Життя Харкова міста в період «Великої війни» (саме так ще називали Першу світову) було вкрай цікавим. І найдивовижніше ― багато ситуації, події та явища повторилися в нашому улюбленому місті рівно через 100 років…

Все те саме прифронтове місто, наповнене пораненими солдатами. Усі ті ж спекуляції на продуктах та оренді житла. Той самий вокзал з волонтерами, який зустрічає людей, які рятуються від війни. Все повторюється. Ось тільки 100 років тому біженці до нашого міста прибували не з південного сходу, а із заходу. Крім загальнодержавних організацій активну допомогу їм надавали й національні громади Харкова. Саме про них сьогодні і йтиметься.

Як ми чудово пам’ятаємо, раніше існували різні німецькі та австрійські організації були оголошені ворожими та надалі закриті. Французькі піддані, які жили в нашому місті та підходили за віком, були мобілізовані своєю державою на фронт. А чинне в Харкові з 1876 року «Французьке благодійне товариство» своїми біженцями не займалося, бо їх тут особливо й не було. Практично така сама ситуація була і з громадянами союзної Великобританії. Проте саме у період Великої війни у Харкові з’являється організація «Британський клуб». Раніше, попри те, що британське консульство знаходилося в нашому чудовому місті як мінімум з 1908 року, англійських організацій, на жаль, не було. Річ у тому, що сам консул Чарльз Блеккі та його батько були, судячи зі звітів, активними членами «Німецького благодійного товариства».

А ось 13 січня 1915 року британські піддані, які жили у Харкові (Єлизавета Іванівна Джонстон, Джон Робертович Гіллеспі, Леон Вільгельмович Ло та Джеффрі Гансон), подали губернатору документ, в якому повідомляли про заснування безстатутного товариства під назвою «Харківський Британський клуб». Метою існування його було «спілкування британських підданих, які живуть у місті Харкові та його повіті».

Однією з найперших у нашому багатонаціональному місті на проблеми своїх родичів з інших губерній відгукнулася єврейська громада.

Вже 14 січня 1915 року було зареєстровано «Харківський єврейський комітет зі збору пожертв для єврейського населення, яке постраждало від війни». Основною його метою було збирання грошей і речей та надання допомоги сім’ям єврейських воїнів та єврейського населення, які зіткнулися з війною.

Головою товариства був радник комерції Л. М. Вургафт. Товаришами значилися І. М. Бергер та Я. І. Добкін, секретарями З. В. Розовський та С. Г. Грінберг, а скарбником ― М. І. Заславський.

Проте подібні організації засновувалися єврейською громадою не лише у Харкові, а й у губернії – наприклад, в Ізюмі.

Ще 26 серпня 1914 року петербурзьким градоначальником був затверджений статут організації «Товариство допомоги бідним сімействам поляків, що беруть участь у війні, і бідному польському населенню, яке постраждало від військових дій». У статуті вказувалося, що метою існування цієї організації є «надання допомоги та сприяння безпосереднім та посереднім жертвам війни». Сім’ям військовослужбовців видавалися посібники, а потерпілим від війни надавали матеріальну підтримку та підшукували роботу. А для дітей, покликаних на війну, організовувалися притулки.

На початку червня 1915 року було ухвалено рішення відкрити філію товариства у Харкові. Після дозволу влади 23 липня відбулися перші збори харківського відділення. Головою було обрано Йосипа Дворжанчика, а до правління увійшли, зокрема, Іван Тайлер та Станіслав Вершилло.

Пропозиція про прийняття суспільством сум, зібраних для допомоги жертвам війни «Піклуванням про бідних римо-католицького віросповідання» була з радістю прийнята членами нової польської організації. Присутній Іван Вільга повідомив про те, що при Харківському відділенні Всеросійського союзу міст допомоги пораненим і хворим воїнам відкрився спеціальний комітет допомоги біженцям, оскільки наше місто призначене евакуаційним пунктом для них. Біженці прибували до Харкова масово, і задовольнити їхні запити виявилося не під силу одному лише Польському суспільству. Після низки дебатів члени організації вирішили наскільки можна обмежити благодійну діяльність, передавши її Комітету при Союзі Міст. Проте просили звернути увагу на сферу, якою офіційні державні організації не займаються – на моральну підтримку та допомогу.

Для більшої узгодженості дій із Союзом Міст також було вирішено обмежити видачу безплатних обідів з того моменту, коли видача таких буде організована Союзом.
Діяльність квартирного комітету, пункту видачі одягу та бюро праці було вирішено продовжувати без змін. Оскільки до міста прибуло багато дітей шкільного віку, вирішили розширити діяльність комісії із піклування дітей.

Для чергування на вокзалі свої послуги товариству запропонували пані Оттович та пани Зелінський та Тарнавський. Надалі філії «Товариство допомоги бідним сімействам поляків, що беруть участь у війні, і бідному польському населенню, що постраждали від військових дій» з’являються в Краматорську та Слов’янську.

До Першої Світової війни у ​​Харкові існувало засноване у 1899 році «Латиське суспільство взаємної допомоги». Суспільство активно допомагало своїм землякам, видаючи нужденним чи хворим позички, одноразову чи періодичну грошові допомогу та надаючи роботу тим, хто її втратив не з власної вини.

Приміщення товариства розташовувалося за адресою: Дворянська набережна, №4 у будинку Давиденка. У різний час його очолювали чи входили до складу правління відомі представники цього народу, які мешкали у Харкові. Наприклад, так улюблений багатьма архітектор Юлій Семенович Цауне чи геніальний і шанований у сучасній Латвії композитор та фольклорист Андрій Юр’ян (про якого я обов’язково ще напишу). А 13 серпня 1915 року його яновельможності пану харківському губернатору було доставлено заяву, в якій до його відомості доносилося, що «Харківським комітетом з надання біженцям латишам» обрані:

Голова комітету – Лац Карл Іванович;
Заступник голови – Симонович Рудольф Матвійович;
Касир ― Муровський Август Фріцевич;
Заступник касира – Румнек Мартин Семенович;
Секретар – Балкіт Мартин Якович.

12 листопада харківському губернатору надійшло прохання від засновників Харківського відділу Латиського товариства допомоги біженцям з Прибалтійського краю «Батьківщина» про відкриття відділу товариством та затвердження його статуту.

Не залишилися осторонь проблем своїх одноплемінників ести, які жли на Слобожанщині. 15 вересня п’ятьма представниками цього народу на затвердження було подано всі відповідні документи. Цікавий і текст самого прохання:

Представляючи при цьому статут Естського суспільства в Харкові і беручи до уваги справжній стан речей, коли наша батьківщина переживає важкі хвилини внаслідок нашестя ворога і коли будь-яка громадська допомога так невідкладно необхідна для осіб, які прямо чи опосередковано постраждали від ворога, у тому числі й естів, змушених тікати з Ліфляндської губернії або втратили своїх годувальників на полі бою, ми, що підписалися нижче, маємо честь просити Вашу Явновельможність про якнайшвидше вирішення відкриття дій вищезгаданого суспільства.

На підставі розпорядження Петроградського Центрального Комітету Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни від 22 вересня у нашому улюбленому місті було відкрито його відділення. Розміщалося воно по Тюремній вулиці, 9. Головою правління було обрано ксьондза Михайла Гавяліза. А до правління увійшли Іван Міклашевич, Сигізмунд Люткевич, Вікентій Нацевич, Олександр Абрамович та ксьондз Франциск Ковалевський.

Однак серед усіх цих справ, знайдених в архіві, особисто для мене найбільш цінний документ, завірений 7 вересня в конторі на Рибній вулиці, 10 у харківського нотаріуса Веніаміна Йосиповича Скрябіна. Його авторами були дворянин Костянтин Михайлович Біч Лубенський, лікар Фотій Вікторович Піснячевський та вдова статського радника Марія Іванівна Батюшкова. Там вони писали таке:

…З клопотанням про реєстрацію Товариства ми звертаємося з таких причин: великі й усі потреби, що зростають, які відчувають біженці з губерній польських, литовських і малоросійських, задовольняються в міру можливості не лише урядовою допомогою, а й приватними організаціями з дозволу уряду. Організації ці – єврейські, польські та латиські комітети – якщо не виключно, то головним чином через природні властивості людської природи обслуговують потреби своїх земляків. Внаслідок цього біженці єврейської, латиської або польської національностей мають два джерела допомоги матеріальної та підтримки моральної: офіційні урядові комітети та, крім того, відповідні земляцькі комітети. Що стосується біженців малоросійського походження, то вони поставлені в цьому сенсі в гірше становище, бо позбавлені цієї важкої хвилини систематичної підтримки братньої руки своїх земляків. Підкоряючись поклику серця, бачачи навколо себе незліченні лиха біженців малоросійського походження і скрутність для одних офіційних комітетів з повного задоволення всіх незліченних потреб позбавлених притулку, їжі та одягу братів наших, ми хочемо виконати свій моральний і людський обов’язок перед батьківщиною. громадську допомогу нашим біженцям та шляхом заснування проєктованого Товариства поставити малоросійських біженців на таке саме становище, як біженці-євреї, поляки та латиші…

Ось так, без будь-якої підтримки з Петрограда та Москви, за власною ініціативою мешканців міста, не де-небудь, а саме в Харкові виникла організація «Товариство для надання допомоги малоросійському населенню, яке постраждало від військових дій».

Безумовно, сама поява та існування на той час національних організацій, які допомагали біженцям, була безпрецедентною і не має аналогів у довоєнній історії. Вони відігравали важливу роль як у мобілізації ресурсів представників національних спільнот самої імперії, так і у розвитку національної самосвідомості в роки війни. Однак я дуже радий, що в цих процесах місто, де я народився і живу, знову відзначилось.