12 квітня відбувся перший виїзд нашої «Накипіло-експедиції» історичними місцями Слобожанщини. Після чергової поїздки 3 жовтня мені хотілося б підбити проміжні підсумки та розповісти, навіщо все це відбувалося та хто був причетний. Важко повірити, але за 7 місяців ми організували 7 виїздів та відвідали близько 30 локацій.

Ми аж ніяк не претендували на лаври професійних архітекторів та краєзнавців. Спочатку було поставлено чітку мету: максимально правдиво зафіксувати на фото та відео нинішній стан садиб та старих храмів, які ми втрачаємо з кожним роком. А ще хотілося показати красу нашого дивовижного краю.

У середині березня в Google ми створили карту, на якій надалі червоним кольором відзначали місця, куди варто поїхати, а зеленим – локації, які вже відвідали.

Формат проєкту, а саме — виїзд на машинах в область, фото- та відеозйомка, написання історичних та дорожніх нотаток — було визначено. Ми почали формувати команду.

Одним із перших, хто відгукнувся на подібне божевілля, була людина, яка закохана в подорожі та робить чудові фотографії — Максим Грицаненко. Скажу чесно: якби не його підтримка проєкту, багато чого надалі просто не сталося.

Отже, наш перший виїзд. Маршрут проходження — садиби у Кадниці, Лютівці, Малижиному, Первухінці та музей у Писарівці. За кермом був Олексій Мазурчук, який мало того, що пожертвував власним автомобілем (ступінь жертовності стала очевидною нам трохи пізніше, коли ми дісталися районних доріг), але ще й звалив на себе відеозйомку, не забуваючи радувати всіх своїми коментарями протягом багатьох експедицій.

На задньому сидінні – беззмінний фотограф, а також автор улюблених багатьма дорожніх нотаток Інна Роменська.

Проблеми почалися майже одразу, і річ не лише в аварійному стані садиб. З погодою не пощастило: йшов дощ, все було сіре, похмуре… До того ж виявилося, що машина Mitsubishi Lancer зовсім не призначена для проходження маршруту. Плюс того, що можна назвати словом «дорога», у першій поїздці ми практично не мали.

Потім все трапилося вперше: написання текстів, розміщення відео та шок від усвідомлення реального стану нашої спадщини.

Другий виїзд був 16 травня. Цілі дослідження – храми та садиби колишнього Вовчанського повіту. Знаючи про найкращі у світі дороги, їдемо вже на KIA Sportage. До нашої команди приєднався Дмитро Кривуля, ставши з цієї поїздки її постійним учасником. Саме завдяки його зйомці з квадрокоптера можна насолодитись усіма чарівними красою Слобожанщини з висоти пташиного польоту.

За підсумками цієї подорожі командою «Накипіло» було створено одне з найкращих, на мою думку, відео проєкту.

А ось наша третя поїздка, що відбулася 7 червня, була, мабуть, однією з най-найвдаліших. По-перше, це був найбільший «облом» за всі 7 виїздів. Їхали до унікального дерев’яного храму, а там одні руїни.

По-друге, це був яскравий маршрут з погляду привабливості та насиченості локацій. Краса старовинного Юнаківського храму, садиб у Кияниці та Хотені перевищила всі очікування.

І по-третє, це була найдовша експедиція: виїхавши о восьмій ранку, додому ми повернулися близько третьої години ночі.

Мушу зізнатися: наступні 20 днів були для мене найскладнішими за весь час існування «Накипіло-Експедиції». За три виїзди стало очевидним, що дістатися до омріяної слобожанської краси неможливо без ризику загубити машини. Та й сама команда неабияк втомилася. Подальше існування та розвиток проєкту, що став подобатися людям, було під питанням. Я подумав: Все. Це кінець. Більше ми нікуди не виїжджаємо».

І тут зовсім несподівано прийшла допомога від мого доброго друга Богдана Бондаренка та його колег: Ольги Дзюби, Олексія Сорокіна та Романа Ткача із «Українського Автомобільного Руху».

Завдяки їхній підтримці та активній участі відбулися всі подальші виїзди.

А четверта наша поїздка 27 червня стала особисто для мене другим народженням проєкту. Я усвідомив, що якщо в команді є архітектор (Костянтин Бондаренко), то слухати його розповіді набагато цікавіше, ніж просто милуватися вродливими пам’ятками архітектури.

Слобожанської краси багато не буває, і наша рідна земля гідна, щоб нею захоплювалися якнайбільше людей. До нашої дружної команди приєдналися та здорово її посилили Ігор Лептуга та Аліна Шульга. 22 липня ми знову вирушили в дорогу. Дорога була далека і складалася з 6 об’єктів, які треба було встигнути відвідати та зняти. Завдяки п’ятій поїздці ми дізналися відповіді на питання, що нас цікавили:

— Де знаходиться найстаріша садибна споруда Слобожанщини та що від неї лишилося?
— Як дістатися до найдавнішого озера у нашій країні?
— Де розташоване казково гарне місце, де жив і творив Тарас Шевченко?
— Що означає фраза «Лебединська Швейцарія»?

30 серпня, зібравшись на старому місці о 7.30 ранку, ми вирушили в шосту поїздку. Неабияк засидівшись у Харкові та плануючи нашу чергову подорож, ми збиралися відвідати 6 об’єктів.

За час проєкту ми побачили чимало краси. Однак, побувавши в Могриці, я усвідомив, що найпрекрасніші пам’ятники творить не людина, а природа. Там ми побачили найголовнішу пам’ятку на нашій благословенній землі, куди хочеться повернутися знову і знову.

Ми наївно вважали, що це буде наша остання подорож у сезоні. Але 3 жовтня знову вирушили в дорогу. На цей раз наш маршрут охоплював 5 локацій. Дві садиби ми вже відвідували під час першої подорожі.

Можна скільки завгодно, сидячи в теплих приміщеннях Харкова, говорити про розвиток туризму на Слобожанщині та проводити різноманітні пафосні заходи. Проте ситуація у «полі», звідки ми не вилазили сім місяців, виглядає зовсім інакше. Повна відсутність доріг, сміття та руїни незвичайної краси будівель — ось що таке справжній слобожанський туризм, якого немає.

Стан садиб у Кадниці та Лютівці з квітня критично погіршився. Зникла навіть табличка з написом. Підлога або розтягують місцеві, або вона провалюється. У багатьох місцях звалилися стелі та стіни.

Тішить, що один із кам’яних левів, що прикрашав вхід до садиби, перенесений на дитячий майданчик місцевими жителями та пофарбований у золотий колір, все ще стоїть. А другого лева вкрали. Ось така у нас культура та трепетна турбота про спадщину предків.

Садиби у Старому Мерчику та Люботині перебувають у такому ж плачевному стані.

Заїхали ми й у район Огульців. Там серед пагорбів самотньо стоїть обеліск полковнику Певному, який загинув 1916 року. Він був поставлений родичами покійного і вцілів, на відміну більшості пам’ятників на могилах солдатів і офіцерів Першої світової. Цей обеліск, що зберігся попри роки революцій, воєн та окупації, важливий і унікальний для минулого Слобожанського краю.

Попри світловий день, що стрімко скорочується, проєкт розвивається. Наша група ентузіастів збільшилася, команда працює організовано та злагоджено. Іноді не обходиться без екстриму.

Інна Роменська продовжує фотографувати цікаві об’єкти та писати чудові дорожні нотатки. А Ольга Дзюба на авторесурсах описує всі мінливості наших подорожей із позиції водія. «Український автомобільний рух» після наших експедицій вже двічі проводив автопробіги. Незабаром планується і третій пробіг, щоб красою рідних місць змогли помилуватися ще більше людей.

Якби я написав, що 3 жовтня ми виїхали востаннє, мабуть, покривив би душею. Наша з вами Слобожанщина настільки гарна, що притягує в будь-яку пору року. А червоних точок – місць, де ми ще не були, але куди дуже хочемо поїхати – менше не стає. Є гаряче бажання продовжувати проєкт у листопаді, взимку, а потім знову навесні.

Не в наших силах врятувати спадщину предків, що руйнується, якої з кожним днем стає все менше. Однак встигнути її сфотографувати, звернути увагу людей і про все розповісти ми можемо.

Всім, хто вірив у нас, підтримував та підтримує – величезна подяка! Щиро впевнений, що все найцікавіше лише починається.