Як відомо, після розпаду Російської імперії та приходу до влади більшовиків розпочалася масова еміграція. У переважній більшості виїжджали військові, дворяни, підприємці, інтелігенція, козаки, духовенство, державні службовці, а також ті, хто не бажав жити за нової робітничо-селянської влади.
У період 1917-1939 рр. колишні громадяни імперії їхали в основному до Західної Європи, але країни Центральної та Південної Європи (Чехословаччина, Болгарія, Сербія, Туреччина) та держави Південно-Східної Азії теж користувалися популярністю. За статистикою, до кінця 1920-х років у китайському місті Шанхай мешкало близько 25 000 емігрантів. У Харбіні ж їх було вчетверо більше – близько 100 000. А в так званій смузі відчуження КCЗ (Китайської східної залізниці) було ще 100 тисяч.
Ясна річ, що в роки радянської влади більшість з тих, хто виїхав, були викреслені з історії та забуті. Лише в останні кілька десятиліть дослідники стали виявляти інтерес до долі мільйонів людей, які не з власної волі покинули рідну землю. Тематика досліджень, присвячених емігрантам, дуже різноманітна. Є глобальні роботи рівня багатотомника «Незабуті могили» (Вадим Микитович Чуваков), де зібрано відомості про більш ніж 65 тисяч осіб, які опинилися в еміграції в різних країнах. А є й локальні, наприклад, присвячені тим, хто похований на цвинтарі Сент-Женев’єв-де-Буа, що на околицях Парижа. Звісно, у таких «емігрантських збірках» зустрічається чимало уродженців нашого прекрасного міста та краю.
Долі десятків тисяч слобожанських емігрантів, розсіяних по всьому світу, склалися по-різному. Хтось із них помер у злиднях або покінчив життя самогубством. А хтось знайшов у собі сили жити далі, добився слави та успіху. Про тих, чиє життя було пов’язане з Китаєм, і йтиметься в сьогоднішньому матеріалі.
Так, 3 липня 1877 року у сім’ї директора Харківського землеробського училища, вченого та літератора А. А. Колесова народилася дочка, яку назвали Ольга. Після закінчення 1895 року Харківського інституту шляхетних дівчат за відмінне навчання дівчина отримала нагороду «золотий шифр великого розміру». На власні кошти відкрила під Харковом початкову школу для селянських дітей, вийшла заміж за тваринника Івана Морозова. Однак світові прекрасний журналіст та письменниця Ольга Олександрівна відома зовсім не за прізвище чоловіка. У своїх мемуарах вона згадує:
На літературну ниву вийшла 20 років тому, помістивши у харківській газеті «Південний край» свій великодній фейлетон «Березовий гай» під псевдонімом «М. Александров», оскільки тодішній видавець і редактор газети, Юзефович, ставився до співробітництва в з жінками більш ніж скептично. Так цей псевдонім і лишився за мною на все життя…
У 1911 році разом із сім’єю покинула наше місто і почала жити в Семипалатинську, де в роки Першої Світової війни працювала сестрою милосердя в Червоному Хресті, а також за власний кошт відкрила лікарню на 50 місць. У роки Визвольних змагань нею ж був організований лазарет в армії Колчака. Під час переїзду із сім’єю з Омська у поїзді червоний комісар убив її чоловіка та одну з дочок. Рятуючись від більшовиків, Ольга Олександрівна разом із сином перейшла пустелю Гобі та дісталася китайського Туркестану. Там, освоївши ази мови, відкрила свою нотаріальну контору. Потім у 1927 році вона переїжджає до Тяньцзіня до своєї дочки Віри. Живучи в Китаї, пише статті на різні теми для емігрантських газет та журналів («Слово», «Шанхайська зоря», «Вітрило»), а також романи та комедії.
В 1949 після Другої Світової війни у зв’язку з наступом «червоних» китайців перебирається на острів Тубабао (Філіппіни), а звідти в 1951 – в Сан-Франциско (США). Померла 1 січня 1968 року у Лос-Анджелесі.
А ось ім’я іншого уродженця нашого міста на батьківщині зараз забуте. У своїх роботах про емігрантів Китаю та Америки дослідник Амір Олександрович Хісамутдінов наводить коротку біографію одного відомого художника.
Щербаков Сергій Іванович (7 липня 1894, Харків – 24 січня 1967, Сан-Франциско). Закінчив Строганівське училище у Москві. Під час Визвольних змагань разом із батьком поїхав до Харбіну, потім 5 років прожив у Японії. Емігрував до США (1931), жив у Сан-Франциско. В 1942 випустив серію благодійних листівок, які продавалися в громадських місцях по всій Каліфорнії, а збір від продажу відправлявся у вигляді гуманітарної допомоги в СРСР. Збудував дачу «Щербаківка». Брав участь у виставках у всій Америці. Остання персональна виставка художника відбулася в листопаді 1966 р. Після смерті Щербакова вдова передала його картини СРСР.
Мало відомо і донині про іншого художника, ім’я якого також пов’язане з Харковом і Шанхаєм.
Навіть рік народження та смерті Адама Генріховича Новицького дослідникам поки що встановити не вдалося. Відомо лише, що закінчив Харківське художнє училище у 1913 році, потім працював у нашому місті художником-декоратором нової опери. З 1932 р. жив у Шанхаї, де керував художнім та друкованим відділом фірми «Sight Shadow», а потім став її керівником. Автор обкладинки книги К. А. Чхеїдзе “Країна Прометея”.
Говорячи про емігрантів-слобожан у Китаї, варто згадати ім’я відомого співака та диригента Петра Миколайовича Машина, який народився в нашому улюбленому місті 1 лютого 1877 р. Освіту він здобув у Харківському музичному училищі, з 1907 по 1924 роки. викладав спів у Харбінському комерційному училищі. Там Машин відкрив і свою музичну школу. 1925 року переїхав жити до Шанхаю та організував там український хор. У 1928 був нагороджений за майстерне управління змішаним хором, який виступав на честь століття від дня смерті Шуберта. Помер Петро Миколайович у Шанхаї 7 березня 1944 року.
Ну і, звичайно ж, немислимо не написати про Івана Васильовича Світа. Народився він 27 червня 1897 р. у Старобільському повіті в сім’ї священника. Дитинство його пройшло в Куп’янському повіті, там же, у Куп’янську, він 1913 року закінчив школу, а 1915 року ― Харківську семінарію. Потім навчався на математичному факультеті Харківського університету. Після того, як війська «червоних» увійшли до нашого міста, Світ залишив Харків, і з 1918 по 1922 роки жив у Владивостоці, де після зміни різних робіт зміг влаштуватися працювати журналістом Сибірського телеграфного агентства. Також співпрацював з англійським журналом «Ехо», який виходив у Владивостоці. У 1920 році Світ став кореспондентом газети «Далека околиця» (1920 р.), а в 1921-1922 рр. ― «Вечірньої газети». Був редактором-видавцем газети “Світанок”, а також редактором журналу “Схід”. 1922 р. Іван Васильович видавав тижневий журнал «Корисні вісті», в якому часто писав про Україну та українців. Крім того, брав активну участь у роботі «Українського революційного штабу».
У жовтні 1922 року Світ переїхав до Харбіну, де почав працювати в економічному бюро ПМЗ (Південно-Маньчжурська залізниця). У цей період він написав низку робіт на економічну тему. З 1926 до 1927 року був редактором журналу «Комерційний телеграф». Також у Харбіні Іван Васильович брав активну участь у громадському житті української громади. Був членом різних національних організацій («Союз українських студентів», «Просвіта», «Український політичний центр»), а також редактором низки українських газет. Саме Світ у Харбіні організував Українську видавничу спілку.
Через свої особисті зв’язки між представниками японської військової місії та влади Маньчжу-Ді-Го намагався популяризувати ідеї українського визвольного руху та зміцнювати українські позиції у Маньчжурії. Ось лише частина бурхливої проукраїнської діяльності Світу в Харбіні: з 22 липня 1941 року Іван Васильович став жити у Шанхаї, де відкрив магазин із продажу марок; 1942 року обраний головою Українського національного комітету у Східній Азії; паралельно працював редактором української націоналістичної газети The Call of the Ukraine (Поклик України). Живучи у Шанхаї, Іван Васильович бере активну участь у виданні першого в історії «Українсько-японського словника» у Харбіні 1944 р.
Перед захопленням Шанхаю китайськими комуністичними загонами у 1949 р. організував евакуацію місцевих українців на Філіппіни, звідки згодом сам переїхав до США та жив у Нью-Йорку та Сіетлі. Помер 8 березня 1989 року у віці 91 року.
Повторюся, це лише коротка біографія одного з найкращих представників української діаспори, журналіста, історика, філателіста та автора понад 2000 статей книг та брошур українською, російською, англійською та японською мовами. Прикро, що на вулицях українського Харкова це визначне ім’я ніяк не увічнено.
А скільки таких імен слобожан, розсіяних у всьому світі, ми ще не знаємо! Хотілося б вірити, однак, що рано чи пізно пам’ять цих людей обов’язково повернеться на рідну землю.