алчевської, яка була не така заможна, як князь, відрізняються, проте куди цікавіші:

Я пам’ятаю ялинки минулих років нашої недільної школи. Це були невеликі сосни, закопані в позолочену, як горіхи, діжку, з паперовими ланцюгами, з базарними гірляндами квітів, з дешевими блискучими прикрасами та цукерками в золотих папірцях. У тісній кімнаті навколо такої ялинки збиралося 50-60 дітей, підлітків і дорослих; вони співали пісні, раділи святу і, веселі й щасливі, розходилися додому з паперовими пакетами, що містили ласощів на кілька копійок. Невигадливими це були ялинки, невигадливою і бідною була мої власні обставини; але я була молода, весела, добра, я любила цю справу так само гаряче, як люблю її тепер, і невигадлива ялинка була оточена для мене цілим ореолом поезії. Досить зазирнути в мої старі щоденники, щоб упевнитися, з яким наївним пафосом описувала я і цю сосну, і цю позолочену галасом діжечку, і свій душевний стан, повний захоплення і розчулення… Але в міру того, як зростав мій матеріальний добробут, росли й хороші різдвяні ялинки, і цього року досягли свого апофеозу. У величезному залі з ліпними прикрасами по стінах при світлі газу на розкішній естраді, вкритій килимом, стояла величезна гарна ялина в ніжних кольорах, що нагадують весну в природі, з блискучими красивими квітами, витонченими різноманітними прикрасами, які щороку йдуть у нашу державу з-за кордону у такому достатку…

Тож, як бачимо, чимало святкових традицій, попри час, залишаються незмінними. Однак Новий рік та Різдво — це, перш за все, ще й час теплих і добрих історій, які зігрівають душу. Одна з них так запам’яталася Христині Алчевській, що вона записала її у своїх мемуарах і її спокійно можна назвати «різдвяною історією».

1 січня 1885 року.

Нещодавно зайшов до мене один знайомий літній пан. Він не педагог, але давно знав школу і цікавився нею як земський діяч. Це було на Новий рік. Коли він сидів у мене, мені сказали, що мене бажає бачити колишня учениця школи Климова. Я дуже добре пам’ятала й обличчя, і прізвище, і характеристику цієї колишньої учениці, хоч і втратила її на кілька років з уваги. Я пам’ятала, що це була донька сторожа Державного банку, негарна, але симпатична і розумна дівчинка, дуже наполеглива у своїх заняттях по школі, але що сталося з нею потім, я не знала, хоча вона мені й говорила якось згодом про свій намір вступити на фельдшерські курси

— Просіть, – сказала я і швидко пішла на зустріч.

Переді мною стояла молода жінка, дуже пристойно одягнена, з блідим, худорлявим обличчям, що носить на собі відбиток чи то посиленої праці, чи задумливості.

— Не дивуйтеся, Христино Данилівно, що я прийшла до вас у такий урочистий день, — сказала вона з почуттям, — я не заберу у вас багато часу; я прийшла до вас не просити, як приходять до вас інші, мені просто невимовно захотілося повідомити вас саме цього урочистого дня, що я, колишня учениця вашої школи, закінчила фельдшерські курси, маю практику, вийшла заміж за порядну людину, маю маленьку дочку і цілком щаслива. Втім, є в мене прохання: подаруйте мені вашу картку. Іноді розмовляю про школу, про вас і так хотілося б показати вас хоч на картці.

Я дуже була зворушена цією щирою промовою, подарувала Климовій свою картку, і через кілька хвилин вона пішла.

Можна як завгодно ставитися до святкування Нового року та ялинки. Але, думаю, що поки в основі їх лежать «радість задоволення дітям», ці свята зобов’язані існувати й через 1000 років.

До зустрічі наступного року! Миру нам усім і тепла.